Цікава фраза..

“Залишатись людиною”. Думав написати про те, що одна з найважчих речей – це залишатись людиною, не дивлячись ні на що. Але що є таке “людина” в суті своїй?

Якщо взяти зріз людей, котрих я знав за життя, можна припустити, що відсотків на 80% люди складаються з поганих речей. Злість, заздрість. Бажання бути краще за інших. Не дивлячись на ті методі, котрі дозволять цього досягти. Загалом, виходить, що не так вже й важко “залишатись людиною”. Тож ця фраза сама по собі руйнує суть думки, котру ти хочеш донести. Інша справа таке слово, як “людяність”.

Цікаво, що у грі японської компанії From Software (Dark Souls) є така характеристика, як “людяність”, котра зменшується, коли персонаж вмирає. Тож, припустимо, за теорію, що “людяність” в класичному розумінні зменшується, коли “вмирає” частина нас, з тим що ми в чомусь розчаровуємось. І тоді фразу можна побудувати, як “одна з найважчих речей – не розгубити людяність”. В цьому вже більше сенсу, як на мене. Так от.

Кожен раз, роблячи щось, задаюсь питанням – що б я відчував, якби в тій чи іншій ситуації зробив якось так, а не інакше. Тобто, якби ту чи іншу річ зробив не я відносно когось, а хтось відносно мене. Як би мій світ змінився від того? І коли внутрішнє “я” залишається невдоволеним результатом – робиться так, як…”слід зробити”?..мабуть..

Вже писав якось про цитату пісні “НН”, де були слова про “..я ломаю свой легкий хлеб..” – що часом, мій рід діяльності, відчувається легким життям. Що іншим важче. Іншим більше треба виживати і проживати. І от “легкість” свого життя намагаюсь компенсувати тим, що в той чи інший час допомагаю комусь іншому. Нести їх “хрест”, якщо можна так сказати? Ні…то надто релігійно, як на мене. Легко даються рішення про “щось віддати”. Але питаю себе – чи то можна вважати доброю справою, і як би я те віддавав, коли розумів, що та чи інша річ коштує ту чи іншу суму грошей, котрих в мене небагато. Чи робив би я так само? Тобто, чи поступав би я так само, маючи середній заробіток у 7000-8000 грн? Чи намагався все продати?..

Кожна окрема ситуація і людина індивідуальні. Добрі чи погані справи кожної людини мають окрему цінність. Чи віддав би я останнє, знаючи, що це останнє? І так і ні. Мабуть.

Люди вірять, що роблячи добрі справи – вони попадуть у рай. Якщо погані – у пекло. По логіці, рай – це про можливість переродження, пекло – про вічні муки. Але чи сама ідея переродження не є мукою, за спостеріганням циклічності? Чи хотів би хтось кожні 50-70 років народжуватись і, вмираючи на одній війні, знову народжуватись, щоб вмерти на іншій? І так у замкнутому циклі…в певному сенсі то не про війну і те що зараз, а відчуття після фільму з Коліном Фареллом, котрий ми сьогодні додивились – “Після Янга”. Де показано життя андроїда у кількох сім’ях і його сприйняття цього всього протягом життя.

Поки хтось намагається змінити своє життя, я намагаюсь його зрозуміти…

“Диявол, Маріє, керується єдиним правилом..”

Завжди здавалось, що коли робиш для когось щось – треба зробити так, щоб було не соромно…щоб не згадували тобі, як ти щось “не так” зробив. Останнім часом з цим самим “не так” все більше стикаюсь. Стикаюсь із жадібністю. Стикаюсь із дурістю. Багато з чим, загалом. Люди зустрічаються і погані і добрі. Вчора от загубив гаманець. В гаманці було пара карток і 500 грн. Гаманець знайшовся в єдиному місці, де міг загубитись – в магазині, де зазвичай закуповуюсь всяким по ремонту. Приїхав за 10 хвилин до закриття, бо увесь день займались дровами. Не думав вже його знайти, але знайшовся. Лишив гроші продавцю, а сам забрав гаманець і картки. Бо не хотілось їх відновлювати. Гроші віддав за чесність. За те що люди такі, які вони є. За те, що я не розчарувався в них. Повірте, це багато чого варте. Для мене.

