Позначка: життя

Розфарбовуючи світ

Розмірковуючи над Дар’їною цитатою з фільму “…Чи можна сказати, що у людей на першому місці не розвиток, а привласнення?” – десь підсвідомо, я крутив то в голові і так і сяк і всяк. Як завжди – “приміряння на себе” дало свої результати. Прийшов до думки, що ціную зв’язок не за “кількістю років”, а за зв’язок як такий. Себто, колись була думка, що наша цінність для іншої людини полягає у спільно пережитому досвіді, і от чим більшу тривалість мав цей досвід – тім цінніша для когось є якась конкретна людина. Це викликало певний смуток, бо було розуміння, що ти ніколи не станеш людині ближче за когось, кого вона знала до тебе. Такий собі dead end можливостей, котрий міг змінитись тільки якщо та, попередня людина, йшла з життя. Тоді, тільки теоретично, ти міг зайняти її місце.

Розвиваючи думку, інакше почало сприйматись бажання стовідсотково довіряти комусь до першого розчарування. Суть, навіть, не в тому, що ти хочеш відрізати для себе “певний шлях” перевірок, котрі витрачають зайвий час. Як виявилось, це більше про те, що ти бажаєш максимально глибоко відчути людину крізь короткий проміжок часу. І от, якщо на все це подивитись зараз, приходжу до думки, що цінність людини для нас не залежить від того, скільки часу ми її знаємо. Цінніше те – наскільки ви на одній хвилі світогляду. І я кажу собі – “..з цією людиною ми ніколи не будемо ближче ніж зараз”, в той же час “..з цією людиною ми ближче, ментально, ніж з тими, з ким колись були”.

Такі роздуми навивають на мене певний сум стосовно незмінності певних людей і їх світоглядів. З іншого боку…в тих, чий світогляд з нашим на одній хвилі – він, скоріш за все, теж не зміниться. То чи так це все сумно?..

Кожен сам фарбує свій світ у свої кольори. Файно, коли у нас однакова палітра…

Тим часом у..

Чим цікавий приклад інших невеличких (чи величких) міст, це тим що ми завжди знаємо про їх сильні сторони (переробка сміття, зони відпочину, тощо) і не помічаємо слабих, бо ж хто читає місцеві пабліки. Тим часом, в Дубно нічого не змінилось, бо ж…
Так, в Новгороді теж є проблеми зі снігом, але, вибачте, Дубно за 6 років нашого життя не бачило стільки снігу, скільки тут за цих пару місяців випало – коли день через день треба чистити двір. Тож…все відносно.
Це не виправдовує владу будь-яких міст, де не чиститься сніг (особливо, згадуючи Рівне взимку, коли я їздив в лікарню і тротуари були фактично катком), скоріш це про те, що не все так погано в невеличких містах (по населенню Новгород десь в 3 рази менше Дубна) з комунальними службами. З ними погано всюди 🙂

 

Речі

Прийшов до думки, що мені не подобається ідея того, що хтось щось мені дарує. Ну…тобто. Коли ти береш сам щось у будинок – ти знаєш, як воно має виглядати, як ти його бачиш і для чого береш. Люди ж, зазвичай, не думають про те, і…ящики набиваються дивним посудом в одному екземплярі (або в кількох, як то було з лимонницею), в ящиках лежать речі, котрі ти не використовуєш, але й діти нема куди, бо ж “подарунок”, і так, поступово, будинок стає…складом. Складом, в котрому ти живеш серед речей, котрі тобі, відверто, не потрібні, як 151 “прикольна чашка”.

Лише з часом і кількома переїздами ти розумієш, скільки непотрібних речей накоплюється в тебе за 2-3-5 років…

Коли купляєш будинок..

..є така добра звичка ще десь рік після того дивитись варіанти того, “що ти вже не купиш” і…коли як. Загалом, є варіанти котрих ти не бачив і варіанти, котрі тобі чимось не підійдуть. І приємно, коли навіть через певний час, ти бачиш що той варіант, котрий тобі випав – був кращим за ті, що є зараз чи були раніше.

Більшість з нас живе в будинках, котрі “будував хтось”, хтось наповнював їх своїм життям. Радощами і болем. Не хочу розмірковувати про всяку там “енергію”, хочу сказати, що наш дім – це ми. Те що ми вкладаємо в нього, те, як його бачимо. Кожен дім відчуває це, і реагує.

