Автор: revolytion

Підпілл-Я

Є думка, що прийшов час розмірковувати над переїздом. Не котрий той, а котрий цей. Замислився над тим, якою мовою те все буде. Чи пробувати в чеську, чи ж інгліш. Одне іншого краще. Та й чи так важлива мова, чи більше зміст? Тут от було дві мови. І  сенсу з того було небагато. Там..є варіант теж двух мов. Сьогодні знову натрапив на срач, коли Чайковську перепитали, “чому вона всьо єщьо піше російською”. Так вже бісять такі коментатори, що вони не в останню чергу є причиною, чому я не хочу більше писати українською. Загалом воно так вже, мабуть, остопіжжєно все, що й хочеться в інше місце. Більш комфортне. Більш своє. З новим Нотсом.

Займусь перекладом того корисного, що було. Все інше буде до бісової матері видалено. Я пишався тим, що блогові десять років. Але зараз вже не пишаюсь не цим, не тим що переклав його українською. Бо ж час показав, що люди шукають щось важливе не там, де це треба робити, а в тупих речах. Типу якою мовою щось пишеться чи співається. Чи почув я хоч одну подяку за те, що блог українською? Не дуже. Добре, що хоч і срачів ніхто за російську не робив…

Ніколи не думав, що захочу це все так легко “спалити”. Але люди і час показали, що це все немає значення. Всі ці труди, що я робив.

Хочу бути собою. Ділитись чим хочу. Писати про що хочу. Не озираючись ані на мову, ані на чиюсь думку про те, що я публікую. Мабуть, мені не стільки хочеться самого переїзду, скільки видалити свою особистість. Сайти, соціальні мережі, пошти, номера телефонів. Хочу позбавитись цього всього. Стати нульовим абонентом. Будуть зайві гроші – зареєструю домен (самий крутий який є), проплачу хостинг, а там…там вже будемо дивитись як і що..

Сумна реальність

Сумна реальність полягала в тому, що я не бачу себе тестувальником. Чи ще кимось. Загалом-то, денне сприйняття того, що “всі шляхи відкриті і ти можеш бути ким завгодно” розбиваються о вечірні “наковтатись пігулок легше ніж це все..” – і слід визнати, що теперішня реальність вона саме така. Ця ідея з пігулками більш легка ніж будь-що, куди треба вкладати зусилля. Бо ти питаєш себе – для чого?. І на це питання в тебе немає відповіді. Як і розуміння. Тобто ти розумієш, що життєвий цикл того, чим ти займався увесь цей час, закінчується, а далі ти не бачиш себе ніким. Тобі подобається фотографувати, але не людей, і ти цим не заробиш. Тобі подобається писати тексти, але не ті що за гроші, а тим що пишеш ти – ти, знову ж таки, не заробиш. Тож будь-який з сюжетів повертається в точку неповернення – до тих самих пігулок. Власне, які я викинув, щоб навіть можливості не було. І можливо це все вказує на потребу в серйозній терапії. Можливо постійній. Можливо посмертній. Але не буде якоїсь терапії. Як і бажання приймати якісь таблетки. Тож все частіше виникає відчуття, що я просто така-собі бімба з заведеним механізмом. І лише питання, коли вона вибухне.

Мені не хочеться якось фіналізувати це сприйняття і ставити в ньому крапку, бо це буде крапка неповернення. Крапка у житті, певним сенсом. Мабуть вперше в житті, мені потрібна людина, котра вказала б мені що і де робити і як, щоб я отримав результат, про який вона мені скаже. І в мене не було страху чи тривоги, що щось не вийде.  Що цього самого “не вийде” не може бути.

Багато хто покладається на мене в тих чи інших питаннях, але мені не вистачає сили сказати їм, що більше на мене не слід покладатись, бо в мене немає не сил, не енергії, не можливості. Як фізичної так і матеріальної. Що не треба від мене хоч чогось чекати.

Я ходжу в тому самому одязі. Сиджу в тому самому кріслі. Але це вже не я. Бо, мабуть, я помер саме тоді, коли втратив свідомість. Має ж бути певний варіант, коли вмирає душа, а тіло продовжує жити. Це не підтверджує той факт, враховуючи що музика все ще викликає емоції, а я все ще якось формулюю думки. Але ж вже немає того відчуття цілістності себе, що було колись.

