Бьётся и рвётся наружу сиянье, размеры его велики…
“…Лучше бы не смотреть и не думать, спрятать лицо в лепестки
Не удержать, не погасить, не разрушить
Кажется, я нашла всё, что мне нужно
Целый мир на мгновенье перестанет вращаться
И смотреть – не насмотреться, и дышать – не надышаться
Не нарушим молчания
Излучая сияние”
=============================================
Якийсь певний внутрішній спокій резонує з внутрішнім відчуттям небезпеки. Спокій викликаний людьми, що оточують. А небезпека тим, що я, мабуть, лише тимчасово зможу зберегти цей світ таким, яким він є. І ніщо не зміниться, допоки та війна не скінчиться. І від мене повноцінно не відчепляться. Від мене і ще тисяч таких самих, або ж десятків тисяч…
Колись я, певно, перепитаю себе – чи варте все воно було того? Ну…це як амітриптилін. Внутрішнє відчуття, що я вирвався з того будинку. Та й загалом…
Лячно, що переїзд відбуватиметься у ці дні. За всіх крім себе лячно. Я не є головною причиною переїзду, але я те, що тим чи іншим боком вплинуло на порядок розвитку і строки. Тож просто лишається вірити, що через це нічого не зміниться в інших моментах.
“Может, у меня есть все. Что мне нужно. Может, это все еще не заслужено…”(с)PA
=====
Сподіваюсь, цей спокій буде не тільки моїм, і ти його теж відчуєш. Бо ж інакше це все не мало якогось сенсу. Втім, певні зміни у “програму” подій ми внесли тим, що я зараз тут. Я не втікач, тож тут вже як буде так буде. Але тут більше тих, хто допоможе і підтримає, в разі чого. А значить все вже не дарма…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.