Позначка: люди

Як живуть страшненькі люди?

То питання не до когось, а в першу чергу до себе. Бо я не знаю, як живуть страшненькі, але в той же час тактильні, люди?

Сьогодні мені наснився сон, де я сидів на лавочці, поруч якась особа. По відчуттях молодшого віку. І от відчуття, що протягом всього сну ти намагаєшся увійти у довіру, стати ближче. І наче щось і виходить, і наче щось і ні. А “страшненькі” це, навіть, не про зовнішність, а про загальну енергетику. Тобто, знаєте, як коли бачиш людину, котра хоче щось фанатично показати і тебе починає лякати не стільки те, що вона говорить, як з якою експресією це відбувається. Легше кажучи – з певного етапу і певної міри твої спроби з кимось подружитись стають не “о…привіт, давай будемо друзями!”, а мають, дещо, ознаки божевільності, через що ти більше відштовхуєш людей, ніж приваблюєш. Мабуть, саме тому кажуть – перестань чогось хотіти, і ти отримаєш це.

В голові люди-люди-люди, від кожної з яких ти знаєш, що б ти отримав у спілкуванні, якби ви “..все ще спілкувались”. Як така-собі добірка покемонів у кишені. Але це, здебільшого, нагадує кладовище, де ти ходиш повз могилки, прибираєш, приносиш квіти. Тим, хто для тебе помер при житті. Тому організм вдається до хитрощів, і надсилає тобі людей, котрих ти не зможеш поховати просто тому що вони в твоїй голові, а не в серці.

Вчора мені згадались слова сусіда, в котрого певний час тому не стало дружини. І він мені якось обмовився, що “..йому б молоденьку знайти”. Чимось серйозним той сусід не відрізняється, тож я задався питанням – що в ньому такого, щоб якась “молоденька” йому знайшлась. Питання навіть не в “молоденькій” чи “старенькій”. Чисто технічно навіть в моєму віці знайти просто цікавого і близького за духом співрозмовника, а не когось більше, дуже важко. Бо в кожної людини є безліч “гострих голок”. Яких з віком стає лише більше. Бо ми починаємо “знати що нам треба”, не розуміючи, що тим самим йдемо до думки що нам не треба нічого. Плюс маючи певний досвід і знання, все менше цікавих людей трапляється з думками чи речами, котрих ти ще не знаєш чи до яких ще не дійшов. Тому “знайтись” стає все важче…

Потайки

Є люди, за якими ти не “стежиш” фізично, але стежиш духовно. Заходячи на їх сторінки. Це цінніше. Цей зв’язок. Бо це саме про зв’язок. Бо щось же ш тебе заставляє до них заходити, чи не так?..

Класичний приклад ревнощів полягає у площині “за ким це людина стежить?”, але все найстрашніше в голові – коли людина стежить, навіть не стежачи. Добре, що це я про звичних людей, без якогось підтексту.

Що потрібно для дружби?

Цікаве питання, на яке в мене немає відповіді. Які критерії мають бути, щоб з кимось дружити і чи потрібні вони взагалі?

Я дивлюсь на людей в реальному житті, і бачу, що у них менше параметрів чи критеріїв для дружби. В віртуальному ж всесвіті ми обмежуємо себе параметрами, котрі нам необхідні для взаємодії. Щоб людина добре жартувала, цікавилась чимось суміжним з тим що нам цікаво, слухала щось більш-менш схоже і…тільки тоді бачимо сенс у взаємодії?..

Щось всередині каже, що ти маєш щось з себе являти, щоб бути комусь цікавим. Чим старшим ти стаєш – тим більшим “мультиінструменталістом” маєш бути. Стрибати вище голови? Так, можливо. А за фактом…

Я думаю, що достатньо бути собою. І створювати свій творчий світ далі. Творчість це те, за що тебе будуть або яро любити, або ж яро ненавидіти. Не раз вже впевнився в тому, що найбільш цінні люди це ті, в кого тебе відбувся синхрон по творчості – коли тобі подобається те, що робить інша людина, а їй твоя творчість. Це взаємонатхнення дає найбільші плоди. Вірю, що саме так ми знайдемось з тими самими людьми 🙂

