Токсичні взаємовідносини

Закінчили дивитись серіал Беззаконники, і в мене він вилився у певну рефлексію, пов’язану з людьми.

В серіалі були показані токсичні взаємовідносини між дівчиною, яка була розумницею, але мала “хобі” щось красти і хлопцем, якому по життю пощастило менше, і який хотів спокійного життя замість виживання. І от їх знайомство призвело до того, що вона стала таким-собі “адреналіновим наркоманом”, котрий постійно хотів гострих відчуттів, а хлопець, навпаки, намагався уникати проблем із законом і в цілому. Історія взаємовідносин закінчилась тим, що вона його кинула, вийшовши з потягу перед його відправкою, а він поїхав “в нове життя”. Через пів року вони зустрілись – вона, з купою проблем і він, в тому житті, до якого прагнув. І тут, раптом, вона згадує, що “надзвичайно в нього закохана”, але йому вистачає розуму не продовжувати з нею взаємовідносини, а будувати нові з людиною, котра йому більше підходить. На які ж думки мене це все наштовхнуло?

З певною періодичністю ти прокручуєш в голові думку на тему того, чому ти не продовжуєш спілкування з людьми, котрі тобі колись подобались? Надихали, викликали якісь почуття? Тобто в тобі живе якесь зерно, котре вважає (чи просто сприймає по спогадах), що твоє життя було б краще, якби ти відновив спілкування “з кимось з…”. Але щось тебе зупиняє від цієї дії. І я думаю, що це розуміння. В першу чергу розуміння того факту, що ваши шляхи розійшлись (в більшості своїй) навіть не через тебе. Тож і повертати немає чого, бо просто кожна людина в певний час пішла своєю стежкою. Але…

Маючи свої “вуха” ти чуєш, що ці “дзвіночки не однобокі”. І саме тут нас наздоганяє ця сама історія з серіалу, коли ти кажеш герою “ну…ну сподіваюсь ти ж не зробиш цю дурницю?..бо я тебе перестану поважати”, тільки герой ти сам.

Я знаю, що речі, які були в минулому, мають там і залишатись. Але це розуміє здрава половина. Думаю, кожна людина складається окрім неї ще й з іншої частини – емоційної, помноженої на частину пам’яті. Тобто твоя підсвідомість каже “але ж спогади і емоції не можуть тебе обманювати” – і дійсно. Вони не обманюють, бо там, в 15-17-20 років, ти переживав відчуття, котрі були вперше в твоєму житті. Мабуть, саме це тебе і тягне до них. Що ж до реальності – за цей час ти встиг багато разів обпектись вже після того, і зворотній досвід з пам’яті так само не викинеш. Саме це тебе зупиняє.

В одній пісні співалось “ми ніколи не будемо молодше ніж сьогодні”. Я думаю, що це стосується і людей – бо ми ніколи не будемо тими, ким були колись. Тож і емоції кожен раз будуть іншими. І я думаю, що емоції, котрі ми можемо отримати від нових людей, можуть бути навіть яскравішими ніж ті, які можуть відбутись при спілкуванні з кимось старим.

Лишилось якось це все донести своєму мозкові.