Час

Ви колись замислювались над тим, скільки коштує ваш…час? Мається на увазі не робочий час у грошовому еквіваленті, а час вашого життя як такий.

Всі діти як діти, а я в років 15-16 розмірковував про те, що немає нічого ціннішого за час життя. Тобто за годину можливості “пожити ще трішки”. Задавав собі питання, скільки коштує хвилина життя як такого? Бо якщо брати життя як за найвищу цінність – скільки середньостатистичний мільйонер віддав би грошей за…”ще 5 хвилин життя”? Якби знав, що через хвилину він має померти і всі його статки не будуть хоч щось значити. Тоді я сприймав час як виключну валюту, котру не можливо придбати чи обміняти, але яка є тим, що є найдорожчим в кожного з нас. Але чи таку він має цінність насправді?

Уявімо, що людина хворіє на рак і живе в муках. Скільки коштує час її життя? Чи хапається вона за життя, чи ж, навпаки, хотіла б скоріше позбутися болю за будь-яку ціну? Мабуть, риторичне питання. А що ж до здорових?

Здорові люди не помічають час, котрий вони проводять в соціальних мережах, іграх, гулянках. Одного разу один знайомий сказав мені – найдивніший час, котрий в тебе є, це той коли ти у щось граєш. Бо якщо ти озирнешся назад – зрозумієш, що ти не пам’ятаєш тої миті коли ти в це саме “щось” грав. Не ігри, не часу як такого. І зараз я розумію, що те ж саме можна сказати про “алко-посиденьки” – більшість з яких ти не пам’ятаєш, але витрачаєш на них ресурси, одним з яких є…час. Тож чи такий дорогий, той самий “час”?

Мабуть, чим більша небезпека нас оточує, тим цінніший наш час. Десь близько як півтора місяці я прожив з думкою, що кожна зустріч, прогулянка або якась справа – можуть бути останніми. Бо ж я не знав, чим закінчиться тиждень і, що важливіше – чим почнеться наступний. Де я буду. Що зі мною буде. Тож фраза про “жити як в останній раз” була дуже знайома в цей період. Це надавало більше сенсу кожній справі. Кожній зустрічі. Кожній секунді.

На мій власний розсуд, цінність має не стільки час, скільки те, як ти його провів. Знову і знов згадується поховання батька. І скільки людей тоді зібрались. Котрим він допомагав. Щось робив у них чи для них. Мабуть, найцінніший урок, котрий я засвоїв – треба провести хоч частину життя так, щоб в його кінці був хоч хтось, кому шкода, що тебе вже більше немає. В певному сенсі, це меркантильний сум, бо ж люди шкодують що не зможуть більше до тебе звернутись. Але в нашому цинічному світі і те вже багатого варте.

Тільки ми і наші вчинки придають цінності часу життя, котрий в нас є.

..і про людей..

Постив ту пісню, ловлю себе на думці “гм…в Тамблері в мене була одна людина, котра б її зрозуміла”. І такий “гм…Тамблер…може там хтось-шось новий з’явився?..” – і такий “ну да…з’явився…а різниці в сраці? Тобі точно-точно зараз недостатньо соціальності і людей? Гм..ну-ну..”

“Життя – це

…трагедія, коли бачиш її великим планом, і комедія, коли дивишся на неї здалека” – хтось приписує ці слова Чарлі Чапліну. В іншій версії ця цитата є від лиця Джокера. Хоча мені здавалось, що я її чув в Сальте. Не суть важливо. Продовжувати читання “Життя – це

Дивина

Стикнувся з дивним явищем. Точніше не дивним, але про це трішки пізніше. Спочатку про те, що було спочатку. Продовжувати читання Дивина

Сервіс покращення життя…

Що ж. Програму з покращення життя в Новгород-Сіверську розпочато. Почнемо з Нової Пошти.

Адресну доставку, на жаль, поки не відновлять, а ось по наявності сканерів для швидкої авторизації і відправки – пообіцяли передати дані. Тож…чекаємо?

Проблемка на двох лапках

Відчуваю себе такою-собі “проблемкою на двох лапках”. Бо всім оточуючим від мене зараз більше проблем, ніж користі. Але мене, загалом, ні на що не вистачає. Бо ж чи там, чи сям…та й взагалі…

Колись найважчим місяцем мені згадувався той, коли в мене з нирки йшов камінь. Пам’ятаю як косив траву. Пам’ятаю як у Повчу їздили…все те відбувалось, коли він, фактично, застряг. Навіть пам’ятаю, як тоді в похмуру погоду жарили у Павла ковбаски, і я ще їхав додому щоб випити таблетки. Коротше кажучи той період добре відклався мені в пам’яті. І здається, що цей місяць, котрий проминув “за два дні”, є чимось схожим. І він важчий. Тобто, візьмемо стани крайньої радості і крайнього відчаю – так от, вони якось змінювались один за одним. Радість від зустрічі з друзями, з якими не бачився пів життя. І відчай від неспроможності щось зробити. Якби я писав свої мемуари, це б була окрема глава в них. Але ні.

Напис на моїй футболці каже “More hopeless fear”, або “більш безнадійний страх”. Мабуть, цим терміном можна назвати мої відчуття зараз.

Загалом, в мене одне питання. На яке я не хочу отримати відповідь. Мене відпустили, забули, чи чекають? Бо ж…технічно мене можуть “тримати” вічно. Практично…є законні норми, котрі вони не можуть обійти. Тож, хотілося б бачити результат витрачених грошей і…часу? Ці маленькі виродки зробили так, що Сашка мала, майже, сама збирати всі речі. Досягли своєї мети? Цього хотіли?..нде…

Останнім часом я починав вірити в ідею “безпорадності долі”. Тобто, що, все ж таки, є речі, котрі ти не можеш обійти і вони обов’язково трапляться. Обшуки в військоматах трапились одночасно з моєю історією. Тож…мої дії це зміна долі, чи знову випадковість? В будь-якому разі відчуття, що це такий-собі “тайм-аут..” далі буде? Чи готовий я?..

Діагнози

Колись, коли робили МРТ голови, я сподівався, що в мене теж аневризма. І всі мої дурні справи то продєлкі домових від неї. Але ж… Продовжувати читання Діагнози