Позначка: українською

Часом справ більше, ніж можливостей їх вирішити..

Дивлюсь, у багатьох так…якесь над-завантаження. Всі виснажені. Нова психологічна зброя? Егеж. Називається “життя”.

Здається у всіх нас просто відчуття, коли ти чекаєш чогось, що вирішить твою проблему. Давайте будемо об’єктивними – ми всі чикаємо, або чи русня вже “жахнула” (не хочу матюкатись) ядерною, або ж русня вся передохла. Типу видихнути і жити далі, вирішуючи повсякденні питання. Але таке, на жаль, неможливе, і майже 8 місяців війни не те що додали нам сивого волосся, а просто вимотали тим, що ми в цьому живемо 24/7. Позитивні сторони – тобі стає срати на всі погрози. Негативні – тобі срати на все інше також. Тож, загалом, мабуть просто треба знаходити собі якісь речі, які не те що викинуть тебе з цієї ситуації, а хоча б трішки від неї відволічуть.

Спроби машинного перекладу…

Нагадали старий анекдот…

– Як по-японськи буде “теща” ?
– Такасука!
– А як по-японськи “дружина” ?
– Такасама!
– О! Так японська мова те така вже й складна!

Як цей плагін працює? – “поганувато”. А цей? – “таксамо”..

Довго думав…

..чого ж так мені приємно від думки, що треба перевести купу статей на українську. Зрозумів – нарешті, навіть без блокування, русня не зможе знайти блог і зрозуміти, про що мова у статтях.

Психологічний спокій – основа нашого здоров’я. Бо ж зараз в мене на обох блогах стоїть блокування ВПН-сервісів (принаймні, безкоштовних) і на самому хостінгу блокування відвідувачів з двох країн. Загалом працює, бо є певні сумніви, що в мене багато фанатів у Буркіна-Фасо, Індії, Саудівській Аравії, і інших країнах, з яких заходять у блог…

“Потихеньку, трошки, до клітини…
Вирізаєм русню з України…” – ба, дивіться…в мені знову злий бандерівець прокинувся..

Друзі vs знайомі

Цікаво, наскільки ми (ми ж тут всі принципові?) сильно відрізняємо поняття “друг” і “знайомий”, настільки ж, фінально, нам без різниці, з ким ми перестаємо спілкуватись – з другом, чи знайомим.

Все до чого я прийшов – чим ближче ми прив’язуємо до себе людину (ок, прив’язуємось до неї) – тим більший шанс, що ми з нею будемо недовго. Найдовші контакти відбуваються з тими, з ким ми майже не спілкуємось…і хотів би сказати що це “загадковий світ”, але скоріш просто…хімія, фізика, і трішки віри в потойбіччя…

Полюбляю анімешку про Цільнометалевого Алхіміка…де двоє хлопців намагались оживити свою матір. І чогось їм не вистачало…якогось останнього інгредієнту. Думаю, що мова йшла про душу. Бо ж загалом, кожен з нас це просто ходячий холодильник, що складається з купи речовин…при правильній (чи не дуже) схемі, ці всі речовини взаємодіють, і от вам вже людина. Я готовий поставити під сумнів ідею, що є таке поняття, як “душа”, і перевести все у площину, що замість неї є “пам’ять”. Люди не пам’ятають, як прийшли в цей світ. Не пам’ятають, як вони зародились. Але якщо подивитись на котів і їх повадки (це дуже цікаво, насправді) – ти можеш побачити риси батьків у істоти, котра цих батьків не бачила. Тож, в певному сенсі, тварина передає іншій тварині всередині себе певну пам’ять, що відтворюється далі. Не дарма вважаються, що діти музикантів мають бути музикантами, а діти хірургів – хірургами. Бо це, знову ж таки, пам’ять. З цієї точки зору “Бог” (я не про релігію) є така собі Вікіпедія, котра має інформацію про кожного з нас.

Якщо піти далі, можна прийти до того, що зазвичай, люди з різними прізвищами відносились до різних регіонів проживання. От наше прізвисько відносить нас до недалекого, від нинішнього розташування, міста Броди. Наважусь припустити, що люди з певним прізвиськом несуть певну “генну інформацію”. Якщо такі люди роз’їхались по різних містах чи країнах, то є інформація, котру вони несуть в собі і собою. Як з вимиранням мамонтів ми втрачаємо певні сторінки історії чи розуміння всесвіту, так і коли люди з певним прізвиськом назавжди зникають – світ втрачає певну частину інформації.

————————————

Колись вважалось, що “в інтернеті є все”. Що “інтернет все пам’ятає”. Насправді, багато з того, що я знав, важко знайти в мережі. Навіть у площині технологій, втрачається певна “пам’ять”. Коли не стає людей, котрі пам’ятають про щось – ця інформація стає зайвою і вона зникає, бо нікому не потрібна. Повертаючись до попередньої теми – люди зникають з нашого кола, коли нам стає непотрібна та інформація, котру ми могли від них отримати. І тут вже неважливо, назвали ми людину “фруктом” чи “овочем”. Факт фактом…а фільм “Людина — швейцарський ніж” (я його не дивився) є таким собі прикладом, що навіть людина без душі (пам’яті?) може бути нам корисна. Тож я знову, намагаючись щось зрозуміти, трішки заплутав сам себе ще більше…нде…

Звідки він знав?…

Шукав ту пісню, наткнувся на іншу. По запиту “завтра начнется” Саундклауд видав цей скарб…

Война начнётся завтра утром.
Меня на пятый день убьют.
Приспустят флаги, стрельнут в воздух.
В гробу гвоздём мне глаз пробьют.

