Автор: revolytion

Подивились Щасливого Різдва (2005)

Дивно дивитись у війну фільми про війну, але коли я на нього натрапив – якось не втримався, і вирішив додати до списку перегляду. Не в останню чергу через акторський склад (Дені Бун, Гійом Кане, та інші). І…фільм дуже зайшов під чай з печивом 🙂

Нам розповідають реальну історію подій часів Першої світової війни, коли під час Різдва, воюючі сторони вирішили відкласти рушниці, забути про чвари і…разом зустріти свято.

Фільм знімався одразу кількома країнами – Франція, Німеччина, Велика Британія, Румунія, Бельгія і Норвегія, тож це той самий випадок, коли історія не перекручена в якийсь бік, а просто відтворена в кращому вигляді.

Якщо вірити історичним відсилкам з Вікі, факт дійсно мав місце бути 24-25 грудня 1914 року – “Напередодні передріздвяного тижня, німецькі та англійські солдати виходили зі своїх окопів, щоб обмінятися традиційними різдвяними привітаннями. Подекуди, чоловіки з обох сторін сходились на нічийній землі у Святвечір та Різдво поспілкуватися та обмінятися харчами і сувенірами. Відбувалися також спільні поховання загиблих та обмін полоненими; на деяких зустрічах разом колядували. Солдати грали між собою у футбол” – і саме ця вся частина і була відтворена у фільмі.

В певному сенсі, “святкове перемир’я”, котре у нас неодноразово “як би” оголошувалось, мабуть було саме про те – що такі приклади дійсно існували. Але хочеться додати, що “одна справа у кіно”, інша у житті. Тож фільм виглядає дещо фантастичним, хоча це не є причиною не подивитись його. У ньому одночасно показані і військові реалії і те, як люди переживають і втрати і біль з обох боків. Не дивлячись на загальний антураж, війна не “романтизується” як щось “добре крізь призму поганого”. І коли в одному місці перемир’я – в іншому показуються запеклі бої.

Чи варто дивитись фільм? Мабуть…не зараз, але загалом, фільм добрий. Тож рекомендую 🙂

Не про тіло

Чим далі ти живеш і з більшою кількістю людей стикаєшся, тим, з часом, вбачаєш в кожному більш травмовану душу. Я б розділив людину на дві частини – тіло і душу. Кожна з них старіє по своєму. Не завжди одночасно, як не завжди ми починаємо вважати якісь речі дурницями, коли наступає певний вік. Дорослішання, взагалі, розділяє людину на ще більше частин – фізичне дорослішання, статеве дорослішання, дорослішання з точки зору розвитку мозку, “життєве дорослішання” (коли не стає близької людини чи родича). Але ми зараз не про нього.

Стереотип взаємовідносин між двома людьми створений на тому, що люди вибирають партнерів, засновуючись (в більшості) на зовнішності. Будують плани того, “як вони будуть жити з цією людиною” у площині соціуму. Тобто, як цей самий соціум сприйме людину. Є ж вислів “вітають по обкладинці” – як приклад Дар’я, котра часто саме так бере книги. В мене був ще такий вислів, що можна закохуватись не в людини, а в її “мозок”. Тобто, в її світогляд. Але це знову не про те (що ж ви мене постійно збиваєте, га?..).

Так от. “По обкладинці” добре вибирати людину в 15-16-20 років. Обмежимо віком “до 30”. Це не про “та кому потрібні —– після тридцяти”. Тридцять це вік, за який з нами багато чого трапляється, і ми маємо “ментальний багаж”. І є безліч людей, котрі й після 30 вибирають чи шукають “по обкладинці”, забуваючи що людина починається з її життєвого досвіду. І заводячи взаємовідносини більші ніж дружні, ми беремо відповідальність не стільки за “тіло”, як за все інше. Коли наші певні думки чи жарти можуть травмувати людину ще більше. Але про це, чомусь, мало хто думає. І даремно. Бо досвід таких взаємовідносин може закінчитись ще більшим травмуванням.

Коли мені пропонують будь-яку тварину я розділяю тварин на дві категорії – ті, в котрих ти знаєш про їх досвід, і ті, для яких родовід і досвід тобі невідомі. Тут, знову ж таки, мова не про породу. Мова про те, що ти береш на себе відповідальність за істоту, з якою є варіант, що ви не уживетесь. Тому Кузю (кота) ми підібрали свого часу, бо ж варіанти були два – або машина зіб’є, або машина розчавить. Чи хоч якийсь, але варіант для нього. Але повернемось до людей.

