..call my name and save me from the dark..
Продовжувати читанняНе смішно. Ні, реально не смішно. Лааааадно, смішно))
Продовжувати читання Я хочу сказать мир, получается…Summertime sadness..?
Тільки я можу сидіти у психлікарні, і слухаючи Дель Рей розмірковувати на тему того, наскільки мій саммертайм є саднесс цьогоріч і загалом. Чи так все погано?..
Відчуваю себе героїнею кліпу Авріл Лавін Nobody’s Home. Котра шпиняється по різним місцям, але ніде не відчуває себе по домашньому. І головна причина, чому я вже наполовину пакую чемодани з частини це зовсім не діагноз, з яким я вийду звідси. Це реальність, з якою я сюди потрапив.
Коротше, є така штука. Коли ти кудись потрапляєш і не приживаєшся – життя відправляє тебе кудись далі. І от я бачу, як той же Саня добре прижився там, на третьому поверсі, де загалом не його місце дислокації навіть. А Андрюха тоді заявив стосовно мене щось типу “нє, хай тут Саня лишається, а той десь там буде”. Хоча цей самий Андрюха приїхав лише кількома тижнями раніше за нас. І я не прижився. В цілому. Є люди, яким я допоміг, багато хто знає мене по імені, але, здебільшого, я бачу, що я там чужа людина. Я не прижився і, вже, не приживусь. Це як реальність часів універа коли всі тусовались на практиці, а я тусив у Новгороді. А після, коли почався навчальний рік, всі взаємодіяли, а я був осторонь. Так і тут.
Можливо життя закине в іншу частину, відповідно до здоров’я, чи ще кудись, але то я тільки на словах Сашці кажу, що буду за 20к мити підлогу у столовій. Так то розумію, що це не моє місце. І, місце, це, здається, чим далі, тим більше розуміє, що я кадр не для його формату. Але час покаже.
Просто знаймо, що я роблю ставку на інше місце. А там вже як буде..
Вибачте, не втримався.. ^_^
..And everybody knows it, everybody knows that..
Продовжувати читання The world is burning down..Проблема мого власного Шоушенка полягала в тому, що значно легше втекти з чогось, що має крайню локацію, ніж з того, де локація передостання.
І я чемний, та чи цей чемний це я? Чи то просто роблю вірні речі вірним людям? Скоріш так, аніж ні. Якщо придивитися – я той ще слимак, котрий першочерговою ціллю бачить своє виживання і свій комфорт. Важко сперечатися з цим. Тож…
Яка моя кінцева ціль цього всього? Чи є вона взагалі?..
Я хотів би відкатити життя до певного етапу, та чи можу? Чи вистачить сил? Чи ж задовольнятися тим, що є?..вчора ввечері я бачив розклад, при якому моє “хочу” вже немає значення. Тож, не зазнавайся, хлопчику, в іграх, правил яких ти не знаєш. Часом, тут дуже великі ставки.
Програма мінімум відкатити до “п’ятничного сейву”. За нею і йдемо….а далі буде далі. Ранок був надто вже не бадьорим і добрим, щоб його повторювати…
Стало якось соромно писати тим, з ким пооходив навчання. Розмірковую, здобуття то, чи..? Мається на увазі той факт, що я в лікарні. Частина мене каже “Руся, ти слабак, якщо вже потрапив сюди і не впорався зі своїми демонами”. Та чи моїми?..
Якщо вважати, що я маю три особистості, то не подобається мені лише одна. Та що тримала в руках зброю. Через неї я тут, і тільки. Не через свої “фото експерименти”, хоча то не експерименти зовсім, скоріш частина другої особистості. А от третя…вона звіряча. І якщо їй дати волю, вона буде робити речі, проти яких не те що будуть проти дві інші особистості, це буде вбивати мене самого. Бо це ті речі, котрі не приймає сама моя сутність. Речі, про які я не хочу думати.
Має “розділення на три” поки немає хворобливих ознак, а з собою “двома” я і так міг завжди впоратись. Питання лише в тому, третьому…тому, хто сидить зараз у військовій формі. Я намагався зрозуміти, чому я не перевдягнусь у цивільне. А зараз зрозумів – бо я лікую не цивільну частину себе. Я лікую те, що носить цю кляту форму. Обіцяю вам не вдягати її після цього всього. Як і не брати до рук зброї…але “це все” може затягнутись, і треба те розуміти. В тому і суть, чому я хочуть займатись своїм цивільним направленням не дивлячись на форму – бо в тому буде хоч якась частина мене, а не оцього всього…
А людей я лишу. Бо люди – то про інше…
Вчора після таблетки боліла голова. Фактично увесь день. З “епізодів” різне трапляється, поки нічого такого що б здивувало, окрім чоловіка, який “підмивався” в умивальнику після туалету. Таке життя, така реальність. А…ну ще сліди какашок на бачку унітазу, але то, згадуючи сьогоднішній випадок, норма. Дідусь шизофренік зі Львова (розвідник, як він каже) просить послухати 1-2 пісні, сьогодні вже хоче три. Але стільки часу в мене немає. Треба закривати свої питання.
