Не дільне

Пів километра праворуч, пів километра ліворуч. Такеє…

Якась така апатія. Не від того що поруч, не від того що наступна може по мені. Просто розуміння певного Титаніка якось не покидає. Питаю в себе, скільки є часу і що за нього можна встигнути. Та й в цілому.

Мені хочеться бачити світло і якісь перспективи. Але поки що, з другим обстрілом за два тижні, локації, протяжністю в 3 км, якось то не дуже..

Мене те не лякає, це більше про ситуацію безвихідності. Типу і вас звідси не переведуть, і, за фактом, ти лише мішень у тирі. Досить дивне відчуття, і я певен, що зі сторони це виглядає значно страшніше, ніж моїми очима.

– – – – – – – – – – –

Це не заважає планам переїзду, скоріш просто плани виглядають чимось на кшталт фантазій йобнутого приреченця, котрий бачить світло перед темрявою.

Чи фаталізую я зараз? Ну…завжди є варіанти, що щось станеться, щось зміниться. Але то більше вже про щось абстрактне…бо якщо навіть не прилетить, якось довчать, розкидають по частинах. Виходячи з нинішньої реальності мабуть менший шанс попасти під обстріл “десь там”, ніж тут…

– – – – – – – – – – – –

Хочу тішити себе, що все буде нормально і як хотілося мені. Але все настільки не залежить від мене, що не хочу себе обманювати марними обіцянками. Я не можу гарантувати собі, що не попаду під обстріл, в тому числі ракетний. Що лишусь цілим. А це вже саме по собі перекреслює всі мої плани і мрії, котрі були ще пару тижнів тому. Відверто срати вже на те відношення і загалом, тут би просто пережити те все цілим, а там буде видно, куди мене далі закине це життя.

Мої гойдалки зараз це не про гойдалки, просто організм не може знайти собі спокійне місце в цьому хаосі..

Ще один секретик

Тепер я зрозумів, про що те було…

“Всего два выхода для честных ребят
Схватить автомат и убивать всех подряд
Или покончить с собой, собой, собой, собой, собой, собой
Если всерьёз воспринимать этот мир…”

Мабуть, далі процитую себе ж з розмови. Так все буде ясніше.

Главная моя проблема в ближайших стрельбах…

Точнее не в них проблема, а в том что я знаю, что меня не услышат. Я знаю, что будет ситуация как тогда у тебя была на кухне с дверью. Или у меня с маминой чашкой. Кажется чашкой, ведь ..

Я размышлял над тем, что мне говорил Коля который астматик. И спорил что не может быть чтобы было два человека в одном. И я обычный не особо хотел бы боли, не имеющей причины. Но что, если бы ему потребовалось доказательство? И я подумал, что я бы проткнул руку ручкой. Не задумываясь. Потому что это ключ к решению проблемы, чтобы мне поверили. Проще говоря, меня не спрашивают могу я или нет. Меня просто берут на слабо. И либо я выпускаю ту очередь в условный воздух и у них сомнений нет, что я не нахожусь под их контролем полноценно, и могу сделать то, чего от меня не ожидают. Либо же я имею предохранители, которые есть у всех.

Мне срать, по большому счету. На это все. Но я сам боюсь своих предохранителей. Если человек исходит из мысли, что главное что у него есть это жизнь – фактических предохранителей не существует в принципе. Он просто цепляется за эту самую жизнь. Как далеко я зайду в попытка показать, что мне не нужно давать оружие?..

Меня научили из него стрелять. Это была их ошибка. Т.к. я 10 раз переспрашивая себя, сколько вообще людей погибло из этого автомата. Насколько он только учебный. Мне это важно. Казалось бы.

Я постараюсь словами объяснить, что если не хотят проблем на стрельбах то пусть меня отстранят от стрельб. Из блять проблемы, как они будут учить меня на стрелка

Я сегодня вот, заявил Роману Юрьевичу, что тот хуй черновал в первую очередь получил бы от меня очередь. Он мне сказал, что нужно потише быть с такими высказываниями. Но зачем? Потому что я могу это сделать? А если так, то почему мне тогда дают в руки оружие? Главный вопрос ведь в этом. Я говорю о том что могу сделать, а уже их проблемы, как это предотвратить.

