Позначка: життя

Заперечення, Гнів, Торг, Депресія, Прийняття

Не впевнений, на якій сходинці цієї драбини я знаходжусь зараз, але, мабуть, це останнє. Але на моїх умовах. Добрий продавець знає, як цілеспрямовано завищити ціну, щоб потім зробити знижку і вийти у плюс. Щоправда, боюся що тут я, як завжди – вийду в нуль. Та й…у цілому, в мене одна з книг на читання була “Менше нуля”. Тож…де я зараз?..

Думаю, що зарано чітко щось визначати. Забагато змінних, що не залежать від мене. Втім…зараз я лежу з продовженням свого ГЕРХу, тільки на лікарняному ліжку. Що буде далі – підкаже понеділок. А до нього ще три дні.

Підлікуватись, розібратись зі справами, відійти. А там як карта ляже…

Я майже змирився з тим, що треба їхати на навчання. За однієї умови – вони будуть у Чернігівській області. Ну або ж..як буде…

В будь-якому випадку, в першу чергу треба підлікуватись

Мій Форт Нокс – лікарняне ліжко…

Важкий день. Завтра ще важче. А потім…ще?

Коли ти йдеш проти чогось – у тебе лише два варіанти. В мене їх зовсім немає. Тому зібратись і…мабуть саме так виглядає моє “як буде”…

Офіційно заявляю, що в Україні немає верховенства права і законів, якщо цей раунд буде не за нами. Кожен бореться за свою демократію. От тільки з екранів ми чуємо про “нам важлива кожна людина”, а насправді…знаєте, мені сподобався коментар прямо над моїм на тому скріні..

Мабуть, це саме вірне питання до можновладців..

“Не для молвы, что, мол, чудак…”

..А просто так, а просто так..

Мабуть, я найдивніший кадр, котрий під час війни сам пішов у військомат, щоб…отримати повістку. Чисто технічно я живу за три-дев’ять земель від місця прописки, і які взагалі були шанси її отримати офіційно? Тож…хай лишиться тут, як приклад дурості того, що нічого страшного в цьому немає.

..і ніхто тебе не затягує в машину…і ніхто не лупить тебе дубинками. Більш того, навіть питання про “дєвибилі86лєт” ніхто не задав, хоча за фактом моє тимчасове посвідчення було дійсне до лютого 2017, тож…ввічливо все пояснили, що від мене треба, де куди і з чим бути.

Загалом, я якраз і не люблю вирішувати якісь прострочені питання через те, що на мене обов’язково мають кричати в дусі “вичьтособіпозволяєтє”. А тут і за штраф не почув і в цілому.

Мабуть я той самий кадр, котрий виходячи з військомату побажав гарного дня. Бо ж як до мене відносяться, так і я…

Африканська мрія

Замислився над тим, що наш переїзд (кожен) називається не Американська мрія, а, скоріш, Африканська. Чому? Бо ж “Що? Брат переїхав за 80 км від Одеси? Нєєєєєє…ми так далеко не поїдемо…ми шо, здуріли?..ракхєрак, Дубно-Одеса майже 800 км.

“Шо? Та нє…ми ближче до родичів..” Відстань до родичів (Одеса) 397 км. До інших родичів 330 км. Історія мовчить про те що траса називається Е95 і Алісу я цитувати не буду. За те Київ 141 км -_-

“Шо? Та нє…нам і 15 соток хватить” – ну…якщо історія закінчиться тим чим зараз може – то “хватить. Просто ми, як сусід тут, взяли одразу 4 будинки оптом…”

Якщо мене хтось спитає, чому мене навчило життя – істерично зарегочу йому в обличчя…Сашку ж життя не навчило казати “назвемоїїКорічкою” за день-два до того, як тобі підкинуть під паркан помаранчеву кішечку…

Задаюсь питанням

Чи мають “право на страждання” люди, котрі живуть поза нашою нинішньою системою? Ну, тобто. Як приклад – є люди, в котрих є клінічна депресія. А є ті, котрі кажуть “я в депресії”, маючи на увазі що їм “грустнєнько”, але не маючи на увазі клінічну картину.

Для себе я зробив висновок, що не мають. Ну, тобто. У моєму всесвіті – вони не мають такого права. Бо в моєму всесвіті є війна. В моєму всесвіті ідея “переїзду” потихеньку криється тазом, хоча у всесвіті людей, котрі зовсім втратили житло, моя ситуація теж така, в котрій я не маю права жалітися. Тож…я не жаліюсь-жаліюсь, просто мені “незручненько”. Мабуть, коли людина з іншої країни каже, що їй “погано”, вона має казати “незручненько”. Бо погано тим, хто є тут. Навколо. Мені “незручненько”, бо ми живемо на західній, і “незручненько” через те, що хтось страждає більше за нас. Але моє “більше за нас” це коли в тебе ситуація зі здоров’ям не стає краще, бо 90% проблем пов’язано (певно) з психосоматикою, котру не вилікуєш, знаходячись у країні, де йде війна, бо через цю саму війну і є ця сама проблема.