  • пісня викладена 8 років тому. Звідки він знав, як буде у 2022 під час могілізації? О,о..

Поїздонька по селах…

Часом буває, що все що тобі хочеться – це сісти на ровер і кудись поїхати. Часом ти заїжджаєш туди, куди не планував. Так і сьогодні…

Транспортом, як завжди, в нас були Norco Storm 9.3

і Сашкіна триколісна Mifa

Загалом, у чому зручність ровера з кошиком і ровера з баулом – бери з собою що хочеш. Саме тому без проблем взяли пару фотиків, оптики до них. Хоча й знадобилось з того не так вже й багато.

Перший піт-стоп був біля грибочків. Насправді ні, там фотографували ягідки

Але, загалом, коли ти їдеш в якесь нове місце, завжди виникає питання – знімати щось, чи просто насолоджуватись новою місцевістю. Ми вибрали другий варіант. Їхали ми у бік Варковичей, селища що славиться своєю випічкою (є щось типу хлібопекарні своєї, до речі, називається “Паляниця”). А ще там є велике озеро, котре зараз нагадує нам якесь море

З одного боку багато людей займаються рибалкою, з іншого немає якогось оформленого місця для цивільного відпочинку. Принаймні з того боку, де ми були

Є дивна конструкція, в яку зливається вода. Як я розумію це щось на кшталт такої собі міні-дамби, котра спускає воду у річку. Таких споруд я ще не зустрічав, та й, багато я тих озер бачив?

Одна з доріг, котра йде з Варковичей, викладена бруківкою. У Дубенському районі таку бруківку можна побачити в багатьох місцях. На знімку, наприклад, дорога з неї викладена серед полів. Хтось каже що це польська бруківка, і питань нема, бо важко сказати, скільки їй вже років, а вона хоч би хни – принаймні в цьому місці навіть не прогинається.

Їхати триколісником по бруківці той ще кайф 🙂

Завжди хотілось зробити знімок комбайна під час збору зерна. Мрія збулась 🙂

Крім того побували у “замку”. Ну, точніше, біля місця де він колись був. Загалом, на Західній Україні багато таких от місць пам’ятних типу цього. Це залишки замку у селі Княгинино, Дубенського р-ну. Цікаво, що як таких згадок про нього не багато. Єдине щось – десь спливає, що споруда може бути приблизно 18-сторічча. То ж не дивно, що це все що від неї лишилось.

А ще побачили файне озеро по дорозі додому. Не таке велике як у Варковичах, проте з лебедями (або гусями, хто ж там розбере) 🙂

Завжди забуваю, коли цвітуть каштани. Тим цікавіше заставати їх цвітіння, і питати в себе “це воно вже закінчилось все, чи тільки починається?..” – цей каштан тому підтвердження:

Ну і як жеш без пам’ятного селфача на фоні замку 🙂

Загалом проїхали 45 км, висадили пару батарей, коліно встигло почати боліти на пів дорозі, але…воно було того варте.

Косплей і холодок

Повертаючись до Девіанта, побачив дивну закономірність. Якщо бачиш косплеєра, то в більшості своїй це дівчата (бо хлопціх косплеєрів не бачив) з рфії. Можливо, одну українку там зустрічав, але то не точно. Так от, що дивне, коли з безліч фотокарток ти звертаєш увагу на якусь конкретну, ти чомусь заходиш у профіль. Зайшовши – бачиш країну, з якої людина. Але, загалом, в тебе якесь “прохолодне” відчуття. Чи то образи такі, чи я не знаю. Просто типу як примару побачив.

В певному сенсі відчуття, що люди звідти мають якусь, грубо кажучи, ауру. Більш зрозуміло – якщо взяти середньостатистичну дівчину з Твіттера з рфії, котра постить “нюдси”, і порівняти її з середньостатистичною американкою з Реддіта – ти побачиш два кардинально різні підходи до знімків. Але то про нюдси, а косплей цілком пристойний.

Відчуття, що у людей якась могилка, котра “завжди з собою”. От якщо хтось бачив анімешку Шаман Кінг (стару, не нову, нову не бачив, не знаю), і пам’ятає там пару серій, коли Фауст з’явився, і отой “холодок” від якоїсь таємниці, котру приховує в собі персонаж – от і тут так.

Отака історія, про “руську жєнщіну”, котра і в “ізбу горящую войдьоть”, котру сама ж і підпалила…

Дистанційність

Загалом, дистанційним буває не тільки навчання, а й відношення до людей. Часом дуже важливо розуміти свою дистанцію до когось і, відповідно, його дистанцію комфорту. Хтось хоче тактильності, та не завжди від когось з усіх, хто його оточує, а від когось конкретного. Комусь просто самотньо, але, знову ж таки, самотньо не настільки, щоб цю самотність розвіював будь хто.

Кожна людина може розповідати очевидні речі, але мати на увазі зовсім інше. Тому до останнього моменту з кожним треба підтримувати дистанцію. Чим далі тим краще.