Зранку було запаморочення. Якщо вчора це був один епізод, то сьогодні увесь ранок. На сніданок була вівсянка і компот чи то чай. В будь-якому випадку відчувався присмак якихось ліків, тому вирішив не пити. Позавчора жартував, що тут всі хворі стають здоровими, а всі здорові хворими. Наразі то вже не сприймається як жарт. Будемо дивитись.
Сьогодні без ліків. Подивимось, яким я буду весь день і завтра. Зранку ще забіг чоловік з Каховки, запропонував каву. Я здивувався, бо каву тут неможна. Ну…пакетик кави швидкого приготування плюс холодна вода. Був би я кавоманом – оцінив би. Каже тут мав три тижні побути, але в Каховці, фактично, немає куди повертатись, а сім’я виїхала до Чехії – сестра і мати. Тож поки тут, фактично, “живе”. На 2000 по інвалідності і 2000 що родичі висилають.
За фактом то все нагадує гру з відповідною назвою, де не завжди розумієш, кому вірити, а кому ні. Та й…чи є варіанти?..
Питаю себе, де був втрачений той шлях. Дивлюсь на старі фото. Котів. Скільки їх було. Шлях було втрачено тоді, майже рік тому. Під час тієї сварки. Все що було далі, переїзд, втрата котів, інші ситуації. Певним сенсом було спробою повернути шлях хибними методами. То була спільна помилка. Моя ж помилка трапилась десь 23 травня, коли шлях, хильнув, ще у інший бік. Далі, у місто під назвою “Не туди”.
Ця запланована спроба втекти в іншу країну – мабуть, це спроба вийти на новий шлях, шлях нового життя. Часом, я розумію, як важко буде йти ним. Але інших варіантів немає. Або так, або волочитись по цій дорозі.
Все, що зараз відбувається в нашому житті – просто плата за хибний шлях. Кожен з нас розплачується по-своєму. Все має свою ціну і я, тут, сплачую свою. Неважливо, як воно піде далі. Це все просто треба пройти, пережити, витримати, і дійти до того місця, де почнеться нова історія. Наша нова історія…
Вирішив вести такі собі щоденники щоб об’єктивно відстежувати свій стан. Ліків поки не приймав, тож зараз в мене досить явна соціофобія. Мені не хочеться ні з ким розмовляти чи бачитись. Особливо з новими людьми. Двері постійно відчинені, тож немає відчуття “захисту” хоча б за дверима. Не від цих людей. Просто від зовнішнього світу. В іншій палаті менше людей, але тут зі мною ніхто не розмовляє і в тому є хоч якийсь комфорт. Хочеться тиші. Хочеться безлюдності. Хочеться опинитися тим, де я сам. Ближчими тижнями це буде неможливо, тому стартовою позицією відносно ліків будемо вважати те, що зараз мене дратують шум і люди. Далі будемо дивитися, що і як.
З точки зору їжі – на вечір макарони з тушкованою капустою і…дивного вигляду суп, з, не менш, дивного вигляду напоєм молочно-білого слизу. Здається, я тут схудну ще більше.
Приїхати до мене тут ніхто не приїде, об’єктивно, як мінімум до кінця тижня. Наступного. Тож…виживаємо? Мабуть, що так…
Я був, мабуть, самим нормальним, з тих хто тут лежав, втім…не берусь казати, в якому відділенні мені було б лежати краще. Там випускають, тут ні. Якщо це має сенс в тому, який буде остаточний діагноз то ок, якщо ні…то що я тут роблю?..
Суть в тому, що саме тут мій психоз немає якогось проявлення. Тож я не буду розуміти, як ліки проявлять себе у реальному житті. Коли я буду у частині.
Технічно, я би міг бути коміссований, так як мій стан викликається військовими і всім військовим – наказами, самою службою, ідеєю комусь підкорятись, покаранням за все, що тільки можна, якимись незрозумілими статутами, котрі ніхто не виконує. Там для мене була “зона”, де за непослухання пристрелять. Тут для мене просто карцер. В якому маю висидіти близько трьох тижнів. Може менше, але важко сказати, який результат я матиму. Принаймні, замінять ліки і дадуть змогу виписувати їх на постійній основі. І то вже добре. І діагноз…маю це витерпіти..