Автор: revolytion

Часто запитую себе – де моя межа? Я спілкуюсь з людьми, надихаюсь їх творчістю. Несу у світ свою творчість. Але що до того, що я хочу отримати від людини, з якою спілкуюсь?

Канонічним можна вважати, що кожна людина самозакохана і в першу чергу завжди думаю про свій комфорт. Тож, будь-який зв’язок наш з кимось, це через те, що ми хочемо щось забрати у людини? Чи завжди ми отримуємо більше, ніж даємо? Де та сама межа, за якою ти бачиш що віддав більше ніж отримав? Я відсилаюсь до анімешки – до правила рівноцінного обміну. Чи можливо, що обидві сторони від якоїсь взаємодії отримують більше ніж 50% одночасно?

Якщо ми говоримо, наприклад, про музику, і у нас є два виконавця, котрі мають схожу за кількістю аудиторію – чи не буде сумісний фіт тим, що збільшить одночасно аудиторію перших і других? Але це все про відомих зірок, а що ж до нас? Звичайних людей?..

Я не вважаю, що можу щось дати комусь. Натомість я розумію, що будь-який контакт зараз я розглядаю як можливість чи бажання щось взяти. І я ненавиджу себе за це. І я хотів би обірвати всі зв’язки, котрі б дали хоч якийсь шанс на допомогу, щоб…спробувати самому? Провалитись? Лишитись ні з чим?..знову?..
Проблема не в тому, що в мені буде бачити потребу якась людина. Проблема в тому, що коли я надихаюсь і закохуюсь в людей, які мене оточують – мені стає соромно за те, що я можу їх використати. І я питаю в себе – де межа? Де я – та людина, яка дійсно надихається кимось? Чи де я просто шукаю якусь користь для себе?

У спірних питаннях я віддаю перевагу тій точці зору, яка більше відноситься до Sa. Зменшуючи долю себе колишнього в собі, я тим самим зменшую зайву імпульсивність. Бо я у своєму попередньому вигляді це коробка з сірниками. Яка часом тільки і чекала зручного випадку, щоб щось запалити. Мабуть, я міг би багато чого дати іншій людині. Але ніхто не знає, наскільки я всередині важка людина. І якщо мені самому з собою так важко жити, то не уявляю як іншим це вдається. Як приклад, на цьому етапі, я попередній, розірвав би усі зв’язки. Щоб зробити самокаліцтво. Щоб знов і знов виривати в себе з середини частини, які лишились поза порожнечею.
Дивно, але я думаю що моя творчість і бажання візуалізувати щось з кров’ю це ніщо інше, як внутрішній світ. Як ракова пухлина нервової системи, коли ти випльовуєш усі свої нутрощі, лишаючись ні з чим.

Я не хочу чути у себе в голові це питання, до якого я звик. “Як ти думаєш, скільки воно продлиться? Нумо…робимо ставки.” – бо це часовий механізм зі зворотнім відрахунком.

Я заводжу знайомства не для того, щоб когось прив’язати до себе. Ці знайомства заради того, щоб самотужки зробити собі потім боляче. У якийсь відповідний момент.

Знання себе не звільняє вас від відповідальності..

Знаєте, в чому різниця між Са і мною? Са хоче довгого і щасливого життя і шукає методи, як цього досягти. Більш звична частина мене просто хоче дожити свій час, не дивлячись і не думаючи про умови, і просто викреслити себе з життя, коли тому настане момент. Ще є питання, чому я намагаюсь змінюватись і йти геть від звичного себе?..

Може і дійсно?..“I got wiring loose inside my head
I got books that I never ever read
I got secrets in my garden shed
I got a scar where all my urges bled
I got people underneath my bed
I got a place where all my dreams are dead
Swim with me into your blackest eyes”