Позначка: здоров’я

Нагадайте якось..

До наступного переїзду знайти десь психіатра, котрий виведе у діагнози усе оце:

Воно то не настільки заважає життю, і, часом, навіть додаткового лікування не потребує, але часом надто відчувається, що воно є..

Діагнози

Колись, коли робили МРТ голови, я сподівався, що в мене теж аневризма. І всі мої дурні справи то продєлкі домових від неї. Але ж… Продовжувати читання Діагнози

Стан…

З розмови…

А ти з позиції “зараз” щось поміняв би?
І до речі, як стан твого самопочуття? – мабуть це доречно винести в одне питання. Мені не подобається незрозумілість мого стану. Котрий наче краще, але все ще не дуже. Тож. Хотів би щоб по здоров’ю було все як було до січня. В іншому…здається все можна пережити і вирішити, якщо немає якоїсь невирішуваної проблеми. З тим що вже третій місяць хворію, четвертий пішов…не впевнений, як те вирішити і чим воно скінчиться. Якраз написав лікарці своїй знову. Можливо знову треба на антидепрах сидіти, бо наче з ними краще було в цілому. Часом відчуття, що у тих покидьків одне бажання – вони розуміють, що відбувається з людьми весь цей час. Як руйнуються їх організми. Стан почуття гіршає. Як от ти по своїх станах помічаєш, я по цій хворобі. Думаю, що це одна зі “зброй” війни. Знищити людей зсередини і ззовні. Ми будемо іншими. Зсередини, ззовні. Війна скінчиться, хтось залишиться, на жаль, без кінцівок, хтось без життя, хтось без віри в щось чи когось. Грець з нею, з хворобою і наслідками. І загалом. Хочеться просто послати на ті три букви той корабель, і вистояти. Щоб вони повиздихали, а вони повиздихають, а ми в тому чи іншому вигляді вистояли і вистоїмо. І коли їх не стане, думаю в кожного з нас “відляже” і все покращиться і налагодиться. 

Заспокоїтись

Найважче, що може бути в житті це…вмовити себе заспокоїтись. Багато речей викликають стрес, стрес відбивається всім, чим тільки можливо. І раніше я б думав про те, як все це нарешті скінчити. Але людська натура боязлива, саме тому завжди йде найлегшим шляхом. Якщо трішки болить – пересидіти. Якщо сильніше – почати самолікування. Коли дупа як болить – звернутись до лікаря. От і зараз. Є розуміння, що то від нервів, і ти починаєш якось корегувати своє життя відповідно до реалій.

Словосполучення “нудить від думок” ще ніколи не було настільки явним. Слід тільки подумати про щось неприємне, і понеслося. Враховуючи, що так само легко воно зникає – це дзвіночок про те, що це все викликано емоціями, а не хворобою. Бо ж хвороба не реагує на позитив.

Читав, що допомагає йога, техніки дихання, ще щось. І я в те вірю. Вірю бо ти під час таких занять відволікаєшся. І в першу чергу тобі допомагає те, що ти не думаєш про цю проблему.

Ви б злякались, якби знали, наскільки багато людей з цим стикається. Ось посилання на “ворожий” форум, де люди скаржаться на всі ці “рефлюкси з закидом жовчі у шлунок”, тим як страждають роками (так-так, не місяцями і не тижнями) і живуть з цим. Коли читав – стан погіршувався, бо ж хвилювання, що тепер з цим “все життя жити”. Але в мене пів року назад ледь не відрізало шмат пальця. Зараз воно відчувається скоріш як мазолька, котра нікуди не дівається. І не зникне. До мого останнього дня. І мізінець на іншій руці в мене ніколи не вирівняється (хіба що в могилці, г-г..). Є багато речей, з котрими тобі доводиться жити. І от від зворотнього, дивна річ – чим більше в тебе якихось дефектів – тим менше ти сприймаєш якісь нові. Тобі вже так не здається, що “краще вмерти, ніж жити з цим”. Тобто, умовно, з часом ти починаєш цінити…життя? Це, мабуть, як з котами…”я стільки з ними їбався, що краще буду їбатись далі, бо ж тоді ж нащо було те все “до””.

Я більш менш навився жити зі своїми проявами стресу. Більш менш навчився жити з проблемами зі спиною. Є розуміння як, коли і що. Думаю, що і з цим я зможу якось жити. І, сподіваюсь, що то в мені не амітриптилін говорить. Бо ж чверть таблетки не можуть так впливати на мозок.

Якби мене спитали – жити без емоцій чи без алкоголю, я б вибрав жити без алкоголю. Бо по емоціям я вже давно наркоман, а по алкоголю ніт. Але життя каже “Руся – бухай на здоров’я! А от насолоджуватись життям і митями – не варто…то не твоє”. Може через те люди починають пити? Думаю, що більшість тих, хто починає пити, про таке не замислюються, тож, мабуть, ні.

Чи жив би я “здоровим життям” просто так? Ні. Але й не хочу на щось жалітися, бо ж все що зі мною відбувається я спрямовую в мозок як “бажане мною”…

“А станет грустно, в одиночестве пою
Или рисую ночью на окне
Молчу в несбыточной мечте
Среди людей, календарей, дождей и вьюг
Порою, хочется хоть с кем-то мне
Быть созвучным в доброте

Из холодных глаз в меня
Лезет, душу леденя
Бездна черная, но я
Лишь улыбаюсь”(с)А. Котляров

Як часто ми погоджуємось з діагнозом?

Я зараз досить рідко. Раніше хотілось знайти в собі все, що тільки знайдеш на просторах мережі. Депресія? Гм…а що там по пунктах? А…так в мене депресія! Що? Тут десь з’явився “синдром нестачі уваги”? Так він теж в мене є! – і все таке інше. Бо ж свою проблему ти вбачав у всьому.