Наверное, худшая версия меня появилась именно тогда, когда мне дали оружие и начали учить как им убивать. Эта версия никого не убила, но мне порой кажется, что я потеряю себя из-за этого всего. Проще говоря мою негативную версию, которая себя проявляла в бытовой жизни, сдерживала позитивная. Которую пришлось отделить, чтобы как-то разобраться в себе. В своих действиях и поступках. И сейчас те две версии хуеют с того, с сам они столкнулись вместе…

Мне можно задать логичный вопрос – если так все плохо, почему я тогда не пью таблетки или не стал пить их ещё больше. Но все это, опять, относит нас к истории с той чашкой. Был бы ли я сегодняшний, если бы не было той чашки. Мне не верят. Не верят моим диагнозам и словам. Не верят что я сдерживаю себя. Я не собираюсь причинять кому-то вред, я даже психологический вред не хочу причинять своим сослуживцам. Мне плевать что они будут меня бояться и остерегаться. Я просто не хочу чтобы они видели, что бывает и такое.

Мне эта ситуация вся всплыла цитатой…”Сколько звезд должно взорваться, чтоб заснуть в одной постели”. И она, кажется, отражает все что сейчас в нашей жизни происходит. Только вопрос не в количестве звёзд..но это уже в Нотс..

Знаешь, я ведь понимаю в чем суть. Буквально только что понял. А где знак Стоп? То есть, исходя из того что я мелкий, я всегда не мог как-то физически довести свою правоту. Всегда казалось что должен быть кто-то, кто меня защитит. Знаешь, чего я боюсь? Что найду эту защиту в оружии. Что любую защиту своих прав, вне зависимости от того, кто будет предо мной, я буду решать оружием. Хоть это враг, хоть какой-то доебавшийся солдатик, хоть начальник которому что-то не подошло

Если я начну убивать, чтобы довести свою правоту, это буду уже не я. Но мои моральные принципы таковы, что я не могу не доводить эту правоту. Просто я выбрал для себя письмо более комфортным методом. Я не взрываю военкомат боевой гранатой, я пишу статью с примерами. Но дай мне гранату, и, возможно, я не стану считать такой уж важной силу слов

Вот это и нужно рассказать психиатру…все это..

Это не вопрос успокоительных, а вопрос предохранителей. Личных предохранителей, которые мы себе ставим..

Проще говоря я ослушаюсь первого же приказа, с которым буду не согласен. Я буду отрезать головы тем, о ком я буду знать что он отрезал их кому-то другому. И т.д. Обычно таких кадров не особо допускают в боевые части. Именно потому что…

Наверное я хороший не потом что хороший, просто все плохое стараюсь держать под 7 замками. И это ситуация, которая начинает проверять на прочность эти самые замки. Вопрос ведь не в том, что пострадают некие враги. В первую очередь пострадают свои

Колись, на Чкаловському..

Був напис. Він мені дуже полюбився. Напис був на верхній перилці моста над морем. Він був таким “- Скільки метрів треба, щоб тебе почули?”. Там само фігурувала в відповідь, на це риторичне питання “- Думаю, висоти цього моста вистачить”. Скільки разів ми не спускались по шахті ліфта, але жодного разу не вдалось перевірити цієї інформації – скільки ж..

Йшов 2024 рік. Пройшло рівно пів життя. Чи змінився я? Так. Зараз я розмірковую, скільки пострілів бойовими патронами треба зробити у повітря, чи…ще кудись, щоб мене почули? Скільки пострілів з тих 500 я маю зробити, щоб ви зрозуміли, наскільки я ненавиджу зброю?..

Be a love fuelled junky..

З часом речі починають сприйматись по іншому, так і зараз. Трішки менше про рокстар, трішки більше про лівін фрі, а тому це:

..We ain’t got no money
We’re just living free
I just wanna be a rockstar, baby
Be a love fuelled junky
Live out movie scenes
I just wanna be a rockstar, baby..

Більше про завтра. Звісно, хочеться щоб це “завтра” було не десь у неосяжному просторі, а наступним ранком. Прокинутись разом у іншій реальності. Хай і з незвичним графіком, та…що таке робочий графік у порівнянні з напів-в’язничними правилами?

Коли в мене починають з’являтися сили для інших, є розуміння що потрошку одужую. До повного одужання у всіх сенсах ще далеко, плюс фюзеляж надто вже побитий.

Легше жити і прокидатись, коли маєш ціль. Плани якісь. Тут є певна двійність. Чи може будувати плани людина, котра ще пару постів писала про “застрелитись”? Цілком. Просто це дві зовсім різні людини і різний розвиток подій. Тобто, легше говорячи, буде або так, як хочу я, або ніяк. Або я служу так як хочу і там де хочу, або не служу зовсім. Бачите, нічого важкого в моїх, здавалося б, взаємовиключних твердженнях..

