Кожен вдалий день хвороби відчувається своєю маленькою перемогою. Самим над собою в першу чергу. Кожен невдалий…є лише ще одним кожним невдалим. Головне не лишитись після цього “сильним, вільним, але пустим”. Бо ж, бо ж..
Все частіше згадується…
“В натренированные очи самопальные титаники
Бродячие потёмки, ебанутые войска
Поджечь всю эту поебень и оглушительно сгореть
Кто не боится помирать — тот и не сможет постареть
В их рассуждении
В их понимании
В их разложении
В их охуевании –
Ведь всё что не убивает — нас делает сильней
Что нас не убивает — нас делает сильней
То, что нас не убивает — нас делает сильней
Что нас не убивает — то нас делает сильней”(с)Г.О.
Років в 2 рази більше, а розуміння сенсу більш менш те саме. Тобто, ти сприймаєш ту думку, яку висловлював автор. Дві картинки – одна утопія, одна анти – перша, коли людина в тридцять грається в ігри на приставці як в дитинстві, і ти думаєш, що це “не нормально” і “сповільнення у розвитку”, інша – “людина живе в комфортному для неї світі, і він значно кращий за твій”. Якщо схилятись до думки, що в кожного є своє пекло, в кожного має бути, також, і свій рай. Чи можна когось за це засуджувати? Думаю, що ні. Найбільш вдалі проекти і стартапи починались з історій, коли людині життя давало якісь обмеження. І вона, виростаючи над собою, ставала сильніша і досягала більшого ніж ті, кому все було змалечку дано.
Смішно, що мої думки зараз нагадують думки однієї людини з Дайрів. І не знаю, що смішніше – те, що шляхи розійшлись, чи те, що вони колись пересіклись.
Мабуть смішніше, що Гугл, в пошуках, видав “Что не убивает, делает меня сильнее” поряд з іменем зовсім іншої людини
Співпадіння. Чи спів падіння. Чи спі в падіння. Не думаю…
UPD колись я не дуже розумів, про що це “Я тебя сохраню как последний патрон, каскадерам любви не положен дублер” – тепер розумію, мабуть про це. Тут важливо враховувати “ефект метелика”, і не робити чогось, що порушить баланс, тобто – нічого. Часом краща картина та – котра залишилась лежати під тоннами землі.