..проблема роботи вночі полягала в тому, що іноді я просто запускаю якусь пісню, кручу її по колу, тихенько наспівуючи собі під ніс…і так може пройти година чи дві… Продовжувати читання ..Поки ти ще спиш, поки ти ще я…
Автор: revolytion
Подивились Останні дні Емми Бланк (2009)
Чого взагалі можна очікувати від фільма, назва якого вже вказує на те, чим закінчиться вся історія? Але не у випадках, коли це фільм Алекса ван Вармердама. Продовжувати читання Подивились Останні дні Емми Бланк (2009)
I Am Find the Cure…
Після деяких людей у нас настають етапи, коли нам потрібно відійти від них. Знайти себе. Знайти ліки в собі. Творчість це ліки. І саме в ній слід шукати спасіння. Продовжувати читання I Am Find the Cure…
Гриль прибув!
Будемо смажити сосиски по-царськи? 🙂
Насправді це стіл для попереднього нагрівання плат перед пайкою. Не хочу розкидуватись гучними заявами, але, можливо, це мій перший крок у професійний ремонт техніки. Тож…
А в наших втомлених очах відбивається світанку сонце..
Нехай мої холодні руки зігрівають твоє лице
А ми сумні і п’ять хвилин, як незнайомці
Та мої руки досі на твоїй щоці, на твоїй щоці…
Продовжувати читання А в наших втомлених очах відбивається світанку сонце..
Тим часом, в паралельному всесвіті…
Я фз чи то успіх, чи, але..
Ще ніколи мої ноги не були так популярні ^_^
Взагалі, той допис був про використання зробленого самотужки засобу для латексу (для вдягання і блиску) за рекомендацією ChatGPT. І був більше про те, що дурний я купився на його рекомендацію))
Смішно, що дописи з вивіреними роботами збирають менше вподобайок (і це завжди), ніж знімок, який ти робиш як такий собі рофл. Шкода, що ця аудиторія цікавиться виключно конкретно взятим знімком, а не творчістю в цілому. Але…ми ж за просування? Ці вподобайки підіймають твій профіль вище, роблячи його більш впізнаваним. Тож іноді є сенс піти на певні жертви, аби здобути щось більше.
На тому тижні я заохотив нігтьових фетишистів, на цьому латексно-ножних. Хлопчик Руся, (майже) 36 рочків.
Не завжди шлях може бути прямим. Частіше він хвилястий. І я знаходжу себе в цих хвилях. Створюючи себе і світ навколо. Більшість творчості я тут не публікую, а хто знає де той знає. Сплив в думках вірш Якімова, котрий я тут згадував 7 років тому. Резонує.
“Вы не умеете хранить чужие тайны
Имена людей как карточки в колоде
Из-под полы в игре роняете случайно
И это шулерство, как будто, даже в моде.
Вы не умеете хранить чужие тайны
И доверяя вам
Очередная жертва,
Шажок навстречу сделает случайно
И будет вскрыта
Как письмо с конверта.
Читайте ж вслух,
Доходчиво и прямо!
И громко смейтесь,
Чтобы слышал каждый.
Вы не имеете хранить чужие тайны
А остальное, как-то,
Мне уже не важно…(с)Ваня Якимов”
Шож…
Якщо допис глючний, то видалимо…такеє.
5 стадій
Коли рядок смайлів у Вайбері відповідає настрою за вікном.. 
Подивились Венера в хутрі (2013)
Не перестаю дивуватись, як дивно дивитись такі-собі “театральні постанови” у вигляді кіно, але минулий досвід з Догвілєм показав, що мені може бути цікавий такого формату фільм. Про що він?
Фільм розповідає історію двох людей – режисера Тома і актриси на ім’я Ванда. Том хоче поставити театральну постанову за мотивами роботи Леопольда фон Захера-Мазоха – Венера в хутрі. Але йому ніяк не вдається знайти актрису, яка б могла ідеально підійти до головної ролі. Аж раптом, до театральної зали заходить актриса, яка має те ж саме ім’я що і героїня роману – Ванда. Не дивлячись на свій, дещо, нахабний характер, котрий одразу ж починає бісити Тома, з кожною новою хвилиною вона ще більше розкривається як та, хто зможе чудово зіграти головну роль п’єси. Але…де закінчується п’єса, а починається реальність?