Ми продали будинок, котрий з технічної сторони був кращий за цей. Кращий стан, кращі матеріали, краще місце? Не факт, а от ділянка більше – це так. Але чи не я казав, що в тому будинку було відчуття, наче він “не хотів мене відпускати”. І за щастя було будь-яким методом вирватись звідти. І ось я тут.

Мені б не хотілось знов колись кудись переїжджати. Шукати “щось”. Бачити “щось” в іншому місці. Дмитро казав, що він би не став купляти тут будинок, і ми б не стали. Рік тому, два тому. Хотілось подалі від кордону. В безпечне місце? Мабуть.

Тут спокійніше. Мало хто зрозуміє те, але мені тут спокійніше. Хай не я думаю, що кордон тут близько. Нехай про це думає той, хто ризикне сюди рипнутись. Ця думка і точка зору має бути незалежно від того, чи ти під Одесою живеш, чи під Харковом, чи у Львові.

Фізичний будинок може бути де завгодно. Ніхто не заважає взяти будинок на колесах, і катнути кудись, коли в тому буде бажання. І я думаю, що це більш вірна ідея, ніж кожен раз кудись переїжджати.

Є гарне слово сталість. Мені воно подобається більше, ніж “постійність”. Мені хотілось якоїсь сталості. Щоб люди не переїжджали, до котрих ти звик. Щоб життя не змінювалось від того, що хтось вирішив змінити своє. Щоб приходячи в один і той самий магазин ти бачив одних і тих самих людей. Спілкувався з ними, ділився.

Там в нас була звичка, на свята дарувати шоколадки. Хоч людям на пошті, де часто буваєш. Хоч людям в магазинах, до яких ти звик. В певному сенсі, цим ти показуєш їх важливість. Важливість того, що вони працюють саме там. Їх важливість для тебе. Цю саму традицію ми перенесли і сюди. Бо ж правило про, “всюди ти береш з собою себе” не про те, що “якщо тобі було раніше погано – то й на новому місці буде так само”. Це про те, що лише ти і лише своїми діями створюєш той світ, що навколо тебе. Мені було завжди не зрозумілим, чому там чоловіки могли взяти пляшку горілки за 150-200 грн, і привітати людину зі святом лише словами. Чому б не зробити комусь приємне, і не взяти ту шоколадку, хоч акційну по 20-25 грн? І хотілось показати якийсь інший приклад. Що може бути інакше. Що свято має бути для людей, навіть якщо вони в цей день десь на роботі. Працюють, щоб у вас самих було свято, коли ви чи з магазину повернетесь зі святковою їжею до столу, чи з пошти з подарунками.

Окрім себе, з собою я ще взяв і досвід, котрий отримав від життя на західній частині нашої країни. Він не завжди стосувався того, чому мене там навчили. Скоріш тому, до чого ти прийшов з часом. Не важливо де ти, важливо хто ти. А на це питання завжди є відповідь у людей, що тебе оточують.

Не вистачає світла

Дивно часом спостерігати, як ми пристосовуємось до незручностей. Тобто ми вигадуємо собі певні “бонуси” навіть в ситуаціях, коли живемо у штучних обмеженнях. Про що це я?

Тогоріч, в цей час, вимикали світло. Звісно ж через обстріли. Ти не міг контролювати своє життя, через те що світла могло не стати коли завгодно. Потім пішли умовні графіки, коли світло було 4 через 4 і ти пристосовувався до реальності, коли ще, час від часу, графік міняли, переносячи ці самі “4 години” у зворотному напрямку. Це були незручності, але з часом ти пристосовувався, готуючи їжу заздалегідь, або ж плануючи вставати за іншим графіком.

Певний час в мене були “години творчості”, бо ж ввечері світла не ставало, і ти знаходив собі заняття, щоб пристосуватись до реалій життя. Часом відключення припадали на 10 вечора, а часом на 2 годину ночі. Я лягав спати, зазвичай, о 3-й чи о 4-й, тож або “2 години зі світлом”, або “2 години без”. Та ж сама історія зі сніданком – або снідаєте в інший час, або заздалегідь виносите що треба у холодний коридор. Будинок – сам собі холодильник взимку.