В тестах був варіант “Найбільша для мене боротьба це з самим собою” – і я завжди відповідав “Так”. Бо знав, що у спорі я не виграю сам у себе. І зроблю, завжди, так, як буде гірше. Щоб я “знав своє місце”. І так і з цими “тестувальниками” і іншим…що, якщо невдала помилка, буде дорівнюватись ще одній спробі суїциду? Що, якщо будь-яка ситуація, котра викличе паніку чи незручності, стане тригером? І тільки я про це можу казати відверто, бо цілком розумію і відчуваю, чим будь-який промах може закінчитися. І мені страшно навіть думати, що такі думки і таке сприйняття буде зі мною до останнього дня. Що кожен раз я буду боятися, що щось піде не так. Що я можу зірватись просто від постійних думок, що мені не спокійно і я не контролюю ситуацію, як от зараз з основним родом діяльності. Хочеться замислити “челендж”. 50 днів-50 таблеток. І якщо ти не досягаєш якоїсь мети за 50 днів, відповідно, рішення є…але це не є варіант. Принаймні, я не хочу так сприймати все.

Об’єктивно, я мав стати на облік у психоневрологічний, що б закрило для мене певні “омріяні двері”, і це і є той розвиток, котрий має бути. Тобто я лишаюсь у реальності цієї країни, цього місця, стаю на обліку, лікуюсь час від часу, проходжу терапію препаратами, від яких мені буде навіть важко згадати своє ім’я. І…якось живу? Бо ж, ключове слово, “якось”.

Мені б хотілось бути “Русєй котрий нічого не розуміє”. Котрий не здатен до осмислення. Для котрого “міркування то не його”. Багато хто мене сприймає таким, яким би я дуже-дуже хотів бути. Бо тоді б життя було значно кращим. І легшим. Але є той хто я є…

Я б хотів знати, як жити далі. Але все занадто, вжне, залежить від мене..

Важко сказати, що..

..мені подобалось більше в той час..
..моя “диба”, знімки, які робив тоді ще Panasonic GX7, або ж…творчий підхід. Ця “диба” була створена тоді щоб підвісити ті самі диски і…грати-грати-грати…отримувати різні дивні знімки у грі дзеркал і світла. Смішно, але я давно не відчував себе настільки близьким до того, щоб знову почати експериментувати з фото, як зараз. Закрити питання по будинку, з’їздити в Одесу, і…думаю, що ця зима дасть неабиякий творчий поштовх. Бо є ідеї і є можливості. Більш того – є бажання. Тож…

Non-Ai-Art

Якось я зробив цей знімок

і мені сказали що це…фотошоп. Типу “ну не може бути такого щоб на одному знімку одночасно була камера, яка знімає, і об’єкт, який знімає”. Але все можливо, коли я творчий підхід – цей знімок робився через дзеркальний диск від жорсткого диску (так-так, саме на таких зберігаються наші дані). На цьому знімку видно суть цього диску і його поверхніСьогодні натрапив на фото, котре мене зацікавило

Як виявилось, знімок це…згенероване Ai зображення. Тобто штучне. Але ж…виклик є виклик? Лінзи для очей йдуть? навряд чи вони дадуть бажаний результат, але…будемо пробувати. Стало цікаво, чи можна отримати такий результат вручну 🙂

Подивились фільм OXV: The Manual (Частоти, 2013)

Цікаво, що останні два фільми мали певний “синхрон” в ідеяї, але “Частоти” ми дивились кількома днями раніше. І..це фільм, котрий захопив своєю ідеєю.

Суть історії полягає в тому, що з народження люди мають або видатний рівень вдачі/знань, або ж можливість сприймати емоції. Відповідно, чи геніальнішим ти є, тим для тебе важчі такі речі як почуття і емоції. Це все позначається як “частоти”. Чим вища ця сама частота у людини, тим більших досягнень вона може здобути. Вважається, що люди з низькою частотою не можуть її якось збільшити. Більш того, хоча існує таке поняття як “протилежності притягуються”, тут навпаки – чим більша різниця між людьми, тим сильніше сама природа і навколишнє середовище не дає можливості цим людям бути разом. Але чи все так одностайно?

