Автор: revolytion

Так швидко змінюється світ навколо..

Що нотатки з іменами, які маєш запам’ятати, стають неактуальними за пару тижнів. Потім з’являються нові, і так по колу…

Коли ти починаєш слухати якогось виконавця – добре, коли тебе зачепили хоча б 2-3 пісні. Якщо більше то зовсім файно. Скільки людей мають зачепити з сотні? Хоча, скоріш 30. В будь-якому випадку, тут правило те ж саме. 2-3 людини то вже добре.

Тож з сотні людей ти все одно привязуєшся до певної кількості, не більше. До місць не привязуєшся зовсім. Фізично, чи юридично, ти так часто опиняєшся там, де тебе не мало бути, що навіть не замислюєшся над тим, наскільки ти далеко зараз від дому. Просто живеш моментом. Чи не цього ти хотів? Мабуть..але не наодинці.

Я не палю, тож завжди виглядаю ненормальним. Бо ж…не такий як всі. Там було легше, там не палили кілька з нас, тут тільки я. Та й таке.

– – – – – –

Де я опинюсь завтра? Хто буде навколо і чи буде? Світ змінювався швидше за мене. І в тому була його суть..

Знайшов головну проблему цього всього..

Полягає вона в тому, що “Цьому світу я не потрібен тим, ким я є.  А мені не потрібний той, кого з мене хочуть зробити”

Я не такий як вони. У всіх сенсах. І краще не прокинутись зовсім, ніж прокинутись кимось іншим.

Чому у нас не…

Шукав курси по радіотехніці, ремонту техніки і іншому і…знаєте що? Нуль українською і до чортиків російською. Якось дивно те все, коли ми хочемо бути “краще” і ” попереду”, а, за фактом, маємо навчатись за їх підручниками…

Коли навколо ні душі…

…коли моя не може спати..

О шостій ранку, як і опівночі, я став собі єдиним другом, з котрим можу тут побалакати. А побалакати хочеться, бо коли тобі страшно перед невідомістю – самотність тебе просто з’їдає. Ти лишаєшся сам на сам з цілим світом, котрий для тебе не звичний і тобі не подобається, але в котрий тебе поселили не питаючи про бажання. Тож чи можна бути вільним за гратами? Думаю, що ні. Всюди той самий штучний режим, розклад, який для тебе як певний розлад. Знову ж таки, є ті хто звик і для них то життя, для мене ж то повільна смерть, скільки б грошей за це не платили.

Коли я виберусь з цього всього, я буду бігти куди очі тільки дивляться. Щоб назавжди це все забути. Бо для мене це тюрма, хоч як би вона там не називалася. Режимів об’єкти вони всі однакові. Тільки от сюди я потрапив не порушуючи закону, тож…чому я тут?..

Прошу..

“Я так люблю тебя
Знаешь, не всё пройдет
Солнце из ноября
дым из рта в рот
Просто в июле снег
Сложно стать кем-то для
Ты хуже всех
И лучше чем я

Пой мне, пой
Прошу, жизнь слишком короткая
ты и я
лишь шум, мешающий пробкам
Голые, пьяные спим с тобой
так противно и одному ещё хуже
каждый нуждается в том,
кто никому не нужен.“(c)O.H.

Дивне відчуття

Якесь дивне відчуття від того, куди я завтра відправляють. Ну, тобто, мені і в ніжинську бригаду ППО хотілось потрапити і профільно навчитись на ту спеціальність, котра була у відношенні. І так співпало, що тут теж бригада, котра відповідає за ППО, і якось…не знаю. Легко від того. Хочеться швидше приїхати, познайомитись зі штатом. Зрозуміти, яку роль у всьому цьому я буду мати. І тут, мабуть, головне не спеціалізація, а сам напрямок. Суть тієї діяльності, якою буду займатись. Тобто не моє нападати. Не моє сидіти чи бігати з автоматом. Але цілком моє захищатись і захищати інших. Робити так, щоб приносити максимальну користь. Символічно, що бригада з Одеси. Мабуть, зараз там більше тих, кого я маю захищати. Тому…

Це дивне співпадіння, але воно..приємне? Мабуть, що так. Тож…щастя мені в тому місці, де я тимчасово опинюсь. А далі все по плану…

Відлига

Трішки легше стало, бо стало відомо куди. Смішно і епічно, що штаб у Одесі. Епічно, що неподалік кладовища, тож зможу побачитись з малою. І це, мабуть, одне з найприємнішого. В іншому…відчуття, що буде щось більш профільне по хобі, тож не так вже й погано це все може закінчитись. Будемо бачити завтра-післязавтра, коли попаду фактично у якесь місце, де ми і будемо. Звісно, це не під Ніжином, але теж не гірший варіант. Принаймні, я на це сподіваюсь.

Певна радість є і в тому, що інші також попаді більш менш туди, куди вони хотіли. Тож…без жертв? Ну..мабуть. час покаже. Але там мені всяк буде легше себе знайти в проявити.

Далі буде… 🙂