Категорія: Життя

Побіг з Шоу…

Проблема мого власного Шоушенка полягала в тому, що значно легше втекти з чогось, що має крайню локацію, ніж з того, де локація передостання.

І я чемний, та чи цей чемний це я? Чи то просто роблю вірні речі вірним людям? Скоріш так, аніж ні. Якщо придивитися – я той ще слимак, котрий першочерговою ціллю бачить своє виживання і свій комфорт. Важко сперечатися з цим. Тож…

Яка моя кінцева ціль цього всього? Чи є вона взагалі?..

Я хотів би відкатити життя до певного етапу, та чи можу? Чи вистачить сил? Чи ж задовольнятися тим, що є?..вчора ввечері я бачив розклад, при якому моє “хочу” вже немає значення. Тож, не зазнавайся, хлопчику, в іграх, правил яких ти не знаєш. Часом, тут дуже великі ставки.

Програма мінімум відкатити до “п’ятничного сейву”. За нею і йдемо….а далі буде далі. Ранок був надто вже не бадьорим і добрим, щоб його повторювати…

Дивним чином

Переймаюсь за те, скільки днів я буду хворіти, бо ж 10 днів пройобу і повторний курс, а з іншого боку…так, якось, похуй…ну тобто. Якщо тебе запрягли бігти марафон 40 км, а ти пробіг 10 – останні 30 км то не є твоя проблема, то є проблема тих, хто заставив тебе бігти. Так і тут. Не моя проблема, що я хворію. Це лише документально підтверджує мою неспроможність існувати в тій реальності, в яку мене хочуть запхати.

Я не можу документально підтвердити, як через стрес я можу добу хотіти в туалет, але не мати можливості (фізичної, тобто не йде воно) сходити. Не можу підтвердити болі у спині він зайвого навантаження. Але ось це ось – з температурою, кашлем, соплями – будь ласка. Раз попав під дощ в захворів. Рембоса з мене вирішили зробити? Ну-ну…на все добре…

Дні починали йти швидше…

Тиждень пройшов. Наче й недовго, а наче і пів життя.

Якась певна ясність відбувається з майбутнім, тож є перспективи що кудись попаду у більш-менш знайомі місця. Куди б я не попав, все одно знаю що не виправдаю очікувань людей відповідно рівню моїх знань. Та й чого, взагалі, можна чекати від мене?..

Емоційні гойдалки стали крутіші ніж будь-коли. Часом це виливається у дискомфорт типу вчорашнього. Не створений я для роботи у компанії, ох, не створений…

Час покаже. Не хочу чогось загадувати. Просто буду пливти течією…

Іноді…

Іноді я відчуваю себе марною, марною настільки, що здається що світові без мене краще.

Іноді мені здається, що моє серце просто розірветься у мене в грудях, просто від того, що я абсолютно безпорадна, що я нічого не можу зробити, що я даремно дала надію. Нехай примарну, але надію, нехай не від мене все залежить, але я все одно ланка в ланцюжку, найслабша ланка.

Іноді я думаю, що якби можна було відключити своє життя на клацання пальців, я б це вже зробила давно.
Я не можу винести того, що я нічого не можу зробити, нічим допомогти і нічого не змінити.
Цей світ створений просто не для мене, я не розумію його правил і не приймаю їх.

Здравствуй жизнь, непростая штука

..Хочешь быть стервой или с…..?(c)Bahroma

Похід по повістці вже починає нагадувати похід до стоматолога – чим ближче дата, тим менше ти туди прагнеш. Та й загалом, чи не самі військомати винні в тому, що люди так неохоче туди звертаються? В Одесі, коли тобі треба було щось вирішити – треба було 3 дні відстояти в черзі, коли кабінет приймав 1 чи 2 дні на тиждень. У місті-мільйоннику, Карле…

Зараз все змінилось через бажання видавати “бажане за реальне”. Зі всіх дуп летить про “оновлення даних це тільки про оновлення”, але за своїм досвідом я знаю, що це тільки на словах так. За фактом – навіть не 50х50, а скоріш 80х20 що тебе відправлять на навчання. 20х80 що твоя ВЛК буде “про ВЛК” а не про галочку “придатний”. Чим краще ППО в тебе на районі (мова про місто) – тим більше шанс, що тебе випхають з маршрутки і запхають у інший “бусік”. І це не десь окремо, це по всій країні так. Всі ці моменти призвели до того, що у людей немає довіри до військоматів, а там де немає довіри – немає легітимності. Багато людей, котрих “запхали у бусіки”, можуть повернутись з фронту, прихопивши трофейну зброю. І що тоді? Мені, наприклад, навіть думати про те страшно…

Як би не закінчилась війна, результатом вона всіх пересварить. Тих хто виїхав з тими, хто лишився. Тих, кого “запхали в бусіки” з тими, хто підписував закони і закривав очі на ці не поодинокі випадки. Половина людей буде покалічена фізично, інша половина душевно. Про демографічну кризу зовсім хотілося б промовчати. Чи буде підтримка від Заходу після закінчення війни? Ну…як ми бачили, підтримка закінчується, коли закінчуються причини для її надання. Тож, що страшніше – похід до військомату завтра, чи майбутнє після закінчення війни? Фз. Якби не сталося що сталося, дитині б зараз було 9 років. Чи хотілося б мені, щоб вона жила в такі часи?..риторичне питання. “Вибач, дитинко. Ти не маєш права на щасливе дитинство, бо політики вирішили за тебе..”