Іноді я дивлюсь на цифри, і бачу не ті, що хотілося б. Загалом це про нові сайти, де майже без переглядів. Але я дивлюсь на Тредс, де є півтора десятка людей, які зовсім не взаємодіють, і розумію що мені не треба навіть стільки. Бо суть не в кількості, а в якості. А вона буває тільки з часом. Тож…будемо творити 🙂

Смішно

Коли дорослий чоловік пише що “творчість не на часі, бо зараз війна, і творчість нікому не потрібна”. Одне питання – то чому він сидить і строчить постікі в Тредси замість того, щоб піти і воювати? Коли в нього тільки війна на часі. М?…Де те завзяття, коли бачиш ТЦКшників?..

Тож краще вже хай людина творчістю займається, чим пізді…м. Це їй більше личить…

Токсичні взаємовідносини

Закінчили дивитись серіал Беззаконники, і в мене він вилився у певну рефлексію, пов’язану з людьми.

В серіалі були показані токсичні взаємовідносини між дівчиною, яка була розумницею, але мала “хобі” щось красти і хлопцем, якому по життю пощастило менше, і який хотів спокійного життя замість виживання. І от їх знайомство призвело до того, що вона стала таким-собі “адреналіновим наркоманом”, котрий постійно хотів гострих відчуттів, а хлопець, навпаки, намагався уникати проблем із законом і в цілому. Історія взаємовідносин закінчилась тим, що вона його кинула, вийшовши з потягу перед його відправкою, а він поїхав “в нове життя”. Через пів року вони зустрілись – вона, з купою проблем і він, в тому житті, до якого прагнув. І тут, раптом, вона згадує, що “надзвичайно в нього закохана”, але йому вистачає розуму не продовжувати з нею взаємовідносини, а будувати нові з людиною, котра йому більше підходить. На які ж думки мене це все наштовхнуло?

З певною періодичністю ти прокручуєш в голові думку на тему того, чому ти не продовжуєш спілкування з людьми, котрі тобі колись подобались? Надихали, викликали якісь почуття? Тобто в тобі живе якесь зерно, котре вважає (чи просто сприймає по спогадах), що твоє життя було б краще, якби ти відновив спілкування “з кимось з…”. Але щось тебе зупиняє від цієї дії. І я думаю, що це розуміння. В першу чергу розуміння того факту, що ваши шляхи розійшлись (в більшості своїй) навіть не через тебе. Тож і повертати немає чого, бо просто кожна людина в певний час пішла своєю стежкою. Але…

Маючи свої “вуха” ти чуєш, що ці “дзвіночки не однобокі”. І саме тут нас наздоганяє ця сама історія з серіалу, коли ти кажеш герою “ну…ну сподіваюсь ти ж не зробиш цю дурницю?..бо я тебе перестану поважати”, тільки герой ти сам.

Я знаю, що речі, які були в минулому, мають там і залишатись. Але це розуміє здрава половина. Думаю, кожна людина складається окрім неї ще й з іншої частини – емоційної, помноженої на частину пам’яті. Тобто твоя підсвідомість каже “але ж спогади і емоції не можуть тебе обманювати” – і дійсно. Вони не обманюють, бо там, в 15-17-20 років, ти переживав відчуття, котрі були вперше в твоєму житті. Мабуть, саме це тебе і тягне до них. Що ж до реальності – за цей час ти встиг багато разів обпектись вже після того, і зворотній досвід з пам’яті так само не викинеш. Саме це тебе зупиняє.

В одній пісні співалось “ми ніколи не будемо молодше ніж сьогодні”. Я думаю, що це стосується і людей – бо ми ніколи не будемо тими, ким були колись. Тож і емоції кожен раз будуть іншими. І я думаю, що емоції, котрі ми можемо отримати від нових людей, можуть бути навіть яскравішими ніж ті, які можуть відбутись при спілкуванні з кимось старим.

Лишилось якось це все донести своєму мозкові.

Ми помрем не в Парижі..