Так і тут. Мені цей ваш “астенічний синдром” не до лиця. Загалом, запис мав бути про те, що мене запитали чи часто я нервую/проявляю стрес. І….замислився, що мені важко відповісти. Що є норма прояву стресу? Як часто ви чимось гримаєте чи підвищуєте голос? А як часто це робить хтось, кого ви знаєте? Який середній показник по цьому направленню серед людей?

В своїй емоційності я знайшов силу. Мені подобається врубити Sum 41 і слухати Screaming Bloody Murder на повну, десь всередині себе підспівуючи “And bloody murder we will scream!..”. Так само як подобається часом світитись від позитивних емоцій і освітлювати собою шлях іншим. Більш того, я впевнений, що десь є люди, котрі саме це в мені люблять. Те, що я можу їх підбадьорити в миті, коли знаю, що справи кепські. Цілком знаючи ціну цього всього, котра колись та буде сплачена (а часом бачу, що її вже знімають, просто частинами), я буду більш радий швидко вигоріти, ніж поступово тліти десь на узбіччі, як та викинута цигарка.

Можливо, за рахунок своєї худорлявості, десь у 40 я буду виглядати як цілком собі дід, з порожніми сірими очима. Та цей дід в мені і є я сам. Комусь це може подобатись, комусь ні. То вже їх проблеми…

А ще сьогодні, поки їхав в маршрутці, проносилось багато різних думок. Одна з них була про спробу зрозуміти, чому ж я так поспішаю всіх “любити”. Наче, зрозумів. В моїй системі координат я або люблю людину\довіряю їй, або ж не люблю, і, відповідно, не довіряю. Тож, мабуть, дійсно, я не можу всіх любити. Але люблю і ціную всіх тих, кому довіряю.

Звісно ж, я знав…

Що в мене всередині стільки жовчі. Просто не замислювався, що окрім “всередині” її стільки ще й у шлунку…

Вітаємо мене з маленьким-великим піз…м. Меншим ніж міг бути, більшим ніж хотілось би..

Життя навчає нас цінити те, що є..

…а мене воно вчить, хіба що, з посмішкою згадувати всю ту фігню, що була по здоров’ю раніше. Бо мене ця клята гастроезофагеальна рефлюксна хвороба (я навіть назву копіюю, бо не можу згадати) добиває просто своїм існуванням.

Коли лежав з каменем у нирці – думав “і нащо така срака існує у людей?”. Коло мені дробили камінь – я думав так само. Коли мені робили колоноскопію і інші процедури – я теж думав, що більш ніж та, пардоньте, хуйня – нічого не існує (а…стоп…мазок ще забув…оооооооо, мазок…атата…). Але зараз, вже третій тиждень к ряду чи десь так, я думаю що одне з хуйовіших то оця сама (почитайте назву вище). Бо ти не знаєш, що з тобою далі. Ти не знаєш, як харчуватись щоб не ставало гірше. А твій лікар виписує тобі не те, що радять у 99% випадків…

Яфз, але мабуть то на мені відбивається життя, за всі ті неділі, коли я працював в них…інакше тільки карма лишається причиною того, що мені це все доводиться терпіти…

Кожен раз

Коли я отримую більш менш відчутливу хворобу, задаюсь питанням “і що далі?..”

Я питаю себе, чи можна з цим жити чи вже ні. І ловлю себе на думці, що в мене не така вже й мала воля до терпіння неприємних відчуттів. Багато чого можу перетерпіти і якось доповзти…доповзти до чогось наступного.

Дивлюсь на нас, не уявляю років через 10-15, бо ж якщо ж зараз, то що ж…а між тим, той самий гастрит був ще у моїх одногрупників, котрі стикались з ним у віці 15-17 років.

Не покидає відчуття 2-3-4 років…що починаючи спілкування ти хочеш сказати “все добре, але будь готовий, що через 2-3-4 роки цього спілкування не буде, бо, скоріш за все, не буде мене. Цікаво, чи погодились би ви вистраювати з кимось дружбу, якщо б чітко знали, що через кілька років її може не бути? Є ті, хто хоче бути вічним, і для них ці 2-3 роки це мізер.

Важко сказати – стрес, переїзд, люди, атмосфера, екологія, робота по будинку – що стало причиною, але тут я хворію майже постійно. Так чи інакше. Як переїхали і через кілька років почалося…в 2019 вже була стаття про камінь з нирки. Мовчу вже що з коліном тут трапилось десь тоді ж і до сих пір. А потім спина і все інше. Ох…

Я не дуже по “аурах”, але у цього будинку вона, явно, не найсвітліша…аура самотності…через пару хат є будинок, котрий “поховав” цілу сім’ю…хтось вбився на сходах, когось перед будинком збили…якщо вірно пам’ятаю. А цей просто витягує з мене сили. Чи краще, що у сусідів собака, котра лишилась від колишніх господарів, загризла їх дитину? Думаю, що ні…я б біжав з такого будинку якнайдалі. Мабуть, це ще одна з причин переїзду. Найбільш вагомих.

У всього є своя душа. У кожної речі. Часто розмовляю з речами, наче з живими. Більш того – сам з собою часто розмовляю, наче з живим (жартую..). Чи відпустить нас цей будинок? Хотілося б.

Чисто технічно…

..на пораді лікаря, котрий зіпсував мені пару зубів, я заробив, як мінімум, на імплантацію тих самих проблемних зубів. Це не міняє того, що досі з одного боку в мене проблеми з зубами, але…смішно, що навіть тут я знайшов для себе користь…