В 90-х була боротьба за виживання у нас і наших батьків. У 00-х була боротьба за політичне виживання . У 10-тих постало питання виживання нації, а у 20-тих ще й застав геноцид з обох сторін. Я фз, де серед цього всього, за 34 роки свого існування, я мав застати “щасливе життя”.

Пора спати. Хто зна, може це остання спокійна ніч, коли можна виспатись…

Розфарбовуючи світ

Розмірковуючи над Дар’їною цитатою з фільму “…Чи можна сказати, що у людей на першому місці не розвиток, а привласнення?” – десь підсвідомо, я крутив то в голові і так і сяк і всяк. Як завжди – “приміряння на себе” дало свої результати. Прийшов до думки, що ціную зв’язок не за “кількістю років”, а за зв’язок як такий. Себто, колись була думка, що наша цінність для іншої людини полягає у спільно пережитому досвіді, і от чим більшу тривалість мав цей досвід – тім цінніша для когось є якась конкретна людина. Це викликало певний смуток, бо було розуміння, що ти ніколи не станеш людині ближче за когось, кого вона знала до тебе. Такий собі dead end можливостей, котрий міг змінитись тільки якщо та, попередня людина, йшла з життя. Тоді, тільки теоретично, ти міг зайняти її місце.

Розвиваючи думку, інакше почало сприйматись бажання стовідсотково довіряти комусь до першого розчарування. Суть, навіть, не в тому, що ти хочеш відрізати для себе “певний шлях” перевірок, котрі витрачають зайвий час. Як виявилось, це більше про те, що ти бажаєш максимально глибоко відчути людину крізь короткий проміжок часу. І от, якщо на все це подивитись зараз, приходжу до думки, що цінність людини для нас не залежить від того, скільки часу ми її знаємо. Цінніше те – наскільки ви на одній хвилі світогляду. І я кажу собі – “..з цією людиною ми ніколи не будемо ближче ніж зараз”, в той же час “..з цією людиною ми ближче, ментально, ніж з тими, з ким колись були”.

Такі роздуми навивають на мене певний сум стосовно незмінності певних людей і їх світоглядів. З іншого боку…в тих, чий світогляд з нашим на одній хвилі – він, скоріш за все, теж не зміниться. То чи так це все сумно?..

Кожен сам фарбує свій світ у свої кольори. Файно, коли у нас однакова палітра…

Тим часом у..

Чим цікавий приклад інших невеличких (чи величких) міст, це тим що ми завжди знаємо про їх сильні сторони (переробка сміття, зони відпочину, тощо) і не помічаємо слабих, бо ж хто читає місцеві пабліки. Тим часом, в Дубно нічого не змінилось, бо ж…
Так, в Новгороді теж є проблеми зі снігом, але, вибачте, Дубно за 6 років нашого життя не бачило стільки снігу, скільки тут за цих пару місяців випало – коли день через день треба чистити двір. Тож…все відносно.
Це не виправдовує владу будь-яких міст, де не чиститься сніг (особливо, згадуючи Рівне взимку, коли я їздив в лікарню і тротуари були фактично катком), скоріш це про те, що не все так погано в невеличких містах (по населенню Новгород десь в 3 рази менше Дубна) з комунальними службами. З ними погано всюди 🙂

 

Речі

Прийшов до думки, що мені не подобається ідея того, що хтось щось мені дарує. Ну…тобто. Коли ти береш сам щось у будинок – ти знаєш, як воно має виглядати, як ти його бачиш і для чого береш. Люди ж, зазвичай, не думають про те, і…ящики набиваються дивним посудом в одному екземплярі (або в кількох, як то було з лимонницею), в ящиках лежать речі, котрі ти не використовуєш, але й діти нема куди, бо ж “подарунок”, і так, поступово, будинок стає…складом. Складом, в котрому ти живеш серед речей, котрі тобі, відверто, не потрібні, як 151 “прикольна чашка”.

Лише з часом і кількома переїздами ти розумієш, скільки непотрібних речей накоплюється в тебе за 2-3-5 років…

Коли купляєш будинок..

..є така добра звичка ще десь рік після того дивитись варіанти того, “що ти вже не купиш” і…коли як. Загалом, є варіанти котрих ти не бачив і варіанти, котрі тобі чимось не підійдуть. І приємно, коли навіть через певний час, ти бачиш що той варіант, котрий тобі випав – був кращим за ті, що є зараз чи були раніше.

Більшість з нас живе в будинках, котрі “будував хтось”, хтось наповнював їх своїм життям. Радощами і болем. Не хочу розмірковувати про всяку там “енергію”, хочу сказати, що наш дім – це ми. Те що ми вкладаємо в нього, те, як його бачимо. Кожен дім відчуває це, і реагує.

