Вгадай, хто я..

Завжди заздрив людям з чіткою самоідентифікацією. Це приблизно як коли тебе батьки заставляють “добре вчитись”, потім ти стаєш успішним і заможним селюком християнином, їздиш на дорогій машині, і в тебе в голові є чітке розуміння, що ти “вчишся-отримуєш”. А що, якщо індивід зламаний?..

В юному віці я чітко віддавав себе до субкультури панків. В той же час, я розумів, що дуже далекий від типового образу, який закріплений за цим терміном – я не постійно бухий в зюзьку, в мене немає ірокеза, жодної татушки, жодної блядушки-підружки, і загалом. Але все одно було розуміння, що в мене “вільний світогляд”. І саме на цьому базувалась можливість відносити себе до субкультури. Більш того – більшу частину життя я не працюю “на дядю”, тож, чисто технічно, я досі відношу себе до цією субкультури. Просто у своєму розумінні. Для мене гроші не головне, я за рівність прав, і свобода понад усе. Але мова не про те.

Мені завжди було легше спілкуватись з дівчатами ніж з хлопцями, і розуміти ті чи інші речі, в тому числі з точки зору гендерної несправедливості у сучасному світі відносно жінок. І мова не про розмір заробітної плати у жінок і чоловіків. В першу чергу це про сприйняття жінки виключно як “інструменту” побуту і “..для народжування дітей”. В певних колах жінка і зовсім сприймається як такий-собі аксесуар. Елемент образу “успішного мачо-мена”. Сама ідея українського медіапростору з передачами у дусі “хуйлостяк”, “міняю жінку” і їм подібні роблять жінок чимось на кшталт “худоби”, і мені це завжди не подобалось. Коли я потрапив в армію – там відношення до жінок, м’яко кажучи, ще гірше, ніж я зазвичай звик бачити. Тим важче мені було там знаходитись. Мені – людині, котра на початку війни рятувалась у творчості, не в останню чергу, пов’язаній з кроссдрессінгом. І якщо вже я сприймався диваком просто за те, що я такий як є (ну…ю ноу…), то важко уявити – яке б відношення було до мене з моєю творчістю. Хоча ми те й так знаєм, м?..

Як у випадку з якоюсь хворобою, котру ти в собі шукаєш – я намагався знайти якийсь термін, з яким можна себе самоідентифікувати. Мені хотілось просто причепити на себе ярлик, щоб люди чітко розуміли, з ким вони мають справу, і обходили стороною вирішували, чи треба те їм. Це було б зовсім ОК. Але це так не працює. Бо кожен ярлик ставав ярликом сам по собі. Тобто кінцевим результатом, котрий не мав нічого спільного з тим, про що мова. І тому мені досі важко знайти якийсь ярлик, котрий зможе вам сказати, чому вам не слід мати мене в друзях чи спілкуватись зі мною, чи хтось знав, що ви зі мною контактуєте. Бо ж..вам буде гидко? Соромно? Ще щось?..ну то таке…

Я нормально відношусь до будь-яких гендерів, сампосприйнятів, кольору шкіри, раси, нації. Мені не треба бути геєм щоб підтримувати одностатеві відносини для тих, кому вони потрібні. Я можу не цікавитись езотерикою, але залюбки, шукаючи подарунок, вивчу питання співвідношення каменя до знаку зодіаку чи те, що означає та чи інша річ, яку я планую подарувати. Не ходжу в церкву, але це мені не заважає поважати кожне християнське свято і не працювати в нього. Так само як не заважає поважати свята інших релігій і вірувань. Я люблю людей не зважаючи на їх стать, вік, зовнішність, релігійні чи політичні погляди, якщо вони не роблять погано іншим людям. Це єдине що я не переварюю. Чиєсь паскудне відношення до інших.

Кожна людина має право бути такою, якою вона хоче бути і бачити і сприймати себе в тому гендері чи сексуальній орієнтації, яка їй до душі. Головне щоб їй самій – цій людині, було комфортно. Бо, знову ж таки, я люблю різних людей – і чим людина нетиповіша чи дивніша – тим більше я нею захоплююсь. Бо вона має свій всесвіт, котрий я лише починаю будувати.

Тож…хто я? Відповідь дуже проста – я той, хто я є. В мені, як і в будь-якій іншій людині, є риси, котрі більше відносять внутрішнє “я” або до більш чоловічої, або до більш жіночої статі. Чоловіки ж не плачуть? Тому коли в мене був емоційний зрив, або просто нерозуміння влаштованності цього світу – я сидів і ревів. Най це буде прояв “жіночої” частини особистості. Але я це визнаю. Саме тому в мене два “я”. І мені хотілось приклеїти на себе ярлик про “людина з багатьма особистостями” – але ніт. Вибачте, “не насосав” на той психологічний розлад, котрий би дозволив мати цей ярлик. Одне “я” косить двір вдень, коли друге “я” сидить вночі і милується музикою з жіночим вокалом, бо ж чоловічий “якийсь не такий..”. І вони чудово уживаються не тільки між собою, а і з Сашкою, і людьми, котрі цінують мене саме за те, який я є. Відкрию секрет – саме тому я і є саме таким. Згадуючи, як приклад, часи, коли ми з Сашкою вдвох копалися у секонді в купі спідньої білизни, щоб знайти якийсь корсет чи гарну білизну для гарних фоточок. Бо ж то “справжнім чоловікам” таке соромно – а нам можна. Бо ми є ми. І сьогодні ви дивуєтесь цій, нашій, ї***тості, а завтра…завтра будете сумувати за нею, коли ми будемо десь в іншому місці…