Спробуймо

Давай спробуймо? По мінімуму. Протриматись до зустрічі. Будемо вважати це за “программу максимум”.

Але це були думки “до”. Зараз…не люблю свої плаваючі настрої. Коли їхав, слухав Arlett. Увесь на підйомі. В моменті. Люблю себе в такі моменти. Я в себе вірю в них. У свої можливості. В те що я щось можу.

Зараз я хочу видалитись і зникнути, включивши класичний механізм самознищення.

І чим далі йде сьогоднішній вечір, тим ти далі віддаляєшся від людини. У всіх сенсах. У розмові, у відчуттях. Чи це вино? Чи це вина? Я думаю, це знову відчуття різності. З кожним кроком ти бачиш все більше елементів різності. Чи не це є причиною, чому я зникаю від людей? Чи я можу бути поруч з людьми, яких я не знаю і ніколи не пізнаю глибше?

Смішно, але чим більше людина мені відкривається (і я це бачу і відчуваю) – тим більше я закриваюсь. В свою улюблену ракушку. Нічого не відбувається, не тому що ми різні. Не тому, що я нецікавий тій чи іншій людині. Нічого ніколи не відбувається, бо я зникаю в моменті, коли розумію, що я не хочу занурюватись в чужий світ і ставати його частиною. Саме в цьому моменті я зникаю. Людина не розуміє що відбулось. А я розкидаю хуї направо і наліво, кажучи, що цей світ не створений для мене. Що я не є його частиною, і взагалі мене ніколи і ніхто не зрозуміє. Бо так легше? Чи чому я так роблю? Чому я не йду до етапу, коли мені відкрито кажуть, що я не потрібен? Чому я хоч раз до нього не дійшов? Відповідь проста – бо я це я. Кожна людина є тим, ким вона є. І люди не змінюються. І я не змінюсь. І місяць нічого не змінить.

Але, я, все ж таки, спробую. Зроблю крок над собою. Sa знову в ефірі.