The only path to what’s right..

“Then listen close ’cause the powers that be
Don’t want you to know you have a choice
They want you to think theirs is the only way
The only path to what’s right
But I say fuck them
The revolution begins tonight..”(c) Lilith Czar

Набридли ці гойдалки щодня. Але така зараз реальність. Пачка пігулок у кишені каже “Русь, в тебе завжди є вибір..” – легкий метод одним махом стати неосудним і закрити це питання. Але ніт. Колись я мріяв надурити гопників і кинути їх на гроші. Я ще це не зробив, але не забув. Хто сказав, що я не спробую провернути все це тут і зараз?..тільки з гопниками іншого калібру…

Часом замислююсь над ходом думок у своїй голові, і розумію, яка безліч варіантів одночасно розглядається. Щоб вийти у магазин потрібно це зробити не у військовій формі. І я знайшов близько 6 варіантів, як це зробити, враховуючи відсутність магазинів одягу поруч. Можна піти у кофті і..труселях. Можна взяти таксі, доїхати до секонда, взяти речі і перевдягнутись. Можна попросити передати цивільний одяг з частини (офіційно). Можна заплатити 100 грн кур’єру НП і попросити своїх передати через нього. Чисто технічно є магазин медичних товарів де одна взяти халат. Можна підгорнути штанини у військових штанів і зробити з них шорти, що вже буде не схоже на типову військову форму. Це не враховуючи варіантів когось попросити штанів або ж…стягнути з сушки одягу неподалік від лікарні. Це як приклад скільки варіантів для вирішення одного питання.

Є варіанти, за яких я можу вважатись зовсім не придатним до служби, є ті, коли я буду ну дууууже обмежено придатними. Кожен з цих варіантів потребує певних кроків. І, мабуть, питання лише в тому, що я сам хочу. Отримувати 20к десь у відносній безпеці чи ж просто вважатись йобнутим на усю голову?.. Будь-який з варіантів має свою ціну.  Я можу бути не розумнішим за увесь світ, але цілком розумнішим за людей, котрі зі мною зіштовхуються і вважають, що мають наді мною перевагу. Просто мені потрібен той, хто має інструменти і правильні формулювання для правильних відомств. Щоб вирішити моє питання.

“I’m not always bad, but I have my days
It seems my angels and demons are thinking the same thing
My god have I lost her, sometimes I feel like a monster
Shit
I’ve said too much
It serves me right for ever feeling good enough
Have I told you what you need to know
I’ve been living with an axe over my head
The more I look, the closer it gets
Why you gotta make me feel like that
I heard them talking and I know they’re saying
Lock him up and throw the key
But you’ve only seen the worst of me
So tell me why do I feel like a criminal..”(c)Led By Lanterns

Viva la Third!

Те-пе-е-рь..

“Мир
Разбился и тонет
В холодных твоих ладонях
В никуда
Падаем в эти города
Стены, проспекты, колонны
Изредка
Жить так, как не нравится
Как грустно, что все не сбывается
Шесть часов
И шесть миллиардов
Которых здесь никогда не останется

Мне не хочется верить в то
Что мы не встретимся с теми, с кем мы
Могли бы хоть раз взлететь

Вверх к потолку
И далее, далее…
В день, когда я приду
Ты скажешь опять “До свидания”
И все, что осталось мне
Прятать себя в чужие сны
Теперь
Мы вряд ли доживем до следующей весны”(с)OH

Часом я замислююсь…

Що вкоротити собі віку, кулею з автомата, не така вже і погана ідея…просто тому що це б вирішило всі мої питання одним махом. Інший варіант погрожувати тим, що я можу це зробити. Які варіанти? Обов’язкове направлення у психіатричну лікарню на обстеження? Може це не гірший варіант?

Є таке відчуття, що “мій” варіант лежить десь на поверхні. Я майже його бачу. Відчуваю. Але здається, що щось піде не так. Що взагалі буде з відкритою погрозою не давати мені зброї до рук через бажання нанести собі смертельні ушкодження? Що можуть зробити суїциднику? А якщо він попередньо залише відео-листа з причиною свого вчинку? Чи хтось захоче тоді на щось звернути увагу чи ні?

Я думаю, що я як той щур, котрого загнали у глухий кут. Варіантів в мене два – або застрелитись, або попасти у частину, де мене все одно кинуть на передову і або травмують або застрелять. Тож, яка різниця?..

