Kiss me hard before i go..

Summertime sadness..?

Тільки я можу сидіти у психлікарні, і слухаючи Дель Рей розмірковувати на тему того, наскільки мій саммертайм є саднесс цьогоріч і загалом. Чи так все погано?..

Відчуваю себе героїнею кліпу Авріл Лавін Nobody’s Home. Котра шпиняється по різним місцям, але ніде не відчуває себе по домашньому. І головна причина, чому я вже наполовину пакую чемодани з частини це зовсім не діагноз, з яким я вийду звідси. Це реальність, з якою я сюди потрапив.

Коротше, є така штука. Коли ти кудись потрапляєш і не приживаєшся – життя відправляє тебе кудись далі. І от я бачу, як той же Саня добре прижився там, на третьому поверсі, де загалом не його місце дислокації навіть. А Андрюха тоді заявив стосовно мене щось типу “нє, хай тут Саня лишається, а той десь там буде”. Хоча цей самий Андрюха приїхав лише кількома тижнями раніше за нас. І я не прижився. В цілому. Є люди, яким я допоміг, багато хто знає мене по імені, але, здебільшого, я бачу, що я там чужа людина. Я не прижився і, вже, не приживусь. Це як реальність часів універа коли всі тусовались на практиці, а я тусив у Новгороді. А після, коли почався навчальний рік, всі взаємодіяли, а я був осторонь. Так і тут.

Можливо життя закине в іншу частину, відповідно до здоров’я, чи ще кудись, але то я тільки на словах Сашці кажу, що буду за 20к мити підлогу у столовій. Так то розумію, що це не моє місце. І, місце, це, здається, чим далі, тим більше розуміє, що я кадр не для його формату. Але час покаже.

Просто знаймо, що я роблю ставку на інше місце. А там вже як буде..