Ми купили будинок у людей, котрі вивезли все (буквально. Лишився старий стіл, стара лавка, стара “кухня” і мийка з краном, котрий тече). Лишили плиту (і то лише через те що ми сказали, що у нас її немає, і не було. Коли вони казали що заберуть – ми замовили іншу. Ми не горді). Іржаву пральну машинку (плиту, за фактом, теж). Гарнітур котрий мали забрати з двох крісел і дивану. За фактом, ми його могли не віддавати, бо 26 числа минув місяць з дня продажу. Але ж ми…чесні? Так от. Десять разів мене макнули (абстрактно) у своє лайно (котре, кхгм, плавало в туалеті сьогодні не абстрактно. Так-так, сам був здивований), тим що я…ох…що я віддав людині, в котрої плита травила газом, ту плиту. П’ятдесят разів згадували. Навіть коли ми йшли перекривати воду, щоб полагодити трубопровід, котрий заходить у будинок. Котрий вони лишили нам. Котрий не можна перекрити і протікає. Тобто, розумієте, так? Нам лишили ні буя, а самі питають, чому ми це віддали “їх плиту”. Нащо плиту? Ахах..

Позавчора, коли ми завозили плиту, мені сказали “ніяким боком” не віддавати ту плиту. Бо ж…знаєте що? Їм…екгем…в новому будинку їм не лишили плити, а їм потрібно ДВІ. Дві, бо друга “для літної кухні”. Уявляєте, да-а?…бідні люди…

Цей будинок, загалом, то як згвалтована дитина, котру крім того переїхали ще два рази трактором, щоб точно ніхто не здогадався – що то сталося. Тим більше розуміння, що не будинок “винен” в тому всьому, а люди, котрі в ньому жили.

Часом я нахабний більше, ніж треба. Часом я доброзичливий. Більше ніж треба. Але намагаюсь бути десь “посередині”. І так набридає бачити оце саме “крайнє зло”, котре в жадібності. У словах, вчинках людей. Просто не розумієш, як то вони так живуть? Під…богом? Смішно.

В будинку лишились християнський календар. Десь на стіні висів чийсь хрестик. На сараї вісить (сядьте на щось) розп’яття Христове. Якось так. Можу бути десять разів не святим. Можу двадцять разів за це попасти в пекло (та й багато за що ще). Одне тішить – в моєму пеклі буде тепліше, ніж у вашому. Бо ж, хоч в ньому, мені дров не пожаліли 🙂

Donations

З одного боку, зрозуміло, чому всі закликають “донатити на ЗСУ”. З іншого…все частіше відчуття, що ти живеш в якійсь військовій диктатурі, де гроші потрібно виділяти/донатити або на…бруківку, або на ЗСУ.

В широкому сенсі – ми воюємо, ми донатимо, ми обуваємо, вдягаємо, годуємо військових. І в цьому всьому все менше зрозумілим стає, що робить “держава” як така? Бо навіть оці закони про “заплати і виїжджай за кордон”. Вони для кого? Тих, в кого зарплатня 4000-5000? Бо для них ті 13000 грн, чи скільки там, то гроші відкладені за пів року. Ті, в кого є тих 13000 “без проблем” – зазвичай діти з багатих сімей чи діти депутатів. Котрім то “на цигарки” тих 13000. Тож давайте підпишемо закон, за яким багаті матимуть право заплатити 13000 і виїхати, а бідні будуть воювати. Бо ж…хтось же ш має?..

Чому не зробити так, що “право на виїзд” розраховується зі статків? Кількості машин? Будинків? Декларованих доходів? Чому виїзд за кордон для звичайного пересічного громадянина і для власника трьох авто складає одну й ту саму суму? Чи то так виглядає та демократія, про яку нам кажуть?..

Ми живемо в країні, де одна половина донатить останнє, а інша половина на своє “останнє” відпочиває. Але мова не про те.

