Автор: revolytion

Захищено: Чому я не буду солдатом

Після доби на вилазці, збираємось пішки додому. Один сержант каже “у нас є три години щоб дійти 5 кілометрів. За цей час можна не тільки дійти, а і виїбати цілий взвод жінок”. І що цікаво, середньостатистичний рашистський солдат міг би сказати щось подібне. Бо знечещування жінок воно однакове. І там і тут це роблять солдати зі званням і без.

Йду собі повз доріжку, слухаю Yonak’у одним вухом, думаю про чоловіків, котрі цьомаюуцься десь у Чехії. Не так огидно, якщо чесно, як вищезгадана історія, котру чую відносно жінок не перший раз. А що кажуть про жінок-військових вам краще й зовсім не знати..рівноправ’я процвітає..

Два -три тижні я буду тим, ким мене хочуть бачити. Якщо та, умовна, домовленість чогось та варта. Як ні, то…перша танкова (думаю) завжди рада..

Нагадайте якось..

До наступного переїзду знайти десь психіатра, котрий виведе у діагнози усе оце:

Воно то не настільки заважає життю, і, часом, навіть додаткового лікування не потребує, але часом надто відчувається, що воно є..

You’ll miss your shot..

Ну ось…знову вона…це досить дивне відчуття, коли після подій останнього тижня я її включив, і наче прокинувся. Типу “хей, чувак! Не забувай хто ти! І завжди пам’ятай те, що тобі близьке до серця!”. Бо ж…

Якщо зі мною щось трапиться, най некрологом буде:

“If it isn’t now, then when? And tell me
If it isn’t me, then who the fuck is it?..”

Мені подобається…

Загалом, повернувся в казарму, чи то всі зайобані, чи ігнор. Чи є для мене різниця? Загалом, ні. Чи хочу я одразу захворіти і вже, офіційно, закінчувати навчання з іншими людьми? Загалом, мені без різниці..але було б непогано. Питання скоріш, чи хочу я взагалі його закінчувати?..

“Who are you with the lights out? (Lights out)
I don’t feel right when I’m all alone
My human natures makes me a stranger
To everyone I know..”

Нарощую шкіру. Бо ж…самотність – це модно? У цьому сезоні..не думав додавати це, але ж..

“I grew up, I’m a big girl
Stopped giving time to people that make me hurt
Sometimes when I cry, it makes me better
My tears are wetter now that I accept ’em..”

Життя обмежує нас певними людьми, точніше суспільством, в котрому є певні люди. Але це не є причиною обмежувати себе цими людьми. Мабуть той факт, що я в сан. частині спілкуюсь зі ще вчора чужими людьми, більше, ніж з тими, з ким я жив півтора тижні на сусідніх ліжках, говорить про те, що мене неможливо заставити навіть в обмеженому просторі з певними правилами спілкуватись з тими, з ким я не хочу.

Якщо я зараз включу особистого психолога, він скаже мені що я шукав якоїсь підтримки, але не знайшовши її, я став ігнорувати середовище, в якому я знаходжусь. В школі я вже був у ворожому середовищі. В технікумі було вже легше. А загалом..зараз мене достатньо мене з моїми думками отут. Ну ще з Дашею побалакати. Все інше спілкування якимось тягарем. Люди пишуть, переживають. А мені легше їх відправити до Сашки.

У гусіні на стадії старання метеликом є етап, коли вона вже не гусінь, але в ролі метелика тільки вилазить у світ. Я приблизно десь на тому ж етапі еволюції тут. Тобто я починаю окліматизуватись, розуміти що я можу і як це зробити. Будую плани на завтра вина післязавтра. Відійшов від шоку незрозумілості, і…далі буде.

Дивним чином

Переймаюсь за те, скільки днів я буду хворіти, бо ж 10 днів пройобу і повторний курс, а з іншого боку…так, якось, похуй…ну тобто. Якщо тебе запрягли бігти марафон 40 км, а ти пробіг 10 – останні 30 км то не є твоя проблема, то є проблема тих, хто заставив тебе бігти. Так і тут. Не моя проблема, що я хворію. Це лише документально підтверджує мою неспроможність існувати в тій реальності, в яку мене хочуть запхати.

Я не можу документально підтвердити, як через стрес я можу добу хотіти в туалет, але не мати можливості (фізичної, тобто не йде воно) сходити. Не можу підтвердити болі у спині він зайвого навантаження. Але ось це ось – з температурою, кашлем, соплями – будь ласка. Раз попав під дощ в захворів. Рембоса з мене вирішили зробити? Ну-ну…на все добре…

..він вмів повертати час назад..

Сон складався з двох частин. В одній ми жили десь на вулиці у провулку куди вело дві дороги. І ось один провулок (останній) був наш. Сусід вирішив поставити паркан, висварився на нас що типу “ви ніколи не будете тут проходити більше, а тільки з мого дозволу”. Але згодом він чогось перелякався і прибрав той тпаркан.

Другий сон напів-історичний. Спочатку, наче показано як у старому кіно, діти в костюмах жандармів повертаються зі школи. По вулиці на них несеться машина. Вони стрибають і всі падають у багнюку, меншого з них (чомусь сприймаю, що то я) рятує хлопець більш старший, здається що то його брат. Але ця картина наче вже була раніше, бо вона повторюється після епізоду, котрий називався День народження.

День народження.