Я стаю звірем для тих, хто знаходячись десь під сонцем вирішить сказати мені, що йому “погано”. Бо навіть викресливши мене і мою ситуацію – є сотні тисяч тих, кому гірше. Гірше тим, хто лишився без домівки, кінцівок, близьких людей і всього того іншого, що неможливо якось передати словами.

Коли ви знаходитесь за кордоном і пишете людині з України, котра живе зараз там. Пишіть просто “мені незручненько” жити в Болгарії (Польщі, Німеччині, будь де). Годі вже ці ваші “мені важко”, “мені погано” – і все таке інше..

Дивне відчуття свободи..

Вчора, а точніше вже позавчора у нас з гнізда випав горобець. Ну, тобто. Не у нас, а у птахів, що під дахом завелись, він випав і його знайшла наша Варя. На подив не встигла замучати, тож дістав його з-під пенька, куди він якимось чином забився. Постало питання що з ним робити далі. Варіанти розділились між “рятувати” і “рятувати”. Пробував годувати, горобець не їв. Вирішив покласти його у коробку, викласти її сіном і розмістити ту коробку неподалік від гнізда. Я задався питанням – що я можу зробити в цій ситуації. І прийшов до висновку що нічого. Але задався іншим питанням, крізь призму того, що він скоріш за все не виживе. Що гірше, повільно чи швидко померти? Тобто, цілком логічне питання з точки зору – ви б хотіли поступово протягом тижня помирати від голоду (знаючи, що вам все одно 100% світить померти) чи ж померти швидко?

Цей світ цікавий (ні) тим, що нас в ньому часто ставлять перед фактом вибору, котрий ми маємо зробити, коли вибір не є вірним в будь-якому ключі. Тобто як в грі. Якщо тобі дають на вибір два варіанти – у 90% випадків ти вибереш невірний. Бо ти поступиш так, як би ти поступив, опинись в цій ситуації. І потім диву даєшся, коли для “ачівки” чи “вірного ходу сюжету” тобі потрібно зробити так, як тобі не хотілось спочатку.

Сьогодні зранку я думав, що його вже немає в живих. Але сталось диво. Його батьки знайшли його там, мабуть підгодували, і він…живий. Дивиться на мене. Його батьки щось там щибітали мені. Впевнений, що вони не дуже розуміють, що то я зробив з їх дитиною. Я й сам не зрозумів, бо я звик що всі ці історії закінчуються смертю створіння з різницею в часі. Година чи день. Ми спостерігали багато смертей кошенят за останні пару років. Когось намагались відігріти, когось просто не ставало зненацька. З роками ти не чекаєш на диво, ти чекаєш на ще одну смерть. Мабуть вже навіть не важливо чию – людини чи тварини. Смерть як вихід за межі цього світу виглядає не більше ніж просто вихід за двері приміщення, де відбувається якийсь двіж.

Дивно писати це, і натрапити попутньо на пісню. Най буде епіграфом…

“Зірки на небі палають
Сусіди за стіною знову вмирають
Чи буде завтра не знаю
Але я гадаю

Ти тут і я тут не назавжди
То будемо справжні
Ти тут і я тут, не назавжди
То будемо справжні..”(с)ba.latskii

Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день…

В нашем городе нет не проводов, не машин
Теперь времени больше чем жизнь, не спеши
Дыши не дыши, останься здесь, в комнатах без потолков, не души,
Запах сорвавшихся вниз облаков, и день, день.

На сегодня прощай, гасим свет
Где с мыслями на рассвет…

Колись дуже її любив. Ось в чому різниця. Музику ми любимо, а людей кохаємо. Але мова про пісню, звісно ж.

Пам’ятаю емоцію і відчуття. Я не можу згадати людини, відносно якої в мене ця пісня резонувала. Є думка, що таких було багато, і це просто як якийсь загальний образ. Епілог взаємовідносин з кимось.

И так смешно, без жестов без слов в сердце
На лице выстрелы с той стороны
Все равны, все равно вместе…
Брось ключи, и дальше без нас.

Знаєте, що смішно? Цей текст я беру з сайту гурту, котрий сам колись створив…тобто сайт, не гурт звісно ж…