Категорія: Думки

Не так страшна війна…

…як розуміння, що все життя ти проведеш із зарплатнею у 6000 грн, і, дай боже (якщо доживеш) пенсією у 3000 грн. Мабуть, я б став перший, хто тікав не від війни, а від відсутності майбутнього. І на те багато причин…

Потайки

Є люди, за якими ти не “стежиш” фізично, але стежиш духовно. Заходячи на їх сторінки. Це цінніше. Цей зв’язок. Бо це саме про зв’язок. Бо щось же ш тебе заставляє до них заходити, чи не так?..

Класичний приклад ревнощів полягає у площині “за ким це людина стежить?”, але все найстрашніше в голові – коли людина стежить, навіть не стежачи. Добре, що це я про звичних людей, без якогось підтексту.

Хлопчик Руся, 35 рочків…

Побігали з сусідніми малими у квача. Смішно, що вони не сприймають мене за дорослого. Сумно, що люди віку їх батьків частіше платять за фітнес і ходять на тренування, замість того щоб отак от, безкоштовно, побігати зі своїми дітьми, а гроші замість зали витратити на спортивне знаряддя типу фрісбі чи ракеток для бадмінтону.

Хтось вважає мінусом той факт, що у нас немає дітей. Я вважаю плюсом, бо відсутня певна “ширма”, котра не дає тобі розуміти дітей і цікавитись тим, що у них зараз популярне. Бо це створює певну прірву між поколіннями, коли старше завжди сприймає своїх же дітей і їх інтереси або смішними, або дурними. Є виключення, але, здебільшого, всі дорослі дуже “дорослі”.

Війна нескінченності

Левова доля речей, котрі я роблю, лишається “поза кадром”. Найчастіше це архіви знімків з телефона (у тих випадках, коли я не забував їх робити). І було б чудово їх час від часу викладати (що я раніше робив у ФБ, до того як офнув з нього купу людей і забив), але системність то не моє. Продовжувати читання Війна нескінченності

Навички

Ти можеш прокачати навички, але якщо в тебе немає бачення закінченого виробу – сенсу з них не буде. Я думаю, що виростити в собі творче бачення чи креативний підхід неможливо. Воно або є або ніт.

Іноді я не розумію, чому я взагалі лізу у фотографію, відеозйомку. Нащо мені дві камери і світло. І взагалі, куди я йду?..

Я думаю, що багато таких як я “просто чекають свого шахеда”…бо не бачать сенсу в тому, чим займаються чи хочуть займатись.

Привіт, творче вигоряння!

Вигоряння, це коли ти їдеш у ліс, береш із собою 2 камери, 3 об’єктиви. Приїжджаєш. Дивишся на ті соснові шишки і…розумієш що забув вдома бажання фотографувати. Це спустошення важко якось обмалювати чи помітити. Але воно є. Воно в тобі. І ти його бачиш в небажанні щось робити. Та є рецепт. Треба знайти те, що тобі подобається саме зараз. І з того почати.

З того і почну…

Швидкоплин

Життя має дві стадії – “встигнути, поки молодий” і “час вже минув”. І чому боятись того, що чогось не встигнеш? Бо ж чим швидше плине час, тим швидше тебе не стане в цьому світі. Закінчаться твої муки? Певним сенсом так. Тобто ти прийдеш або до пустоти, або до переродження. Тож чи є сенс боятись, що чогось не встигнеш? Не встигнеш чогось до 45, до 50…чого саме? Кудись дітись? Чи кимось стати? А що, як тобі не слід було кимось ставати? Я переживаю, що на життя не вистачить грошей, але не переживаю що на життя не вистачить мене самого. Коли гроші лишаться, а я вже ні.

Часто думаю, що дурна справа кудись вже бігти зараз. Я навряд чи колись “доросту” до машини чи мотоцикла. Бо завжди буде “ніколи” і завжди буде “пізніше”. Тож…чи так поганий електротранспорт що є зараз? Чи слід йти до чогось іншого/більшого? Думаю, що ні…

Дайте просто прожити цей етап, коли в тебе ще є вибір, щоб його не було і не було бажання щось змінювати. А просто жити до останнього…

Шипи

Зловив себе на думці, що шипи у моїх вухах це не тільки про те що це компактніше, зручніше, а ще й тому, що вони шипи. З одного боку це символ того, що я можу бути кілким. З іншого це нагадує булавку, з одного оповідання, де чоловік, у випадку дурних думок, колов себе до крові. Мені подобається відчуття, що я можу в будь-який момент вколоти себе. Мені подобається відтягувати сережку, розуміючи що вона є частиною мене. Щоправда це стосується тієї що на своєму місці вже близько пів року.

Інакше я став сприймати і волосся на своєму тілі. Раніше я вважав, що “сезон для творчості” це з осені і до теплих днів, бо ж не добре бути чоловікові “з поголеними руками і ногами”. Зараз я ставлю понад усе саму ідею творчості. І не дуже сприймаю те, що не виглядаю як мавпа. Просто є таким, яким мені бути комфортно.

Все ще питаю себе – з чим саме це пов’язане. Все одно поки що приходжу до думки, що психологічно частина мене вмерла тоді. Частина, котра робила певні бар’єри, за які ти не мав права виходити. Зараз я живу без бар’єрів, а ті що є я руйную як тільки починаю їх бачити. І якщо хтось каже що “так не можна” – я одразу ж намагаюсь довести зворотне.

У нас дуже полюбляють “уроки національної ідентичності”, але, чомусь, не популяризують тему самоідентичності. А вона, на мою думку, значно важливіша.

Дивне відчуття свободи 2.0

Якось дивно легко. Звик, що моя відкритість є “дзвіночком” до того, що “завжди можна звалити”, а зараз я якийсь-то надто вже відкритий. Щось внутрішньо відчуваю?

Вже встановив певний “робочий дедлайн”, і це, можливо, ще один такий-собі дзвіночок, що до зими маю або почати якусь свою справу, або…повертаємось до планів “звалити в закат”? Зараз в мене є чітке розуміння, що якщо тут щось не вийде то нас завжди чекає завод десь в Чехії. Сьогоднішній приклад роботи показав, що без різниці де рвати спину – на заводі за 1.5к євро, чи у нас за 127. Тож, може, не так вже й страшно те все?..

Помічаю, що чекаю якогось знака, щоб “зірватись”. Щось радикально поміняти. І мабуть файно було б жити з думкою, що ти “осів на місці”, але яскравіше вважати, що все ще попереду.

Я не хотів би дожити до дня, коли мені скажуть “або так або ніяк – в тебе немає вибору”. Бо я хочу щоб він був.

Вже зараз бачу, що не вистачає сил щоб повірити в себе і зайнятись чимось, що б приносило нормальний дохід. Щось стабільне і зрозуміле. Бо хибним було думати, що я виїду на тому що є зараз. Не виїду. Я ніколи в житті не бачив вугра у продажу, а тут він є і по 1.5к грн за кг. Але при цьому люди не готові платити нормальні гроші за виконану роботу. Дивина? Егеж…

Мабуть, я хочу вкластись у творчість. Знайти людей “на хвилі”. Котрі скажуть “Друже! Ти крутий! Айда до нас, ми тобі допоможемо влаштуватись! Ти нам потрібен тут!” – і все закрутиться…
Тож…вітру нам у вітрила…