Фільм має кілька глав, і в кожній історія показується від лиця того чи іншого персонажа, що дозволяє нам побачити хід думок і розвиток подій очима тієї чи іншої людини. Тобто нам дають об’єктивну картину намірів і дій кожної сторони. Одна з глав розповідає про хлопця на ім’я Зак, котрий народився з низькою частотою і якого не дуже хотіли бачити у “спеціальній школі”. Не дивлячись на те, що вчителі не радять його батькам залишати його в цій школі, так як він не буде мати якихось серйозних досягнень, батьки, все ж таки, вмовляють лишити його і далі навчатись. Не дивлячись на те, що хлопець відрізняється від багатьох, він знаходить собі друга в лиці хлопчика на ім’я Тео, котрий протягом всього життя намагається допомогти Закові підняти свою частоту до вищого рівня. Кінцева ціль, як стає пізніше відомо, полягає в тому, що Закові подобається дівчинка на ім’я Марі, частота якої настільки висока, що з одного боку вона вважається надто геніальною, а з іншою їй не дано відчути якісь емоції, в тому числі почуття любові. В той же час їй хотілося б дізнатись, як це, тож вона має свою зацікавленість в тому, щоб експерименти, котрі проводять Зак і Тео мали свій успіх.

Першу половину фільму ти не дуже розумієш, про що саме йде мова і чому цей фільм треба дивитись, але з кожним новим епізодом і подальшим розвитком історії приходить розуміння того, що відбувається, а фінал, і зовсім, закінчується з неочікуваною думкою про те, яким може бути вирішення ситуації що склалась.

Не хочу спойлерити сюжетом, тож просто пораджу до перегляду. Моя власна оцінка 9 з 10 🙂

Подивились Ґаттака (1997)

Дивовижно дивитись фільм про майбутнє, коли сам фільм виходив…27 років тому?..

Головні ролі у фільмі виконали Ітан Гоук, Джуд Лоу та Ума Турман. Історія розповідає про те, як…у світі існують “ідеальні” люди, створені з найкращого біоматеріалу, і…просто люди, котрі з’явились на світ більш звичним для нас шляхом. В першому випадку вони, майже, приречені буди успішними і насолоджуватись життям і досягненнями, у другому вони…просто приречені. При народженні батьки вже знають, від чого, скоріш за все, помре їх дитина і у якому приблизно віці. Тож ти не будуєш плани про світле майбутнє, а просто чекаєш того, що тобі “спрогнозували”. Але чи всі прогнози мають відбутись?

Фільм розглядає ідею класовості крізь призму того, що жива істота, котра отримала шанс на життя, може намагатись змінити свою долю і стати тим, ким, за думкою вчених, вона стати не могла. І тут важко сказати, наскільки ця ідея не може існувати в реальному житті, бо ж часто ми стикаємось з тим, як люди з інвалідністю отримують спортивні досягнення на одному рівні з людьми без вад. Як люди, котрі не мали “дорогої освіти”, пробиваються і знаходять свій шлях завдяки геніальності ідей, котрі у них виникають. Але у фільмі це більше показано не крізь шлях довгих тренувань, а, здебільшого, завдяки вмінню пристосовуватись до реалій і використовувати їх по-своєму.

Цікаво, що ти можеш дивитись фільм вже далекого 1997 року, і бачити в ньому цікаву ідею, добру гру акторів, сюжет, котрій тобі цікаво дивитись. І, в той же час, зараз ти не можеш знайти фільм, котрий мав би хоч якусь ідею, через яку б ти сказав, що так, “це хочеться подивитись..”

Я б поставив фільму 8 з 10 і..загалом, радив до перегляду, якщо не знаєте що подивитись ввечері 🙂

Так було добре, скажи…холодний дощ і теплі руки..

Ох…як завжди…в саме <3..

Продовжувати читання Так було добре, скажи…холодний дощ і теплі руки..

Навіщо ти мені потрібен так сильно?..

..Лише з тобою я по справжньому вільна!… Продовжувати читання Навіщо ти мені потрібен так сильно?..