“Життя – це

…трагедія, коли бачиш її великим планом, і комедія, коли дивишся на неї здалека” – хтось приписує ці слова Чарлі Чапліну. В іншій версії ця цитата є від лиця Джокера. Хоча мені здавалось, що я її чув в Сальте. Не суть важливо.

Думка була така, що як би ми не сприймали ті чи інші події в житті, вони можуть бути одночасно і комедією і трагедією. І те що вчора боліло – сьогодні буде тобою ж висміюватись. Бо то вже було. Намагаюсь привчити себе нейтрально сприймати негативні речі, котрі в інший би час збісили. Бо ж розуміючи, як працює твій організм – легше не робити хибних кроків знову і знов.

Часом здається, що якась книга чи фільм, людина або пісня – мають змінити наш світогляд з ніг на голову. Щось перевернути всередині нас настільки, що планета почне рухатись іншим маршрутом. Вам часто такого хотілось?..мені здається, що іноді просто чогось не вистачає, щоб кинути якусь шкідливу звичку, чи ж просто перестати чи почати щось робити. Якогось маленького “дива”, котрого ти чекаєш, наче без нього нічого не зміниться. Насправді сила і правда лише в наших власних руках.

Часто кажу собі “я втомився воювати”. Але це не про ситуацію навколо чи про мою історію з військоматом. Я втомився від того, що мені потрібно постійно щось планувати. Як вирішити питання. Як зважитись на переїзд. Як встигнути зробити те, що від мене залежить, поки є час на те щоб це зробити. Одна половина душі каже “мене заїбала війна”. Інша каже “мене заїбало від неї тікати”. Згадую постійно тих людей, десь під Баришівкою, здається. Котрих розстріляли коли вони намагались врятуватись. Питаю себе – я те, що було з ними “до” чи “після”. Мабуть, десь всередині.

Колись здавалось, що за спиною завжди є “ангел”. Котрий завжди, в разі чого, захистить. Зараз я знаю, що він давно вмер. Серпнева історія саме про те була. Раніше здавалось, що є певні правила, слідуючи за якими, ти будеш під охороною. Зараз є розуміння, що правила давно порушені і ти вже, пардон, хуї клав на ті закони і правила. Беззаконня в країні пробуджує беззаконня в людях. Мабуть, в останню чергу мене зараз можна назвати патріотом. Бо ж я не проти, що мене перемелює “машина”. Я проти того, щоб цю саму машину боготворити.

Гімн каже нам, що “Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля”. Але, відверто, Еліна “Україна” вмерла разом з Олегом, котрий пішов цю саму Україну боронити. Ця війна вбила в кожному з нас цю саму “Україну”, просто в кожного за своїх причин. Люди втрачають близьких, дітей. Віру. Люди шукають і знаходять себе по миру, лишаються в інших країнах, бо їх “Україна” вмерла. Хоч як би вони не казали зворотне. І коли люди виходять з прапорами в інших країнах – це виглядає наче похоронна церемонія. Бо чого вартий той прапор, коли ти фізично знаходишся за його межами? Згадка про країну, в котру ти не плануєш повертатись?..охох…дайте мені прапори всіх країн – буду кожен день з новим ходити.

Повертаючись до себе – мабуть, в широкому сенсі, мені без різниці, чи заберуть мене кудись воювати чи ні. Просто тому що моя “Україна” вмерла. Вмерла з тою корупцією. Вмерла з тими виблядками у владі. Котрі за 33 роки мого життя змінювались, і один за одним, наче виходячи з кабінету, витирали ноги об синьо-жовтий стяг. Я бачу людей, за яких слід воювати, але не бачу країни, котру хотілось би захистити. Бо ж, в широкому сенсі, ми захищаємо не країну чи історію. Не мову. Ми захищаємо (мова про владу) київських виблядків, котрі свого часу обрізали тут міст, лишивши людей, фактично, з ворогом. Буча була “Бучею” не тому що це була Буча. А лише тому, що це було у 2.5 км від…Києва. А про те, як своїх людей лишили з ворогом, чомусь, всі мовчать…