Моя головна думка була в тому, що безліч соціально незастрахованих категорій громадян все так само потребують допомоги, лікування, підтримки. Хтось завтра помре, бо йому не зробили вчасно операцію. Хтось лишиться без даху над головою. Хтось ще щось…вони всі не є “ЗСУ”, але ми, чомусь, про них так завзято забуваємо, що навіть не помічаємо, як їх не стає.

Пам’ятайте про тих, хто поруч – вони також потребують допомоги. Часом фінансової, часом психологічної. Бо внутрішньо люди вигорять швидше, ніж закінчиться та війна.

У нас самі, ска, чистоплотні миші…

Спочатку ми обоє не розуміли, що то за дивні сліди на милі. Потім прийшло розуміння, що…то сліди від мишачих зубів. Гугл ОК. “Купити мишоловку”. “Гугл ОК. Покладемо в мишоловку сир і…мило”.

Результат? Мило і сир: 0, миші: 1. Всмислі ці суки зіжрали і сир і мило. Чисті сволоти, не інакше…

Ps для розуміння. То маленькі мишоловки. У великих сир як лежав так і…лишився лежати. Бо ж нафіг він комусь без мила? Історія замовчує що одна з мишоловок стояла на…столі! о,О

Час

Ви колись замислювались над тим, скільки коштує ваш…час? Мається на увазі не робочий час у грошовому еквіваленті, а час вашого життя як такий.

Всі діти як діти, а я в років 15-16 розмірковував про те, що немає нічого ціннішого за час життя. Тобто за годину можливості “пожити ще трішки”. Задавав собі питання, скільки коштує хвилина життя як такого? Бо якщо брати життя як за найвищу цінність – скільки середньостатистичний мільйонер віддав би грошей за…”ще 5 хвилин життя”? Якби знав, що через хвилину він має померти і всі його статки не будуть хоч щось значити. Тоді я сприймав час як виключну валюту, котру не можливо придбати чи обміняти, але яка є тим, що є найдорожчим в кожного з нас. Але чи таку він має цінність насправді?

Уявімо, що людина хворіє на рак і живе в муках. Скільки коштує час її життя? Чи хапається вона за життя, чи ж, навпаки, хотіла б скоріше позбутися болю за будь-яку ціну? Мабуть, риторичне питання. А що ж до здорових?

Здорові люди не помічають час, котрий вони проводять в соціальних мережах, іграх, гулянках. Одного разу один знайомий сказав мені – найдивніший час, котрий в тебе є, це той коли ти у щось граєш. Бо якщо ти озирнешся назад – зрозумієш, що ти не пам’ятаєш тої миті коли ти в це саме “щось” грав. Не ігри, не часу як такого. І зараз я розумію, що те ж саме можна сказати про “алко-посиденьки” – більшість з яких ти не пам’ятаєш, але витрачаєш на них ресурси, одним з яких є…час. Тож чи такий дорогий, той самий “час”?

Мабуть, чим більша небезпека нас оточує, тим цінніший наш час. Десь близько як півтора місяці я прожив з думкою, що кожна зустріч, прогулянка або якась справа – можуть бути останніми. Бо ж я не знав, чим закінчиться тиждень і, що важливіше – чим почнеться наступний. Де я буду. Що зі мною буде. Тож фраза про “жити як в останній раз” була дуже знайома в цей період. Це надавало більше сенсу кожній справі. Кожній зустрічі. Кожній секунді.

На мій власний розсуд, цінність має не стільки час, скільки те, як ти його провів. Знову і знов згадується поховання батька. І скільки людей тоді зібрались. Котрим він допомагав. Щось робив у них чи для них. Мабуть, найцінніший урок, котрий я засвоїв – треба провести хоч частину життя так, щоб в його кінці був хоч хтось, кому шкода, що тебе вже більше немає. В певному сенсі, це меркантильний сум, бо ж люди шкодують що не зможуть більше до тебе звернутись. Але в нашому цинічному світі і те вже багатого варте.

