Загалом, від того що не можу просто поспати…і в цілому…часом без різниці, як воно все закінчиться, бо сил на це все в мене вже немає. Хай б’ють , катують, судять. Вже якось похуй, бо це ВЖЕ не життя. Тож все що буде далі – буде тільки ще гірше…
Мене немає сили волі, витримки, і іншої хуйні. Але кого це хвилює?..
Цікаво, що нік я не планую якось міняти. Бо це я. Це моя сутність. Хотілося повністю перейти на Дремора, але то про інше. І навіть фз, темна чи то світла сторона. Але не зірвався, і дві сторони мене “отпиздили” ту, нову сторону..
Загалом то, бачу, що ця вся історія, просто додала ненависті до тієї сторони, що у заголовкові. Або ж, скоріш, люті. Бо багато речей спалахнули ще більшим полум’ям в мені. І я вже не той, хто б’ється з вітряками. Я той, хто обриває їм лопасті. So..
..call me a Saint..
Типу тої, що була у попередньому дописі, і зависаєш на ній…
Вчора сидів, і знову міркував, що хочу на концерт. І саме моє знаходження на ньому вкаже мені на те, що я вирвався з цих гратів. Наче Кока-кола у 90-ті ..
Чому мені здається, що все піде не так, і я буд змушений аде через тиждень воювати на два фронти? Але одне, певно, скажу – я готовий. Навіть якщо буде не так, як планувалось, я зроблю так, щоб мої умови були найкращі. Виборю своє місце під сонцем навіть а цій всій сраці…
В кожного своя війна, і моя – з цією системою…а вода точила камінь..
..You perfectly fit the sins in my darkest dreams
“Washed all my sins
He perfectly fits into my darkest dreams
Run from my past, he’s moving too fast
Love me eternally
Gun to my head, I’m already dead
If you think I would speak
My life at stake
No, nothing could break up me and my baby
‘Cause we know what it’s like to be reckless
You and I, we still fight, us against the world
Wrap my waist ’round your neck like a necklace
In the past, loveless
All fired up and frustrated
Lost our minds and our patience
Stay with me, I’ve done some changing
I’m waiting, I’m made for you, baby
You still get fired up and frustrated
Lost our minds and our patience
Stay with me, I’ve done some changing
I’m waiting, I’m ready for you, baby
You can count on me..”
Цікаво, коли днів лишалось все менше, і ти розмірковуєш, щоб…”все встигнути..”
Чи було ще що встигати? Чи все вже в мене “вирішено”? Я фз. Чесно. Одну чутки кажуть одне, інші інше. Хто зна, кому вірити. Скоро побачимо…
..you’re becoming my life vest..
“Our bed’s a tiny island that can save us from the storm
Hide us from the pain outside and keep us safe and warm
With my hand across your chest, you’re becoming my life vest
So hold me close and don’t let go-oh-oh, no-oh-oh“
День за днём, пролетают быстро…
Щось кудись пішло, але що і куди – не зовсім зрозуміло. Налякав я їх? Чи, навпаки, розізлив? Мабуть, вже й не суть важливо. Але шуму я тут мав все одно більше, ніж багато інших. А шум дозволяє хоч якось виділитись з натовпу. Цього достатньо? Авжеж!
Люди зустрічаються досить різні, багато з особливостями, загалом психічними. Але фізично теж є багато людей з особливостями. І це слід враховувати саме тобі. Поки ти тут.
Життя нагадує Жовту стрілу, де хтось з пасажирів був у потязі і був його частиною, а хтось просто їхав на ньому. І здається, що я все ще їду десь ззовні. Наскільки це можливо, висунувшись з вікна.
Один хлопчина сказав, що я нічого не шарю в армії, тому не можу казати що “армія то срака”. Що забагато пролежав у лікарні. І все таке. Але ж, справа в тому, що я ніколи в не казав про себе, як про бравого вояку. Я той, хто просто пише історію. Часом свою, часом чиюсь..
Полюбляю сни без…бо ж..
“You make me die, die, die, and I’m walking dead
Because you lie, lie, lie to my face like that..”
