Давним давно, в далекій-далекій галактиці..

Не пам’ятаю, чи то історія часів моїх перших (технічно, других) взаємовідносин, точніше після них, чи то ще і до перших було, але в голові була думка щось на кшталт “я буду рости і ставати кращим. Буду вміти все. Буду тим, відносно кого будуть складати приклади. Типу “подивись, от він це робить, а ти ні””. Я буду людиною, котра буде “ідеальною” для відносин. Бо достатньо бути краще середньостатистичного чоловіка. Середньостатистично менше пити. Середньостатистично радувати час від часу. Середньостатистично щось готувати час від часу. Середньостатистично робити щось по будинку.

Через особливості метаболізму, з зовнішністю так не вийшло, тож як є. Що ж до іншого – коли я комусь допомагаю, мені кажуть “ну…звертайся якщо щось буде потрібно, вмію і по тому і по цьому..” – а я ловлю себе на думці, що немає речі, через яку я б до когось звертався. Тобто я полізу в інтернет, знайду рішення проблеми, якщо не знайду прямих – знайду обхідні шляхи вирішення проблеми. І зроблю це сам. Як завжди, як раніше. Щоб бути краще інших на їхньому ж полі.

Загалом, це все було через образу. Образу на те, що мені “хтось” потрібен, а я був тоді не потрібен нікому. Часом страшно, наскільки я зараз “комусь” потрібен. Вчора от, дивився яке свято – чи можна працювати. Ввечері вирішив, що вчора був “День паломника”. Історія замовчує чому. Але останню з двох розеток я кріпив з ліхтарем. І от гумореска в тому, що зараз ніхто не потрібен мені. Тільки раніше то стосувалось взаємовідносин, а зараз соціуму в цілому, мабуть. Годі прикрашати фінальну думку словом “мабуть”