Відчуваю себе такою-собі “проблемкою на двох лапках”. Бо всім оточуючим від мене зараз більше проблем, ніж користі. Але мене, загалом, ні на що не вистачає. Бо ж чи там, чи сям…та й взагалі…
Колись найважчим місяцем мені згадувався той, коли в мене з нирки йшов камінь. Пам’ятаю як косив траву. Пам’ятаю як у Повчу їздили…все те відбувалось, коли він, фактично, застряг. Навіть пам’ятаю, як тоді в похмуру погоду жарили у Павла ковбаски, і я ще їхав додому щоб випити таблетки. Коротше кажучи той період добре відклався мені в пам’яті. І здається, що цей місяць, котрий проминув “за два дні”, є чимось схожим. І він важчий. Тобто, візьмемо стани крайньої радості і крайнього відчаю – так от, вони якось змінювались один за одним. Радість від зустрічі з друзями, з якими не бачився пів життя. І відчай від неспроможності щось зробити. Якби я писав свої мемуари, це б була окрема глава в них. Але ні.
Напис на моїй футболці каже “More hopeless fear”, або “більш безнадійний страх”. Мабуть, цим терміном можна назвати мої відчуття зараз.
Загалом, в мене одне питання. На яке я не хочу отримати відповідь. Мене відпустили, забули, чи чекають? Бо ж…технічно мене можуть “тримати” вічно. Практично…є законні норми, котрі вони не можуть обійти. Тож, хотілося б бачити результат витрачених грошей і…часу? Ці маленькі виродки зробили так, що Сашка мала, майже, сама збирати всі речі. Досягли своєї мети? Цього хотіли?..нде…
Останнім часом я починав вірити в ідею “безпорадності долі”. Тобто, що, все ж таки, є речі, котрі ти не можеш обійти і вони обов’язково трапляться. Обшуки в військоматах трапились одночасно з моєю історією. Тож…мої дії це зміна долі, чи знову випадковість? В будь-якому разі відчуття, що це такий-собі “тайм-аут..” далі буде? Чи готовий я?..