Дивно було, знайшовши знайоме прізвище, побігти шукати “…а чи не ту людину я знав за часів лі.рушки”, знайти ту (та, все ж таки, не ту) людину, купу спогадів і загалом. Смішно було побачити пісню з заголовку. Бо в далекі часи я вважав, що “по розвитку, дівчата випереджають хлопців на 2-5 років”. 2-5, а не 10-15, Карле..

Обертаючись назад, я дивлюсь на події, що відбувались 12 років назад. Це вже здається таким далеким. Цьогоріч 15 років як немає батька. Майже “пів життя”. У хронології, якщо б мені було вже 60-70, то вже здавалося б зовсім далеким і примарним. Таким самим як і спогади по ті часи. Я дивлюсь на людей, котрих знав тоді – і відчуття, що вони в мені викликають, більше нагадують промінь сонця, наче в Одесі в коридорі, де сам коридор холодний, а цей промінь тебе ледь-ледь зігріває. З роками емоції згорають. Загалом, як і спогади. Я б сказав навіть, що зустрівши людину з минулого десь на вулиці, можливо нас приваблює не те, що це “та сама людина”, чи що “ви нарешті її побачили”. Вас, скоріш, привабить самообман, створений на хибних відчуттях. Тобто, це як куштувати 10 різних грейпфрутів зі шкалою гіркості від 1 до 10, а потім спробувати цукор, і тобі почне здаватись, що він ще гірший за 10 попередніх грейпфрутів.

Я маю на увазі, що наш досвід “тут і зараз” з реальною людиною буде не таким самим, якби те ж саме відбувалось 10-15 років тому. Цікаво, що за цей час людина могла тебе забути. Тож, для людини ти будеш новим лицем. Це як створити десь на форумі другий нік і спілкуватись з кимось з-під нього.

Намагаюсь якось підсумувати думку, і вона ось про що – в більшості своїй, ми закохуємось не в особистість, а в образ, котрий самі ж і створили. Тобто ми “плануємо” взаємовідносини з кимось, уявляючи щось у своїй голові. Свої типи поведінки героїв у своїй історії. Свої моменти радощів. Досвід в реальності і з реальними людьми може бути зовсім інший. І мова не про те, наскільки б відрізнялись твої відносини з людиною 15 років тому і зараз. Мова про те, що в обох випадках більшість інформації по об’єкту, яку ми отримуємо, є виключно наша уява. Відповідно до цього, чисто технічно, у нас не може викликати якесь “тепло” людина, котру ми не могли знати тоді, і, тим більше, не можемо знати зараз. Тож, можна припустити, що це саме “тепло” – воно не про людину, як таку. Воно про нашу уяву. Тепло образу, який ми самі і створили.

Можливо, всі наші спогади то і не спогади зовсім, а просто наша уява про те, як все “було”. Ми не пам’ятаємо реальних подій що відбувались, але мозок дозволяє нам бачити ті чи інші речі тільки під певним конкретним кутом. Я думаю, що саме через це у нас в голові лишається приблизно стільки ж спогадів, як коли ми з 10 снів запам’ятовуємо сюжет лише одного. Так само з 10 людей, яких знали, ми запам’ятовуємо лише тих, з ким “спогади” були більш яскраві. Інші просто зникають, особливо якщо про них ніде не згадувалось у блогах чи телефонних книгах…

Розфарбовуючи світ

Розмірковуючи над Дар’їною цитатою з фільму “…Чи можна сказати, що у людей на першому місці не розвиток, а привласнення?” – десь підсвідомо, я крутив то в голові і так і сяк і всяк. Як завжди – “приміряння на себе” дало свої результати. Прийшов до думки, що ціную зв’язок не за “кількістю років”, а за зв’язок як такий. Себто, колись була думка, що наша цінність для іншої людини полягає у спільно пережитому досвіді, і от чим більшу тривалість мав цей досвід – тім цінніша для когось є якась конкретна людина. Це викликало певний смуток, бо було розуміння, що ти ніколи не станеш людині ближче за когось, кого вона знала до тебе. Такий собі dead end можливостей, котрий міг змінитись тільки якщо та, попередня людина, йшла з життя. Тоді, тільки теоретично, ти міг зайняти її місце.

