Зловив себе на думці, що моє життя було завжди по за зоною. Іноді по за зоною можливостей, іноді по за зоною досяжності, іноді по за зоною колективу. В різний час по різному, але завжди головним правилом завжди було, що чим ближче я до людей, тим далі я від них. З часом я навчився себе контролювати, і чим далі я тримаю від себе людину, тим більший шанс в неї залишитись в моєму колі на більш довгий час. В цілому річ не про це, а скоріш про те, що в будь якому колі людей з будь якими інтересами я завжди відчуваю себе зайвим. Зайвим для якихось подій, зайвим для якихось справ. Просто зайвим в чиємусь житті. Цим визване моє небажання когось про щось просити, чи просто когось турбувати. Чим менше контактів, тим мені легше, що я нікого не турбую просто своїм сраним існуванням.
Мені важко бути частиною колективу, важко бути частиною друзів, важко бути частиною сім’ї і постійно на всіх знаходити час і ні про кого не забувати.
Мені важко спілкуватись з родичами. І в цілому для мене, мабуть, немає світу за межами моїх справ. Умовно кажучи за межами людей, котрі самі чогось потребують від мене – мене немає. А коли від мене щось потребують, а я нічого не від кого не потребую, в мене виникає відчуття що мене просто використовують.
дякую за увагу к одному дню життя в моїй голові…
“Август хватает за горло и далее
Вяжет мне щиколотки сандалиями,
Помнит подробности, лезет с деталями,
Да, как всегда, не совсем вовремя.”