Сидіти доводилось за ноутбуком, тож я вичепив собі на Ебеї якийсь Самсунговський хромбук, котрий працював до 10 годин і давав можливість заряджати себе від павербенка. Зручно і прикольно, але потужність була не та. Втім, це не завадило мені вперше в житті почати грати у графічні новели, для котрих того ноутбука було з головою і трішки більше. Тобто я знав, що в мене “є час на графічні новели”. Бо без світла мало що можна було ще робити.

Цьогоріч я замовив/збирався зібрати потужний акумулятор, накупив лампочок на 12 вольт з комфортною температурою світла у 3000К. А світло є.

Дивно розуміти, що часом твоя трагедія не в тому, що світло не вимикають і тебе не лишають світла, а що воно є, і ти не можеш, в цьому всьому, знайти собі час на якісь справи, котрі робив без нього.

Цікава фраза..

“Залишатись людиною”. Думав написати про те, що одна з найважчих речей – це залишатись людиною, не дивлячись ні на що. Але що є таке “людина” в суті своїй?

Якщо взяти зріз людей, котрих я знав за життя, можна припустити, що відсотків на 80% люди складаються з поганих речей. Злість, заздрість. Бажання бути краще за інших. Не дивлячись на ті методі, котрі дозволять цього досягти. Загалом, виходить, що не так вже й важко “залишатись людиною”. Тож ця фраза сама по собі руйнує суть думки, котру ти хочеш донести. Інша справа таке слово, як “людяність”.

Цікаво, що у грі японської компанії From Software (Dark Souls) є така характеристика, як “людяність”, котра зменшується, коли персонаж вмирає. Тож, припустимо, за теорію, що “людяність” в класичному розумінні зменшується, коли “вмирає” частина нас, з тим що ми в чомусь розчаровуємось. І тоді фразу можна побудувати, як “одна з найважчих речей – не розгубити людяність”. В цьому вже більше сенсу, як на мене. Так от.

Кожен раз, роблячи щось, задаюсь питанням – що б я відчував, якби в тій чи іншій ситуації зробив якось так, а не інакше. Тобто, якби ту чи іншу річ зробив не я відносно когось, а хтось відносно мене. Як би мій світ змінився від того? І коли внутрішнє “я” залишається невдоволеним результатом – робиться так, як…”слід зробити”?..мабуть..

Вже писав якось про цитату пісні “НН”, де були слова про “..я ломаю свой легкий хлеб..” – що часом, мій рід діяльності, відчувається легким життям. Що іншим важче. Іншим більше треба виживати і проживати. І от “легкість” свого життя намагаюсь компенсувати тим, що в той чи інший час допомагаю комусь іншому. Нести їх “хрест”, якщо можна так сказати? Ні…то надто релігійно, як на мене. Легко даються рішення про “щось віддати”. Але питаю себе – чи то можна вважати доброю справою, і як би я те віддавав, коли розумів, що та чи інша річ коштує ту чи іншу суму грошей, котрих в мене небагато. Чи робив би я так само? Тобто, чи поступав би я так само, маючи середній заробіток у 7000-8000 грн? Чи намагався все продати?..

Кожна окрема ситуація і людина індивідуальні. Добрі чи погані справи кожної людини мають окрему цінність. Чи віддав би я останнє, знаючи, що це останнє? І так і ні. Мабуть.

Люди вірять, що роблячи добрі справи – вони попадуть у рай. Якщо погані – у пекло. По логіці, рай – це про можливість переродження, пекло – про вічні муки. Але чи сама ідея переродження не є мукою, за спостеріганням циклічності? Чи хотів би хтось кожні 50-70 років народжуватись і, вмираючи на одній війні, знову народжуватись, щоб вмерти на іншій? І так у замкнутому циклі…в певному сенсі то не про війну і те що зараз, а відчуття після фільму з Коліном Фареллом, котрий ми сьогодні додивились – “Після Янга”. Де показано життя андроїда у кількох сім’ях і його сприйняття цього всього протягом життя.

Поки хтось намагається змінити своє життя, я намагаюсь його зрозуміти…

“Диявол, Маріє, керується єдиним правилом..”

