..хто ти є..
Я нафарбував білі полоски, а на них букви. Мені хотілось щоб ці штрихи нагадували старий паркан, на яких хтось намалював нові літери. Загалом, ідеально було б нанести поверх літер ще один шар білого, але, боюся, що все зіпсував би. Мені треба вчитись..
..закінчиться оцей вакуум як завжди. Ну, типу, “потім наздожене”.Та чи вакуум? Хз…я надто зайнятий зараз, щоб звертати увагу на свій емоційний стан. Іноді, я не помічаю його бо ж все просто добре і його і не помічаєш. В інші рази…це як працюєш на пігулках, а потім тебе наздоганяє втома.
Завжди хотілось би знати, до чого слід бути готовим. І от зараз не стільки лякають всі ті військомати, бо ж зараз потрібні гроші щоб все реалізувати що хотілось, а служба це один з варіантів заробітку, тож таке. Мене лякає надто вже спокійний внутрішній “Руся”, котрим він буває або коли дійсно спокійний, або коли це у щось виллється.
“Знаешь, тут все чаще дождит
И сердца медленный бит..”(с)Чайковська
Я не буду…ну от, слово забув. Продовжувати читання Пам’ять дивна штука…
Гіпотетично, я знайшов собі того самого друга, котрий “Человек 33 черты”…і ним виявився я сам. Мені достатньо того, що я сам для себе пишу. Сам для себе знімаю світлини. І, більше того. Я починаю ревнувати, коли щось або хтось руйнує цей зв’язок. Коли я чекаю чийогось “лайку” більше ніж натхнення для нового запису у блог – я просто йду з того місця, де я його чекаю. Коли я чекаю чийогось листа, більше ніж своїх думок відносно різних речей – я викреслюю того, хто має його написати. В певному сенсі, для мене стало небезпечним з кимось підтримувати стабільний зв’язок, бо він може знову стати тією причиною, через що я перестану з кимось спілкуватись.
Фактично, найближчою для мене людиною є Олександра. Далі йду я сам. Далі всі інші. І мені подобається бачити світ саме в такій площині. На жаль, при всьому моєму бажанні дарувати свій час і свою…най буде любов, я не зміг знайти людей, котрі були б варті того, щоб їм приділяти більше часу, ніж собі.
Тож, загалом я не проти, а може навіть дуже “за” з кимось поспілкуватись із повною зацікавленістю в людині і її історії, але відмовляюсь від відчуття “бодунчіка” після того, як моя зацікавленість втрачає межі..
Додамо трішки “непідсанкційного”..
Uncensored ^_^
Censored -_-
Я в школе так решил
Что когда вырасту совсем большим
Не буду тратить жизнь на дела
Что считаю скучными
Пускай другой идет на завод
Или слепнет в офисе
Жизнь слишком коротка
Чтоб ее про*бать как все..
Дивлюсь на ті рідкі дитячі знімки, що збереглись..
І в мене є якийсь певний сум…сум за ті часи. За те що вони десь далеко. Кількість невірних рішень і моментів, котрі хотілось би, щоб все було інакше. Мені буває часом дуже сумно за те, що якісь люди живуть так як живуть і чогось не мають. Мені сумно за кожну людину з інвалідністю. Сумно за тих, хто не може знайти собі грошей на хліб чи лікування. Цей сум часом мене просто розпирає, тому я намагаюсь не замислюватись над чимось таким хоча б іноді. Щоб якось виходити з цього стану болі, з котрою нічого неможна зробити. Мені хочеться попросити пробачення в тих, хто навіть не зрозуміє, чого конкретно це стосувалось.
Мабуть, тільки переживаючи якийсь біль всередині, я відчуваю себе живим. Мабуть тому я не перестаю катувати себе спогадами, котрі спливають болем. Мені сумно що ми жили так як жили. Не через те що був якийсь сором за те, що жили відносно небагато чи ще щось. Мабуть через те, що батьки багато працювали. Мабуть через те, що коли були якісь сварки я не міг якось їх зупинити. Цілком розумію з чим це все пов’язано. Мабуть з тим, що цієї сумної людини зі снімку вже немає
По суті вже 13 років як…
Кожен з нас є причиною чогось. Хтось того, що не зробив, хтось, навпаки, того, що було зроблено. Я не знаю якою часткою винен саме я в тому, що сталося. Бо ж я в той вечір сказав матері, що “краще б він зовсім не повертався”. І він не повернувся. Я не думаю про цю фразу. Я думаю про мене на першому знімку. Що я не зробив для того, щоб цього не сталося. І розумію, що, мабуть, нічого. І в такі моменти питаю себе – а що я зараз роблю? Що я роблю вірно чи не вірно відносно тих, кого знаю? Я намагаюсь опікати тих, кого ціную. Допомагати. Намагаюсь робити так, щоб з кожним з них не сталось чогось такого ж.
Це зі мною на все життя, без сумніву. Та й що того життя? 13 років пройшло, я не впевнений що мене ще на 13 років вистачить. Як називався колись пост у Олександри “життя у борг”, і от моє життя після 30 це є “життя у борг”. Бо я не думав, що буду жити далі ніж в 30. Також не думав, що буду жити далі, ніж в 40. Але до останнього дня я буду вважати себе винним в тому що сталося з цією людиною з другого знімку. Він вважав, що з мене нічого не виросте. Я все життя намагався йому довести зворотнє. Точніше примарі, бо ж…
Іноді вдається знаходити рішення стосовно тих чи інших речей. Іноді я закриваю для себе якесь питання, яке мене хвилювало. Не думаю, що колись зможу вирішити це…
#мысли #я
Решил спалить дневники времен Кать и околоКать. 13 лет это целая история. Но это история не моя. Хочу запомнить человека, но забыть все те события. Что больницу, что то лето. Люди совершают ошибки, так к чему волочить веху истории и одну из своих самых ярких ошибок дальше за собой?
Есть две обратных стороны медали. Первая это полученный опыт, а вторая полученная травма. Как там…”То, что сводит нас с ума, то и по сердцу!”.
Глупо обманывать себя, что какой-то человек в твоей жизни ничего не значил. Но и не менее глупо считать, что он был более важен для тебя или близок, чем те, кто с тобой рядом. Это как примерно кричать “ох, какая у нас с этим или тем была дружба”, задаваясь вопросом, почему же ты сейчас не с ними, а с кем-то другим в дружеских отношениях?..
Ломай…свой собственный Освенцим…ломай…свой собственный Дахау…
