It’s funny how we ended up here..

..So fucked up and full of fear..

Ти хотів цієї зустрічі – ось тобі вона. Чомусь згадується 2007. Коли так само хотілось зустрічі, котра закінчилась не так, як очікувалось. Дивні паралелі. Тим не менш, ось я, знову тут..

Якщо уявити, що людина дійсно буде розумітись на тому, що вона робить, це могла б бути зустріч із самим собою. Чи не цієї зустрічі я боюсь більше за все? Мабуть.

Насправді все буде більш прісним, навіть якщо завтра я попаду до психолога. Один психолог вже сказав свою думку після мого тестування, цікаво, що скаже цей. Чи знову будуть ті ж самі тести, чи ні…скільки тобі треба задати питань людині, щоб зрозуміти, що вона хвора на голову? Мені здається, що будь-яка цифра буде хибною. Від зворотного – по тому, як людина розмовляє і веде себе – вже можна сказати, чи все з цією людиною гаразд. А якщо ні? То що?..лікування? Пігулки? Стаціонар?..

Головна проблема в тому, що я зруйнував свою особистість рівно настільки, щоб лишатись на плаву, але, в той же час, вибухнути, якщо щось піде не так. Можна двісті разів сперечатись про те, наскільки я об’єктивним був у тестуванні, але навіть сам собі я не можу зараз сказати, чи можу я зірватись у прірву якогось фатального рішення. Думаю, що можу. Просто тому що мій запобіжник за сотні кілометрів від мене. Це одна з причин. Інша в тому, що ми підходимо до моменту, коли моє особисте життя так само вісить на волосині. Воно залежить від чийогось рішення, і щось мені підказує, що я не дозволив би комусь вирішувати мою долю.

Сама по собі ситуація склалась так, що вона на щось має вивести. І те що тести провалив, і те, що начальника немає. І поспіх з цим психологом…

“Oh, and if you think that I’m gonna fall off
You ain’t wrong, you ain’t wrong, you ain’t wrong
But just remember I always get up
Won’t be long..

Welcome to my house
I’m lazy like a sedative
Welcome to my house
I’m ugly like the seven sins
Welcome to my house
I’m broken like my heritage
Welcome to my house (yeah, yeah)
Welcome to my house (my house)..”

Об’єктивно? Для мене показовою була та ситуація у навчальному. Коли я кинув зброю і послав то все “восвоясі”, сказавши що це все не моє. Як я наступного разу це скажу, щоб мене почули? Я не знаю…але краще, щоб без зарядженої зброї. В мене вже не стоїть питання, що б я зробив у спірній ситуації. На жаль, я і так знаю відповідь. Згадаємо, хоча б, ситуацію з Будяком. Тоді моя рука була тверда і непохитна, коли я її вивіз за місто і випустив у вільне життя. Не дивлячись на те, що це була, умовно, “моя дитина”. Чи стану я вагатись відносно чужої для мене людини?..

Є така штука як принциповість. У тестах в мене всюди були варіанти, що я поважаю першочерговість законів. Проте, також були відповіді, що я сам для себе є законом. Тому ще раз – якби я мав сумніви в тому, що це можливо, я б не став всюди казати про це щоб звернули увагу. Зараз будь-яка ситуація, коли в мене буде великий стрес, може закінчитись трагічно. Не тому що якась людина погана, не тому що я поганий. Просто тому що зійдуться в одному місці кілька факторів, котрі зроблять ситуацію. Тож… хотілося б, щоб мене почули..

“Take off your mask and
Show me your heart, I
Wanna rip it to pieces
I know it will hurt, but
I promise you that you
Will always remember this feeling

If it isn’t now, then when? And tell me
If it isn’t me, then who the fuck is it?
Go sleep it off
You’ll miss your shot
You’ll miss your shot..”