Ми продали будинок, котрий з технічної сторони був кращий за цей. Кращий стан, кращі матеріали, краще місце? Не факт, а от ділянка більше – це так. Але чи не я казав, що в тому будинку було відчуття, наче він “не хотів мене відпускати”. І за щастя було будь-яким методом вирватись звідти. І ось я тут.

Мені б не хотілось знов колись кудись переїжджати. Шукати “щось”. Бачити “щось” в іншому місці. Дмитро казав, що він би не став купляти тут будинок, і ми б не стали. Рік тому, два тому. Хотілось подалі від кордону. В безпечне місце? Мабуть.

Тут спокійніше. Мало хто зрозуміє те, але мені тут спокійніше. Хай не я думаю, що кордон тут близько. Нехай про це думає той, хто ризикне сюди рипнутись. Ця думка і точка зору має бути незалежно від того, чи ти під Одесою живеш, чи під Харковом, чи у Львові.

Фізичний будинок може бути де завгодно. Ніхто не заважає взяти будинок на колесах, і катнути кудись, коли в тому буде бажання. І я думаю, що це більш вірна ідея, ніж кожен раз кудись переїжджати.

Є гарне слово сталість. Мені воно подобається більше, ніж “постійність”. Мені хотілось якоїсь сталості. Щоб люди не переїжджали, до котрих ти звик. Щоб життя не змінювалось від того, що хтось вирішив змінити своє. Щоб приходячи в один і той самий магазин ти бачив одних і тих самих людей. Спілкувався з ними, ділився.

Там в нас була звичка, на свята дарувати шоколадки. Хоч людям на пошті, де часто буваєш. Хоч людям в магазинах, до яких ти звик. В певному сенсі, цим ти показуєш їх важливість. Важливість того, що вони працюють саме там. Їх важливість для тебе. Цю саму традицію ми перенесли і сюди. Бо ж правило про, “всюди ти береш з собою себе” не про те, що “якщо тобі було раніше погано – то й на новому місці буде так само”. Це про те, що лише ти і лише своїми діями створюєш той світ, що навколо тебе. Мені було завжди не зрозумілим, чому там чоловіки могли взяти пляшку горілки за 150-200 грн, і привітати людину зі святом лише словами. Чому б не зробити комусь приємне, і не взяти ту шоколадку, хоч акційну по 20-25 грн? І хотілось показати якийсь інший приклад. Що може бути інакше. Що свято має бути для людей, навіть якщо вони в цей день десь на роботі. Працюють, щоб у вас самих було свято, коли ви чи з магазину повернетесь зі святковою їжею до столу, чи з пошти з подарунками.

Окрім себе, з собою я ще взяв і досвід, котрий отримав від життя на західній частині нашої країни. Він не завжди стосувався того, чому мене там навчили. Скоріш тому, до чого ти прийшов з часом. Не важливо де ти, важливо хто ти. А на це питання завжди є відповідь у людей, що тебе оточують.

Не вистачає світла

Дивно часом спостерігати, як ми пристосовуємось до незручностей. Тобто ми вигадуємо собі певні “бонуси” навіть в ситуаціях, коли живемо у штучних обмеженнях. Про що це я?

Тогоріч, в цей час, вимикали світло. Звісно ж через обстріли. Ти не міг контролювати своє життя, через те що світла могло не стати коли завгодно. Потім пішли умовні графіки, коли світло було 4 через 4 і ти пристосовувався до реальності, коли ще, час від часу, графік міняли, переносячи ці самі “4 години” у зворотному напрямку. Це були незручності, але з часом ти пристосовувався, готуючи їжу заздалегідь, або ж плануючи вставати за іншим графіком.

Певний час в мене були “години творчості”, бо ж ввечері світла не ставало, і ти знаходив собі заняття, щоб пристосуватись до реалій життя. Часом відключення припадали на 10 вечора, а часом на 2 годину ночі. Я лягав спати, зазвичай, о 3-й чи о 4-й, тож або “2 години зі світлом”, або “2 години без”. Та ж сама історія зі сніданком – або снідаєте в інший час, або заздалегідь виносите що треба у холодний коридор. Будинок – сам собі холодильник взимку.

Сидіти доводилось за ноутбуком, тож я вичепив собі на Ебеї якийсь Самсунговський хромбук, котрий працював до 10 годин і давав можливість заряджати себе від павербенка. Зручно і прикольно, але потужність була не та. Втім, це не завадило мені вперше в житті почати грати у графічні новели, для котрих того ноутбука було з головою і трішки більше. Тобто я знав, що в мене “є час на графічні новели”. Бо без світла мало що можна було ще робити.

Цьогоріч я замовив/збирався зібрати потужний акумулятор, накупив лампочок на 12 вольт з комфортною температурою світла у 3000К. А світло є.

Дивно розуміти, що часом твоя трагедія не в тому, що світло не вимикають і тебе не лишають світла, а що воно є, і ти не можеш, в цьому всьому, знайти собі час на якісь справи, котрі робив без нього.