Розвиваючи думку, інакше почало сприйматись бажання стовідсотково довіряти комусь до першого розчарування. Суть, навіть, не в тому, що ти хочеш відрізати для себе “певний шлях” перевірок, котрі витрачають зайвий час. Як виявилось, це більше про те, що ти бажаєш максимально глибоко відчути людину крізь короткий проміжок часу. І от, якщо на все це подивитись зараз, приходжу до думки, що цінність людини для нас не залежить від того, скільки часу ми її знаємо. Цінніше те – наскільки ви на одній хвилі світогляду. І я кажу собі – “..з цією людиною ми ніколи не будемо ближче ніж зараз”, в той же час “..з цією людиною ми ближче, ментально, ніж з тими, з ким колись були”.

Такі роздуми навивають на мене певний сум стосовно незмінності певних людей і їх світоглядів. З іншого боку…в тих, чий світогляд з нашим на одній хвилі – він, скоріш за все, теж не зміниться. То чи так це все сумно?..

Кожен сам фарбує свій світ у свої кольори. Файно, коли у нас однакова палітра…

Робить оберт планета в тиші..

..наші долі – це просто вірші.. Продовжувати читання Робить оберт планета в тиші..

Подивились Пінкі (2020)

Дивно, як часом співпадають певні речі. Як от, наприклад, коли випадає якийсь фільм зі списку з 86 позицій, і ним виявляється Пінкі, котрий якось мені порадила Дар’я (до речі, українською ім’я набуває цікавого сенсу, але мова не про те).

Так от. Дивним чином співпало те, що у фільмі мова є про “енергетичних вампірів”, і от, нещодавно, мені почали надходити листи з…дайрі.ру. Бо ж колись в мене там був блог, котрий я видалив, але, якимось дивним чином, лишилась підписка на блог і вона запрацювала знову. Видалити я її не можу, бо ж видалив логін, але листи приходять. І листи з дописами людини, котру я, вважав цим самим “енергетичним вампіром”, бо ж є люди, котрим потрібно підбадьорення. Вони потребують від нас певної уваги, потреби. І емпатичним людям хочеться таким допомогти. Але то є марна справа, бо людям потрібна просто ваша увага без якоїсь уваги навзаєм. Їм не цікаво що у вас і як, ви їм цікаві допоки вони можуть казати своє “нє..”, і на нього буде прилітати ваше “та..”.

З іншого ж боку, у фільмі йшла мова про те, що хлопець міг бачити аури інших людей, і розуміти, що їм, насправді, від нього треба. І з цим теж був цікавий момент. Все частіше замислююсь над тим, що часом ми не помічаємо потреб певних людей в нашому оточені, і що часом ці самі потреби не є стандартними у якомусь гендерному чи ще якомусь сенсі. Вони про щось неосяжне, бо ж у фільмі так само був момент, коли головний герой, наче, “зчитав” потребу людини, підійшов до неї, і каже “зараз ми те, потім це, потім те, бо ж ти хочеш цього” – але на нього подивились як на дивака, і сказали, що “ні, я зовсім не цього хочу і відчепись від мене”. І так і з людьми у нашому оточенні – ти можеш знати чи відчувати, чого (на твою думку) людині хочеться, але якщо ти напряму це запитаєш – скоріш за все, тебе так само сприймуть тим самим диваком. Бо є речі, котрі іншим потрібні за певних “елементів інтимності” – тобто, коли про речі не проговорюється, а вони просто робляться.

І от з часом, в людей стає все більше внутрішніх запобіжників, котрі обмежують взаємодію між ними. Думки про те, що “скажуть” чи навіть просто “подумають” про ту чи іншу твою дію. Хоча, в цілому, нічого такого в тому немає.

Я намагаюсь зрозуміти, як те все працює і як можна покращити взаємодію з іншими, обходячи “мінні поля” з речей, котрі ти можеш невірно зрозуміти. Чи багато я приділяю тому уваги? Так. Бо не тільки кожна дія, а й кожне окреме слово, сказане комусь, має наслідки. В чомусь життя нагадує “графічну новелу”, в якій всі твої дії мають певний вплив, тільки “новели” то про романтичне, а тут просто спроби жити в соціумі.