Тільки ми і наші вчинки придають цінності часу життя, котрий в нас є.

..і про людей..

Постив ту пісню, ловлю себе на думці “гм…в Тамблері в мене була одна людина, котра б її зрозуміла”. І такий “гм…Тамблер…може там хтось-шось новий з’явився?..” – і такий “ну да…з’явився…а різниці в сраці? Тобі точно-точно зараз недостатньо соціальності і людей? Гм..ну-ну..”

Не про тіло

Чим далі ти живеш і з більшою кількістю людей стикаєшся, тим, з часом, вбачаєш в кожному більш травмовану душу. Я б розділив людину на дві частини – тіло і душу. Кожна з них старіє по своєму. Не завжди одночасно, як не завжди ми починаємо вважати якісь речі дурницями, коли наступає певний вік. Дорослішання, взагалі, розділяє людину на ще більше частин – фізичне дорослішання, статеве дорослішання, дорослішання з точки зору розвитку мозку, “життєве дорослішання” (коли не стає близької людини чи родича). Але ми зараз не про нього.

Стереотип взаємовідносин між двома людьми створений на тому, що люди вибирають партнерів, засновуючись (в більшості) на зовнішності. Будують плани того, “як вони будуть жити з цією людиною” у площині соціуму. Тобто, як цей самий соціум сприйме людину. Є ж вислів “вітають по обкладинці” – як приклад Дар’я, котра часто саме так бере книги. В мене був ще такий вислів, що можна закохуватись не в людини, а в її “мозок”. Тобто, в її світогляд. Але це знову не про те (що ж ви мене постійно збиваєте, га?..).

Так от. “По обкладинці” добре вибирати людину в 15-16-20 років. Обмежимо віком “до 30”. Це не про “та кому потрібні —– після тридцяти”. Тридцять це вік, за який з нами багато чого трапляється, і ми маємо “ментальний багаж”. І є безліч людей, котрі й після 30 вибирають чи шукають “по обкладинці”, забуваючи що людина починається з її життєвого досвіду. І заводячи взаємовідносини більші ніж дружні, ми беремо відповідальність не стільки за “тіло”, як за все інше. Коли наші певні думки чи жарти можуть травмувати людину ще більше. Але про це, чомусь, мало хто думає. І даремно. Бо досвід таких взаємовідносин може закінчитись ще більшим травмуванням.

Коли мені пропонують будь-яку тварину я розділяю тварин на дві категорії – ті, в котрих ти знаєш про їх досвід, і ті, для яких родовід і досвід тобі невідомі. Тут, знову ж таки, мова не про породу. Мова про те, що ти береш на себе відповідальність за істоту, з якою є варіант, що ви не уживетесь. Тому Кузю (кота) ми підібрали свого часу, бо ж варіанти були два – або машина зіб’є, або машина розчавить. Чи хоч якийсь, але варіант для нього. Але повернемось до людей.

Я спілкуюсь з різними людьми, дивлюсь своїми очима на їх “внутрішній світ”, і мені лячно, наче я дивлюсь в темряву. Є багато речей, котрі мені не відомі про ту чи іншу людину. Того, що мені ніколи ніхто не розповість. Але навіть виходячи з того, що ти бачиш в кожній людині – хочеться просто обняти, заспокоїти. Не вірячи в те саме, сказати що “все буде добре”. І мені не подобається цей “розклад”. Я не хочу казати те, у що не вірю, не роблячи нічого для того, щоб було інакше. Дехто каже, що “безвихідних ситуацій не буває”. І чим далі, тим менше я вірю в цю думку.

“Життя – це

…трагедія, коли бачиш її великим планом, і комедія, коли дивишся на неї здалека” – хтось приписує ці слова Чарлі Чапліну. В іншій версії ця цитата є від лиця Джокера. Хоча мені здавалось, що я її чув в Сальте. Не суть важливо. Продовжувати читання “Життя – це

Дивина

Стикнувся з дивним явищем. Точніше не дивним, але про це трішки пізніше. Спочатку про те, що було спочатку. Продовжувати читання Дивина