Я спілкуюсь з різними людьми, дивлюсь своїми очима на їх “внутрішній світ”, і мені лячно, наче я дивлюсь в темряву. Є багато речей, котрі мені не відомі про ту чи іншу людину. Того, що мені ніколи ніхто не розповість. Але навіть виходячи з того, що ти бачиш в кожній людині – хочеться просто обняти, заспокоїти. Не вірячи в те саме, сказати що “все буде добре”. І мені не подобається цей “розклад”. Я не хочу казати те, у що не вірю, не роблячи нічого для того, щоб було інакше. Дехто каже, що “безвихідних ситуацій не буває”. І чим далі, тим менше я вірю в цю думку.

Найкращий спосіб

Насправді, кращий спосіб дізнатись, яка навпроти тебе людина – це подивитись на його/її домашню тварину. Ні-ні. Мова не про те, що “собаки похожі на своїх господарів”. Це, в певному сенсі, про виховання. Про відношення до інших людей. Тобто якщо, наприклад, ти у людей, і до тебе до рук йде їх кішка – значить люди відкриті. Якщо йде, але боїться – сором’язливі. Якщо до рук не йде – люди обережні, не дружні. Наші коти, наприклад, всім раді (Варя). Дехто з них досить обережний (Будяк). Дехто терпить незвичне для нього відношення (Гаммі). І у інших людей так само. Тобто, я будую своє сприйняття інших, частково засновуючи його на тому, як тварини людей на тебе реагують.

Не можу згадати якихось зворотних прикладів. Коли це не співпадало…

Обід

Часом буває так, що мене не відпускає якась фраза. Зловив себе на думці, що сьогодні це фраза про те, що “мене родичі з’їдять”, якщо дізнаються що я допомагав сусідці. І…я підвис. Реально. В такі моменти я починаю підставляти змінні. Як це?

Ну…тобто. Ти задаєш собі питання – чому тебе мають “з’їсти”. Приходиш до думки – мабуть, тому що ти не робиш в себе, але робиш десь. Ок. Аргумент. Але яка кому різниця, як ти витрачаєш свій час?

Ще варіант..фз. Що ти їм не допомагаєш, але ж кожна людина вільна вибирати, кому допомагати, а кому ні. Тобто вона орієнтується на свій власний смак в цьому питанні, приблизно так само як людина не питає у родичів, який їй диван чи стілець взяти. Бо ж…яка комусь різниця, який стілець береш ти?

Одні люди уживаються з іншими, з котрими не уживається хтось третій, і…в цій всій системі якось виходить так, що ти є тою ланкою, котра уживається (чи пробує уживатись) зі всіма. Знаходячи свої плюси і мінуси у всіх.

Кожен раз, переїжджаючи кудись, ми дійсно беремо “себе” “з собою”. З принципами і правилами. І кожен раз, кудись переїжджаючи, ти спостерігаєш одну й ту саму картину, коли “зовнішні” люди намагаються нав’язати тобі своє уявлення про когось. Але ж, справа в тому, що кожна людина для кожної окремої людини буде “своя”. Вона буде бачити її своїми очима та й загалом. Тож…мені не зрозуміло, яка комусь має бути різниця, кому я допомагаю, чи як, чи що роблю.

Одне мені не подобається – ти не можеш поділитись тою радістю, що ти комусь допоміг чи плануєш допомогти, бо є одне золоте і єдине правило в цьому випадку – тебе зацькують. Не важливо, кому і чим ти допоміг і які ВЛАСНІ ресурси ти на те витратив. Чи то сили, чи то гроші. Мене часто питають, “чому я допоміг” чи ж нащо я щось зробив для когось…і мені набридло відповідати на питання, на яке я не хочу відповідати. Бо ж я не скажу комусь “ну вам подобається бути свинями і жити в своїй голові і ради себе або своєї сім’ї, а мені – ні”. Це ж пряма умова для конфлікту. А нащо ще один конфлікт в середовищі, де конфлікти самі по собі виникають?..

Український бестіарій

Серед інших речей, котрі я “міг, а не встиг” був запис у блог про “Український бестіарій”. Продовжувати читання Український бестіарій