Часом я питаю себе..

..

..чому я терплю цей біль? Ні, з фізичним то зрозуміло, бо я мазохіст-самоучка, був би мазохістом-самолікарем – не терпів би. А от відносно людей. Що заставляє, як то модно казати, тримати відчиненими гештальти?

Не знаю. Дійсно не знаю. Можливо просто моя зайнятість не дає можливості знайти час на психологічне здоров’я. Можливо надія на щось. Зранку зловив себе на двох думках. Про другу напишу трішки згодом, а перша була така, що чим старіше стаю – тим більше хочу, щоб мої питання вирішував хтось. От і зараз. Я хочу не перестати спілкуватись, а щоб це перестали робити зі мною. І хоча я потребую зараз спілкування як ніколи, і, бажано, на одній з мов, на котрих я спілкуюсь більш вільно, ніж англійською і з перекладачем, але…багато сраних “але” вже самі за себе говорять.

Все частіше і все більше розумію ту фразу…пів життя знадобилось, щоб зрозуміти про що те “я тебе люблю, але ми ніколи не будемо разом”. Воно про ситуації, коли біль перебільшує задоволення.

Чого я чекаю? От саме зараз? Саме зараз я просто зайобаний справами. І тому – це як хвіст у Мужика…”настане день і сам відвалиться”.

Коли я перестав спілкуватись з Сімкою то був важкий день. Я пам’ятаю і погоду, і те що був у полях, коли довелось закрити те питання. Мені важко бути “вимикачем” відносин.

Моє “почекаємо ще день” підходить до кінця. Так, мені, часом, важко без людей. Але внутрішня дитина все частіше смикає мене за штанину і питає “Русь…ну коли вже додому?..” – і дійсно, коли?..

Треба розділяти – коли ти чекаєш відповіді, і коли ти чекаєш вирішення питання. В широкому сенсі – або буде отримане рішення, або нахуй все. Мабуть, це скоріш закриє гештальт сьомого року. Тоді я вважав, що є люди, …тоді я вважав, що моя прив’язаність до людини заснована на тому, що ми дуже схожі. Це прибирало відчуття самотності, але, загалом, схожі люди не розходяться так легко. Іноді ми видаємо бажане за реальне. І слід визнати, що бажаним було бачити в людині свій світ. Але світ кожного з нас – це ми самі. Мені здалось, що в цієї людини теж схожий з моїм погляд на світ, але, скоріш, я знову видаю бажане за реальне. Він ніхуя не схожий, бо тоді не було б цього запису.

Я часто соромлюсь щось сказати чи написати. Бо я знаю результат тих чи інших моїх слів. Тому мовчу чи пишу у закритих записах. Я сказав все що хотів сьогодні, і це не зобов’язує мене до чогось. Просто хочу, щоб це питання вирішилось у той чи інший бік. І закрилось. Спілкуємось – ок, якщо умови (смішно) будуть всім підходити. Не спілкуємось – ок. В кожного своя дорога.