Щось кудись пішло, але що і куди – не зовсім зрозуміло. Налякав я їх? Чи, навпаки, розізлив? Мабуть, вже й не суть важливо. Але шуму я тут мав все одно більше, ніж багато інших. А шум дозволяє хоч якось виділитись з натовпу. Цього достатньо? Авжеж!
Люди зустрічаються досить різні, багато з особливостями, загалом психічними. Але фізично теж є багато людей з особливостями. І це слід враховувати саме тобі. Поки ти тут.
Життя нагадує Жовту стрілу, де хтось з пасажирів був у потязі і був його частиною, а хтось просто їхав на ньому. І здається, що я все ще їду десь ззовні. Наскільки це можливо, висунувшись з вікна.
Один хлопчина сказав, що я нічого не шарю в армії, тому не можу казати що “армія то срака”. Що забагато пролежав у лікарні. І все таке. Але ж, справа в тому, що я ніколи в не казав про себе, як про бравого вояку. Я той, хто просто пише історію. Часом свою, часом чиюсь..
Був напис. Він мені дуже полюбився. Напис був на верхній перилці моста над морем. Він був таким “- Скільки метрів треба, щоб тебе почули?”. Там само фігурувала в відповідь, на це риторичне питання “- Думаю, висоти цього моста вистачить”. Скільки разів ми не спускались по шахті ліфта, але жодного разу не вдалось перевірити цієї інформації – скільки ж..
Йшов 2024 рік. Пройшло рівно пів життя. Чи змінився я? Так. Зараз я розмірковую, скільки пострілів бойовими патронами треба зробити у повітря, чи…ще кудись, щоб мене почули? Скільки пострілів з тих 500 я маю зробити, щоб ви зрозуміли, наскільки я ненавиджу зброю?..
Якось змирився, що три найближчі тижні буду хворіти і, при цьому, працювати що є сили. Загалом, саме ці три тижні будуть показником, на що я готовий піти заради цілі.
Що буде, якщо ціль не буде досягнута? Перепочину, пролікуюсь, і далі єбашити цей світ у бік того, щоб він ставав таким, як треба мені.
Багато хто змирився з тим, що його чекає. Бат..як там, м? ..I’m designer.. тож сам буду будувати свою історію. Я не буду йти по головах. Я просто буду робити все те, що не роблять інші. Це і є мій секрет.
Хотілося б битись за славетну ідею і все таке, але, на жаль, я зрозумів що для цієї країни і системи я просто хробак. Ви ж кажете, що “українці б’ються до останнього”. Тож я українець по паспорту. По внутрішньому світу. Але я українець не тої України, котра виборюючи свою свободу стала катувати своїх же “синів”. І ніколи не пробачу і не зрозумію, чому ці всі виродки, що їздять тут київщиною на своїх теслах, виїжджають на людях, яких я тут зустрів. Вони ніхуя не зупиняються, навіть, коли бачать перед собою колонку військових. Молодих і старих. Вони летять по своїх справах, і мені не шкода, якщо по тим виродкам щось прилетить. Мені шкода, що постраждають звичайні люди. Ті, кого я бачу кожен день…ті, з ким я проходжу це навчання..
Чи українці ті, хто здоровий, і, в той же час, відправить замість себе діда, котрому під 60-т?..це питання для вас, не для мене..
Після доби на вилазці, збираємось пішки додому. Один сержант каже “у нас є три години щоб дійти 5 кілометрів. За цей час можна не тільки дійти, а і виїбати цілий взвод жінок”. І що цікаво, середньостатистичний рашистський солдат міг би сказати щось подібне. Бо знечещування жінок воно однакове. І там і тут це роблять солдати зі званням і без.
Йду собі повз доріжку, слухаю Yonak’у одним вухом, думаю про чоловіків, котрі цьомаюуцься десь у Чехії. Не так огидно, якщо чесно, як вищезгадана історія, котру чую відносно жінок не перший раз. А що кажуть про жінок-військових вам краще й зовсім не знати..рівноправ’я процвітає..
Два -три тижні я буду тим, ким мене хочуть бачити. Якщо та, умовна, домовленість чогось та варта. Як ні, то…перша танкова (думаю) завжди рада..
Переймаюсь за те, скільки днів я буду хворіти, бо ж 10 днів пройобу і повторний курс, а з іншого боку…так, якось, похуй…ну тобто. Якщо тебе запрягли бігти марафон 40 км, а ти пробіг 10 – останні 30 км то не є твоя проблема, то є проблема тих, хто заставив тебе бігти. Так і тут. Не моя проблема, що я хворію. Це лише документально підтверджує мою неспроможність існувати в тій реальності, в яку мене хочуть запхати.