Всі зібрались у нас в Одесі. Льоша був, хтось ще. Брат, причому брат тут любив ретро машини і володів якимось родстером. Був Дімка, його друг дитинства. Часи сучасні бо гості прийшли, а в мене розуміння що стіл напів-пустий і треба у магазин. А я знаю що грошей в мене лишилось приблизно як зараз. Типу вистачило б щось купити. Ми йдемо в магазин. Чомусь згадується одеський Віртус через дорогу. Ходжу між прилавків, вибираю їжу. Проходжу біля вітрини де стоїть щось типу “сальтісона” чи фз. По моїх відчуттях то свинячі шкварки перемелені. Подруга Дімки підбігає і радісно кричить, що любить це, я беру. Йду далі, ще щось добираю. У магазин ми пішли з братом і Дімкою. Поки я ходжу між вітрин і шукаю торта, проміж рядків бігають якісь дівчата в котрих якийсь там майстер класс у магазині. Мені це заважає нормально оглядати вітрини. Наштовхують на вітрину з якимось наче ромом по 250 грн, але за фактом то сидр, котрий підписано як пиво. Торти мені не подобаються. Один зовсім наче зроблено з якихось сухариків, принаймні ними присипано. Відчуття що частину торта вже хтось купив. Забув уточнити, я знав що хтось з гостей поспішає (брат? Чи Дімка?) . . Тож купити все треба було швиденько. Бачу, Дімка йде з кошиком. В ньому пляшка Коли, для ром-коли, відповідно. Я йому кажу як добре що він взяв, кажу що ще торт зараз візьму і все. Але він каже що торт вже є і я розумію що це той, не ідеальний, котрий я бачив і не хотів брати. Я кажу я не хочу цього. Він питає – яка різниця який, торт є, ходімо. Я беру цей торт, біжу на парковку, кидаю на асфальт і пинаю його ногою. Кричу що я сам мав купити торта на мій день народження. Він каже що я псих, сідає у свій родстер і поспішно їде. Брат сідає у свою машину в їде за ним. А я тим часом опиняюсь десь у дверному пройомі. Батьки наче стоять поруч, мати моя, а тато не схожий на мого. Вони питають чого я розсердився. А я починаю бити кулаком у дверну коробку в кричати що “я хотів свій торт!”. Продовжую бити, розуміючи що просто лупцюю деревину. Але з’являється відчуття що деревина слабшає, і як у фільмі Вбити Біла, коли вона була у труні, і кулаком намагалась пробити її, я так само б’ю цю дверну коробку. Вона починає ламатися і я відчуваю свою силу. Батьки поруч перелякані. Але я, якимось чином, відмотую час назад, у той час коли коробка була зламана, але батьки ще не перелякалися. Є відчуття що вони розуміють, що я тільки що відмотав час назад. Після цього показано момент з багнюкою, наче то з першого фільму. Наче машина не розчавила нас тільки через те, що я відмотав час назад і щось змінив (стрибнув спеціально у багнюку?). На тому фільм закінчується…

——-

Лишилось знайти таблетки, через які в мене такі сни 😀

Город, пять сорок, страшно..

“..Ветер в двухместном боксе
Весь мир был многоэтажным
Жаль, что мы были глупы и взрослыми


И теперь с тобою мы свободны как птицы
Нас прибьют гвоздями к полу и будем счастливы
Лучшее, что с нами могло случиться
По-настоящему, по-настоящему…


Никто, никто не спасет тебя
Когда тебе плохо
Никто, никто не увидит как
Чтобы жить тебе нужно сдохнуть
Никто не знает, что там внутри тебя
Но мы все похожи
Никто не сможет тебя спасти
А ты все еще можешь
Ты можешь..”(c)O.H.

Какой прекрасный вид, кабы не эта кровь…

Як приклад своїх вчинків я привів з останнього – Будяка. Сказав, що вивіз кішку, котра настала не там де треба, не дивлячись на те, скільки років вона була у нас. То мені тільки у вухах одразу заграло:

“Я забыл, я монстр! Поднимите мне веки
Руки мои изломались в извечной мольбе
Я убил так просто, я убил человека в себе”

Мій психологічний стан і мої дії можуть здаватись жорстокими, і навіть, більш того, на наступний день я перепитаю себе, чи вірно я зробив. Але в тому моменті і в тій секунді, коли приймається рішення, в мене не виникає питань, чи вірним є те, що я роблю.

Насправді, я не роблю необдуманих речей. Просто я не можу надати приклад формули, яка б усе пояснила. Та й треба? На монстрів і диваків, нині, шалені черги…

Засинаючи чи прокидаючись – думайте про те, який я монстр. Бійтеся моїх дій. Бо, загалом, страх і дружба – це одне і те саме. Просто соус різний.

Мені не подобається, що люди пропускають мимо вух і очей те, що я роблю для них. Та чи можу я щось зробити? Іноді мене сприймають несерйозно через мої габарити, іноді через надмірну балакучість. Добрий і відкритий Руся мало кому потрібен..що ж..

Два сержанти

Загалом, історія полягала в тому, що один сержант хотів тебе зламати, а інший, в свою чергу, більше переживав за те, що ти зламаєшся. Тож служба тут це як битва бобра і зла. Іноді перемагає одне, іноді…

Моя справа довести цю справу до кінця, бо надто вже багато сил і здоров’я було витрачено. Хтось вважає мій шлях безвихідним, хтось…

Час покаже. Бо поки у нас всі похворіли, і це те ще щастя бути в одному приміщенні із сотнею людей. Знову ж таки, Русь, чи був в тебе вибір між-між? Мабуть, що ні. Тож просто пливи далі за течією.

Я відштовхуюсь від різних дерев, коли бачу камінь на своєму шляху. І це єдине, що я тут можу робити. Побачимо, куди цей шлях мене приведе..