Donations

З одного боку, зрозуміло, чому всі закликають “донатити на ЗСУ”. З іншого…все частіше відчуття, що ти живеш в якійсь військовій диктатурі, де гроші потрібно виділяти/донатити або на…бруківку, або на ЗСУ.

В широкому сенсі – ми воюємо, ми донатимо, ми обуваємо, вдягаємо, годуємо військових. І в цьому всьому все менше зрозумілим стає, що робить “держава” як така? Бо навіть оці закони про “заплати і виїжджай за кордон”. Вони для кого? Тих, в кого зарплатня 4000-5000? Бо для них ті 13000 грн, чи скільки там, то гроші відкладені за пів року. Ті, в кого є тих 13000 “без проблем” – зазвичай діти з багатих сімей чи діти депутатів. Котрім то “на цигарки” тих 13000. Тож давайте підпишемо закон, за яким багаті матимуть право заплатити 13000 і виїхати, а бідні будуть воювати. Бо ж…хтось же ш має?..

Чому не зробити так, що “право на виїзд” розраховується зі статків? Кількості машин? Будинків? Декларованих доходів? Чому виїзд за кордон для звичайного пересічного громадянина і для власника трьох авто складає одну й ту саму суму? Чи то так виглядає та демократія, про яку нам кажуть?..

Ми живемо в країні, де одна половина донатить останнє, а інша половина на своє “останнє” відпочиває. Але мова не про те.

Моя головна думка була в тому, що безліч соціально незастрахованих категорій громадян все так само потребують допомоги, лікування, підтримки. Хтось завтра помре, бо йому не зробили вчасно операцію. Хтось лишиться без даху над головою. Хтось ще щось…вони всі не є “ЗСУ”, але ми, чомусь, про них так завзято забуваємо, що навіть не помічаємо, як їх не стає.

Пам’ятайте про тих, хто поруч – вони також потребують допомоги. Часом фінансової, часом психологічної. Бо внутрішньо люди вигорять швидше, ніж закінчиться та війна.