Завжди здавалось, що коли робиш для когось щось – треба зробити так, щоб було не соромно…щоб не згадували тобі, як ти щось “не так” зробив. Останнім часом з цим самим “не так” все більше стикаюсь. Стикаюсь із жадібністю. Стикаюсь із дурістю. Багато з чим, загалом. Люди зустрічаються і погані і добрі. Вчора от загубив гаманець. В гаманці було пара карток і 500 грн. Гаманець знайшовся в єдиному місці, де міг загубитись – в магазині, де зазвичай закуповуюсь всяким по ремонту. Приїхав за 10 хвилин до закриття, бо увесь день займались дровами. Не думав вже його знайти, але знайшовся. Лишив гроші продавцю, а сам забрав гаманець і картки. Бо не хотілось їх відновлювати. Гроші віддав за чесність. За те що люди такі, які вони є. За те, що я не розчарувався в них. Повірте, це багато чого варте. Для мене.

Ми купили будинок у людей, котрі вивезли все (буквально. Лишився старий стіл, стара лавка, стара “кухня” і мийка з краном, котрий тече). Лишили плиту (і то лише через те що ми сказали, що у нас її немає, і не було. Коли вони казали що заберуть – ми замовили іншу. Ми не горді). Іржаву пральну машинку (плиту, за фактом, теж). Гарнітур котрий мали забрати з двох крісел і дивану. За фактом, ми його могли не віддавати, бо 26 числа минув місяць з дня продажу. Але ж ми…чесні? Так от. Десять разів мене макнули (абстрактно) у своє лайно (котре, кхгм, плавало в туалеті сьогодні не абстрактно. Так-так, сам був здивований), тим що я…ох…що я віддав людині, в котрої плита травила газом, ту плиту. П’ятдесят разів згадували. Навіть коли ми йшли перекривати воду, щоб полагодити трубопровід, котрий заходить у будинок. Котрий вони лишили нам. Котрий не можна перекрити і протікає. Тобто, розумієте, так? Нам лишили ні буя, а самі питають, чому ми це віддали “їх плиту”. Нащо плиту? Ахах..

Позавчора, коли ми завозили плиту, мені сказали “ніяким боком” не віддавати ту плиту. Бо ж…знаєте що? Їм…екгем…в новому будинку їм не лишили плити, а їм потрібно ДВІ. Дві, бо друга “для літної кухні”. Уявляєте, да-а?…бідні люди…

Цей будинок, загалом, то як згвалтована дитина, котру крім того переїхали ще два рази трактором, щоб точно ніхто не здогадався – що то сталося. Тим більше розуміння, що не будинок “винен” в тому всьому, а люди, котрі в ньому жили.

Часом я нахабний більше, ніж треба. Часом я доброзичливий. Більше ніж треба. Але намагаюсь бути десь “посередині”. І так набридає бачити оце саме “крайнє зло”, котре в жадібності. У словах, вчинках людей. Просто не розумієш, як то вони так живуть? Під…богом? Смішно.

В будинку лишились християнський календар. Десь на стіні висів чийсь хрестик. На сараї вісить (сядьте на щось) розп’яття Христове. Якось так. Можу бути десять разів не святим. Можу двадцять разів за це попасти в пекло (та й багато за що ще). Одне тішить – в моєму пеклі буде тепліше, ніж у вашому. Бо ж, хоч в ньому, мені дров не пожаліли 🙂

Donations

З одного боку, зрозуміло, чому всі закликають “донатити на ЗСУ”. З іншого…все частіше відчуття, що ти живеш в якійсь військовій диктатурі, де гроші потрібно виділяти/донатити або на…бруківку, або на ЗСУ.

В широкому сенсі – ми воюємо, ми донатимо, ми обуваємо, вдягаємо, годуємо військових. І в цьому всьому все менше зрозумілим стає, що робить “держава” як така? Бо навіть оці закони про “заплати і виїжджай за кордон”. Вони для кого? Тих, в кого зарплатня 4000-5000? Бо для них ті 13000 грн, чи скільки там, то гроші відкладені за пів року. Ті, в кого є тих 13000 “без проблем” – зазвичай діти з багатих сімей чи діти депутатів. Котрім то “на цигарки” тих 13000. Тож давайте підпишемо закон, за яким багаті матимуть право заплатити 13000 і виїхати, а бідні будуть воювати. Бо ж…хтось же ш має?..

Чому не зробити так, що “право на виїзд” розраховується зі статків? Кількості машин? Будинків? Декларованих доходів? Чому виїзд за кордон для звичайного пересічного громадянина і для власника трьох авто складає одну й ту саму суму? Чи то так виглядає та демократія, про яку нам кажуть?..