Дивним чином, після вчорашніх міркувань, під ранок мені приснилось, що якимось перехуєм, в руки попав зошит марусі, в котрому половина листів було свіжонаписаних, але вирваних, зошит попав під дощ, але там був якийсь останній конспект з малюнками грибів і словом під кожним. Послідовність їх не пам’ятаю, та й не суть важливо. В кінці зошита був пакетик в якому були якісь вирвані листки, котрі я знав, що про щось особисте, що стосувалось нас. І що той зошит попав мені в руки коли я вирішив викреслити все минуле.
Я запитав себе, чи є бажання прочитати те, чи просто знищити, щоб не лишилось навіть якихось відголосків. І тут треба було рушити на “завдання”. Я взяв якусь бойову гранату. Сашка щось перепитала, я кажу “ну…якщо їй жахнути, то не лишиться нічого на відстані шістьох метрів навколо” – хоча технічно не можу того всього знати. Тож на питання, що з тим робити, моя відповідь умовно полягала в тому, що я пішов шляхом знищення всього, що мені заважає. Так, щоб від того не лишилось сліду.
Чи піду я так далеко, що видалю навіть архівні фото з 2007 чи десь поруч? Риторичне питання – так, піду. Бо не намагаючись витягнути людей з того часу, я не буду бачити сенсу і у світлинах із ними. “..що було в таксі залишиться а таксі..”(c)Volna
“I’m so tired feeling
Like something is missing
The war inside is heavy
Nobody seems to get me
I’m tired of screaming
When no one is listening
Why do I keep pretending
The world I see is more than empty”
– – – – – – – – – – –
Дивним чином співпало, що після Nothing заграла Echoes. Що була згадана вище, і ось..
“No one can hear me
Like I’m screaming alone
Til I’m dead in my heart
And I bleed in my throat
Should I let go
Cause all I hear are echoes”
Загалом, це дійсно Linkin Park сучасності. Він інший, як і я. Але той самий..
Put down your small-talk and teach me to fight
Let’s make this personal, stop wasting my time
Get out my way, I’m sick of being polite
Знаю, як певній людині важко читати безліч негативних думок тут, але це таке собі відображення внутрішнього світу у зрізі останніх подій в житті. Я думав, що після переїзду зникне блог і якось лишити Нотс, але Нотс, так само, зникне як і ОФУ. Буде інше, буде інакше. Буде без старих людей там. Буде чеською. Буде інший світ. Мене тішить ідея, що я виріжу скальпелем все своє життя до 40 років, щоб почати нове. З якимись певними контактами, але не більше. Взагалі, я б лишив максимум 5 людей, яких знав. І то, здається, це забагато. Якось Дар’я одна. В іншому…я питаю себе, кому я потрібен такий, який є? І не знаходжу в собі відповіді на це питання. Не хочу засудження, не хочу зайвих питань. Саме для цього і потрібен скальпель.
Мені подобається оцей блог, наприклад https://www.tumblr.com/redpanther23/ – життя людини, образ, творчість, машина. І хочеться щось таке. Жити сьогоденням, мріями, планами. Десь їздити, щось бачити, знайомитись.
Іноді здається, що це навіть не стільки про плани, а така собі обіцянка комусь. Виборювання права на своє майбутнє. Ти кажеш, на що ти згоден. Що ти будеш робити, як ти будеш жити. Що зміниться в тобі зсередини і ззовні. Скільки кроків готовий зробити, яких раніше не робив, щоб мати те, чого хочеш.
Я розумію ціну і час, які слід буде віддати. Десь п’ять років на робочому контракті, ВНЖ, вивчення мови, здавання на права, на громадянство, вивчення традицій, середовища. Це великий і довгий шлях. Але це буде шлях до себе. І все це, що відбувається зараз, це не “перед”, це вже теж частина того шляху, котрий веде тебе до мрії. На початковому етапі важливо вижити і не накосячити, зробити підгрунтя для свого майбутнього. І просто йти до своєї цілі, по маленьких кроках.
Телефона вже більш достатньо, щоб не закидати фото творчість. Буду знаходити час, розвиватись, відволікатись. Хто зна, може в майбутньому саме фото стане для нашої сім’ї одним з основних джерел доходів. Чим погано їздити Європою своїм “запакованим” Трафіком, фотографувати, зустрічати нове, і…просто жити?..чи так багато нам треба?..