Ще ніколи не був настільки близький до фатального рішення. Чи судьбоносного. Фз. Не приймаю заспокійливі бо вони не допомагають. Зараз в мене бронхіт яким я ніколи не хворів, ще й частково перехідний у пневмонію. Якщо буде так далі йти він стане хронічним, і тоді вже, дійсно, краще застрелитись, ніж все життя так мучатись. Яким би коротким воно не було на війні.

Своє рішення я прийняв. Є певні кроки. А далі рішення за ними, чи захочуть сісти вони за моє самогубство через їх халатність..хай думають..

Інакше

Став інакше сприймати лікарняне ліжко – як можливість щось переосмислити в змінити. Один з моїх “секретів”, це співпраця з моїм організмом. І коли на тому тижні я сказав собі “ну.., організме, врятуй мене..” – я опинився у сан.чвстині. Фз, чи організм встиг заробити собі бронхіт з плавним переходом у пневмонію, чи то навчальний центр мені допоміг так “покращити здоров’я” ( для розуміння, бронхітом, а, тим більше, пневмонією, я ніколи ще не хворів), але факт фактом. Я у лікарняному ліжку.

На мою думку, це час переосмислити щось, на щось інакше подивитися. Шанс зупинитись і провокувати подальші кроки. Я все часто згадую бажання зробити татуювання з написом “too fast for freedom”, але більше не у зв’язку з закінченням війни, а, скоріш, як кредо мого життєвого шляху. Іноді я дуже поспішаю, і, відчуття, що зараз тей самий випадок. Бажання не пропустити 10 днів навчання, щоб не лишитися на другий строк, може бути цілком хибним. А пару додаткових, офіційних, діагнозів у моїй справі, можуть, неабияк, мені допомогти.

В будь-якому випадку, я тут. Я думаю як і що робити далі. Планую різноманітні варіанти і йду до своєї цілі. Технічно, танкова могла б більше спрацювати, а на свої особисті бажання, іноді, треба “класти”. Але все ще вірю, щоб вийшло як хотілося.

Мій світ ще ніколи не був таким хаосом, в якому б я не міг зрозуміти, що буде краще і як діяти далі. Загалом. Хтось став цікавитись цим світом більше, хтось…зовсім забув про нього. Зараз це не дуже важливо. Як і все інше..

Сприйняття

Якщо б мене запитали, чи погоджусь я за н-ну суму, що все це закінчиться – я б відмовився. Принаймні, таке сприйняття в мене зараз. Загалом, це  і є моє реальне відношення до людини, коли тобі хочеться, щоб шанс був хоч в когось з вас двох.

Якийсь з поворотів на цьому шляху був хибний. І він превів мене в цю ситуацію, що є. Але це моя помилка. Тож і відповідати мені. Я слабка людина, багато чого боюся. Хочеться бути сильним хоч в цьому..

З хворобою наввипередки

Якось змирився, що три найближчі тижні буду хворіти і, при цьому, працювати що є сили. Загалом, саме ці три тижні будуть показником, на що я готовий піти заради цілі.

Що буде, якщо ціль не буде досягнута? Перепочину, пролікуюсь, і далі єбашити цей світ у бік того, щоб він ставав таким, як треба мені.

Багато хто змирився з тим, що його чекає. Бат..як там, м? ..I’m designer.. тож сам буду будувати свою історію. Я не буду йти по головах. Я просто буду робити все те, що не роблять інші. Це і є мій секрет.

Хотілося б битись за славетну ідею і все таке, але, на жаль, я зрозумів що для цієї країни і системи я просто хробак. Ви ж кажете, що “українці б’ються до останнього”. Тож я українець по паспорту. По внутрішньому світу. Але я українець не тої України, котра виборюючи свою свободу стала катувати своїх же “синів”. І ніколи не пробачу і не зрозумію, чому ці всі виродки, що їздять тут київщиною на своїх теслах, виїжджають на людях, яких я тут зустрів. Вони ніхуя не зупиняються, навіть, коли бачать перед собою колонку військових. Молодих і старих. Вони летять по своїх справах, і мені не шкода, якщо по тим виродкам щось прилетить. Мені шкода, що постраждають звичайні люди. Ті, кого я бачу кожен день…ті, з ким я проходжу це навчання..

Чи українці ті, хто здоровий, і, в той же час, відправить замість себе діда, котрому під 60-т?..це питання для вас, не для мене..