Свого часу я запитав одну дівчину, чи можна вважати, що будь-яка творчість, в тому числі її (фанфіки) є відображенням внутрішніх бажань і думок. Тоді я отримав ледь не протест на ці слова. Бо ж це “виключно видумка”, але на чому вона базується? Так само в цьому фільмі ти задаєшся питанням, чому саме режисер для своєї дебютної роботи вибрав саме цей роман і чим він його надихнув. Протягом фільму стає зрозумілим, що режисер (п’єси, не фільму) певним сенсом хоче прожити те, що викликало в ньому неабиякий захват. Він, неначе, хоче висловити свою “оду” твору, котрий відгукнувся в ньому чимось дуже близьким.
Венера у хутрі є останньою з адаптацій цього твору під режисурою Романа Поланськи. Казковим чином цей фільм випав нам у перегляд перед Новим роком, і я був би дуже не проти, якщо б увесь рік ми дивились лише картини такого рівня. Це безпрецедентна історія про двох людей, які лишаються віч на віч в пустій театральній залі, і між ними відбувається справжня магія, коли тобі приємно спостерігати цю хімію між акторами і персонажами. Якщо Догвіль показав мені, що для цікавого сюжету достатньо лише сцени і мінімальних декорацій, то Венера у хутрі показала, що для цікавої історії достатньо не більше двох акторів.
Чи рекомендую до перегляду? Так, звісно. 9 з 10! 🙂
Ps а ще ми тут можемо спостерігати чарівну гру чарівної Еммануель Сеньє. Думаю, без неї ця роль не була б настільки видатною ^_^
Ненавиджу
Цікаво, що один з останніх, якщо не останній, допис за рік, буде про хейт.
Зловив себе на думці, що я ненавиджу той факт, коли дивлюсь на певних людей, які або влаштували собі концерт (мається на увазі свій), або ще щось. І ти розумієш, що вони змогли це зробити через те, що в них є якісь знайомі чи друзі, які їм допомогли це зробити. Легше кажучи що в них є це “плече”, котрого в тебе в житті ніколи не було.
Кажуть, що у відносинах хтось любить, а хтось дозволяє себе любити – і іноді складається відчуття, що з допомогою комусь все працює так само. Є ті хто допомагають комусь, і це ти, а є ті, котрім лиш необхідна твоя допомога. Вони просто не створені щоб допомогти тобі самому, нехай і в якійсь дрібниці. Просто тому що не створені.
Якщо подивитись в це ширше. З того куту, що все в житті базується на любові – нехай вона буде “сліпим фанатизмом”, з цього виходить, що якщо людина тебе не кохає – вона не захоче тобі чимось допомогти. Бо коли любиш когось – ти намагаєшся все для нього зробити. І виходить, що тебе не любить ніхто.
Щоразу ловлю себе на думці, що наші взаємовідносини (сімейні) саме на тому базуються. Що в більшості своїй, ти можеш покладатися лише на себе. Є епізодичні люди, які щиро щось тобі пробують допомогти, але в загальному сенсі все так не працює. З відчуттям, що ти просто не народився з якоюсь золотою ложкою в дупі.
Саме в тому полягає моя прив’язаність до людей типу Касі, котра якось позитивно відреагувала на те що я створював – і все. Тобі здається що хоч хтось оцінив те, що знецінено іншими. І ти починаєш чіплятись за таких людей. Робити з них ікону.
Відчувається якась безвихідь, коли ти розумієш що це все немає рішення. Просто бо у кожного в житті свій шлях. І якщо ти дійсно не можеш когось чимось зачепити, що йому буде подобатись – твій шлях це шлях одинака.
Сумно це..