Ми живемо в країні, де одна половина донатить останнє, а інша половина на своє “останнє” відпочиває. Але мова не про те.

Моя головна думка була в тому, що безліч соціально незастрахованих категорій громадян все так само потребують допомоги, лікування, підтримки. Хтось завтра помре, бо йому не зробили вчасно операцію. Хтось лишиться без даху над головою. Хтось ще щось…вони всі не є “ЗСУ”, але ми, чомусь, про них так завзято забуваємо, що навіть не помічаємо, як їх не стає.

Пам’ятайте про тих, хто поруч – вони також потребують допомоги. Часом фінансової, часом психологічної. Бо внутрішньо люди вигорять швидше, ніж закінчиться та війна.

У нас самі, ска, чистоплотні миші…

Спочатку ми обоє не розуміли, що то за дивні сліди на милі. Потім прийшло розуміння, що…то сліди від мишачих зубів. Гугл ОК. “Купити мишоловку”. “Гугл ОК. Покладемо в мишоловку сир і…мило”.

Результат? Мило і сир: 0, миші: 1. Всмислі ці суки зіжрали і сир і мило. Чисті сволоти, не інакше…

Ps для розуміння. То маленькі мишоловки. У великих сир як лежав так і…лишився лежати. Бо ж нафіг він комусь без мила? Історія замовчує що одна з мишоловок стояла на…столі! о,О

Час

Ви колись замислювались над тим, скільки коштує ваш…час? Мається на увазі не робочий час у грошовому еквіваленті, а час вашого життя як такий.

Всі діти як діти, а я в років 15-16 розмірковував про те, що немає нічого ціннішого за час життя. Тобто за годину можливості “пожити ще трішки”. Задавав собі питання, скільки коштує хвилина життя як такого? Бо якщо брати життя як за найвищу цінність – скільки середньостатистичний мільйонер віддав би грошей за…”ще 5 хвилин життя”? Якби знав, що через хвилину він має померти і всі його статки не будуть хоч щось значити. Тоді я сприймав час як виключну валюту, котру не можливо придбати чи обміняти, але яка є тим, що є найдорожчим в кожного з нас. Але чи таку він має цінність насправді?

Уявімо, що людина хворіє на рак і живе в муках. Скільки коштує час її життя? Чи хапається вона за життя, чи ж, навпаки, хотіла б скоріше позбутися болю за будь-яку ціну? Мабуть, риторичне питання. А що ж до здорових?

Здорові люди не помічають час, котрий вони проводять в соціальних мережах, іграх, гулянках. Одного разу один знайомий сказав мені – найдивніший час, котрий в тебе є, це той коли ти у щось граєш. Бо якщо ти озирнешся назад – зрозумієш, що ти не пам’ятаєш тої миті коли ти в це саме “щось” грав. Не ігри, не часу як такого. І зараз я розумію, що те ж саме можна сказати про “алко-посиденьки” – більшість з яких ти не пам’ятаєш, але витрачаєш на них ресурси, одним з яких є…час. Тож чи такий дорогий, той самий “час”?

Мабуть, чим більша небезпека нас оточує, тим цінніший наш час. Десь близько як півтора місяці я прожив з думкою, що кожна зустріч, прогулянка або якась справа – можуть бути останніми. Бо ж я не знав, чим закінчиться тиждень і, що важливіше – чим почнеться наступний. Де я буду. Що зі мною буде. Тож фраза про “жити як в останній раз” була дуже знайома в цей період. Це надавало більше сенсу кожній справі. Кожній зустрічі. Кожній секунді.

На мій власний розсуд, цінність має не стільки час, скільки те, як ти його провів. Знову і знов згадується поховання батька. І скільки людей тоді зібрались. Котрим він допомагав. Щось робив у них чи для них. Мабуть, найцінніший урок, котрий я засвоїв – треба провести хоч частину життя так, щоб в його кінці був хоч хтось, кому шкода, що тебе вже більше немає. В певному сенсі, це меркантильний сум, бо ж люди шкодують що не зможуть більше до тебе звернутись. Але в нашому цинічному світі і те вже багатого варте.

Тільки ми і наші вчинки придають цінності часу життя, котрий в нас є.