Я не можу документально підтвердити, як через стрес я можу добу хотіти в туалет, але не мати можливості (фізичної, тобто не йде воно) сходити. Не можу підтвердити болі у спині він зайвого навантаження. Але ось це ось – з температурою, кашлем, соплями – будь ласка. Раз попав під дощ в захворів. Рембоса з мене вирішили зробити? Ну-ну…на все добре…
Загалом, історія полягала в тому, що один сержант хотів тебе зламати, а інший, в свою чергу, більше переживав за те, що ти зламаєшся. Тож служба тут це як битва бобра і зла. Іноді перемагає одне, іноді…
Моя справа довести цю справу до кінця, бо надто вже багато сил і здоров’я було витрачено. Хтось вважає мій шлях безвихідним, хтось…
Час покаже. Бо поки у нас всі похворіли, і це те ще щастя бути в одному приміщенні із сотнею людей. Знову ж таки, Русь, чи був в тебе вибір між-між? Мабуть, що ні. Тож просто пливи далі за течією.
Я відштовхуюсь від різних дерев, коли бачу камінь на своєму шляху. І це єдине, що я тут можу робити. Побачимо, куди цей шлях мене приведе..
..обидва вели на смерть . На жаль, це не гра слів чи “цитати великих самогубців”. Просто сьогодні я…повноцінно став військовослужбовцем. До речі, у військовий час в них ще менше прав ніж у цивільних. Тож…молитися? Гм. Це тут не допоможе. Бо з сімох кругів пекла я вдало приземлився десь на другий або шостий – дивлячись, звідки рахувати.
Проблема навіть не в моєму небажанні створювати комусь (а, точніше, Олександрі) проблеми. Проблема в тому що якщо щось зі мною трапиться це буде ще гірше.
Сьогодні одна психологіня розтлумачувала мені, як тупо померти скоротивши собі віку, і як би пишалася мною Олександра, якби я помер героєм, підірвавши себе з кимось ворожим. Я не хочу називати жінку тупою звіз…кхм, але в неї якесь жахливе уявлення про наші взаємовідносини..
Життя воно ширше, ніж його бачать працівники навчальних центрів. .
..тобі просто хочеться, щоб тебе почули. Щоб потрібна людина почула про твою проблему і така “о! Я можу йому допомогти! Я знаю як це зробити! Я в змозі це зробити!” – і тобі хочеться вірити, що така людина є. Загалом..я читаю оці всі закони про “…ухилянтів, що не прийшли по повістці надісланій на поштову скриньку..” – і цілком розумію людей, котрі виїхали і не планують повертатись. Я розумію керівників країн, котрі не планують видавати військовозобов’язаних і повертати їх в Україну. Тобто, об’єктивно, ок. Є котел, в котрому “варюсь” я і ще кілька мільйонів українців. І ми з цього котла як ті раки з тої каструлі – нікуди вже не дінемось. Бо є “раки” в морі, а є ми. Ми по різні боки цієї самої каструлі. Який в нас вибір? Насправді, якщо так подивитись, у рашистських мобілізованих і наших спільне одне – по ним або чужі будуть стріляти, або свої. Тільки свої не буквально, а мова про закони і обмеження законних прав. І коли країна обмежує мої права, чи маю я хотіти бути частиною цієї країни чи цього суспільства? Чи маю я обирати президентів, котрі захотять мене знищити?..чи маю я будувати бізнес в країні, котра не може мені гарантувати, що завтра буду я, котрий займається цим самим бізнесом?..
Наступає момент, коли мене не настільки їбуть оці всі статті про штрафи і інше, а є одне законне питання – якщо ви так хочете мене вбити, то в чому проблема?..бо ситуація зводиться до смішного – зараз піти і вкрасти щось в магазині, сівши на пару років у в’язницю, має більше сенсу, ніж намагатись вижити в цей час в цій країні. Бо це легше. Це дає чітке розуміння твоїх ближчих пари років життя. І чи багато ви пам’ятаєте ракет, що прилетіли по в’язницях? Я ні…
Чесно – мене заїбала ця історія з тим всратим ртцк, котрий зараз вважає себе “царьом і богом”. Ок. Не дали мені спокійно виїхати на постійне місце проживання. Знайшов я гроші і повернувся я туди. Пішов на навчання. Отримав зброю. Повернувся у відпустку. Приїхав в той ртцк і розїбав його гранатою чи джавеліною. Стало комусь краще? Так, мабуть що мені. Бо в країні, де немає законів, мене посадять через те, що я прибрав з країни частину банди корупціонерів, котрі не виконують закон і не дають мені на законних правах виїхати на місце постійного проживання, знявшись з тимчасового обліку.
можна слухати з 23 хвилини. Де я перепитую у працівника, чи маю я право по закону знятись з тимчасового обліку у зв’язку зі зміною місця постійного проживання, на що мені відповідають лише, що то я маю йти з тим “до юристів”. Ок. До юристів я піду з оцим записом, якщо до мене прилетить хоч якийсь натяк на штраф чи ще щось…
Мені не дуже віриться, що цей запис потрапить “…саме тій людині”, але ж, блог мені вже не раз допомагав. М?..
Ps чи варто пояснювати, що цей запис анульовує оцей аргумент?
Бо важко знятись з обліку, коли тобі не дають ані прикладу заяви, котру ти маєш написати, ані можливості написати цю саму заяву…
