Автор: revolytion

Два сержанти

Загалом, історія полягала в тому, що один сержант хотів тебе зламати, а інший, в свою чергу, більше переживав за те, що ти зламаєшся. Тож служба тут це як битва бобра і зла. Іноді перемагає одне, іноді…

Моя справа довести цю справу до кінця, бо надто вже багато сил і здоров’я було витрачено. Хтось вважає мій шлях безвихідним, хтось…

Час покаже. Бо поки у нас всі похворіли, і це те ще щастя бути в одному приміщенні із сотнею людей. Знову ж таки, Русь, чи був в тебе вибір між-між? Мабуть, що ні. Тож просто пливи далі за течією.

Я відштовхуюсь від різних дерев, коли бачу камінь на своєму шляху. І це єдине, що я тут можу робити. Побачимо, куди цей шлях мене приведе..

Сум

Є певний сум від того, що менш ніж за місяць нас розкидає по всій країні. Клята емпатія, м?..

Якісь зрозумілі жарти, допомога. Що дивує – немає головних і вторинних, замком мив підлогу в туалеті поки я робив те ж саме у коридорі. Завжди здається, що ваш волойобний взвод краще за інші. Хоча хочемо як попало, запізнюємось, робимо косяки. Зараз це відчувається більше літнім табором, а через кілька місяців то буде вже зовсім інакше життя. На поверсі 100 людей, я знаходжусь у такому-собі вулику, де постійно жужжить то машинка для стрижки, то чайник, то чиїсь пакетики з їжею.

Мені завжди здавалось, що яскраво описувати події можуть люди, у яких постійно щось міняється. У тих, хто багато подорожує. Смішно, але мені для вражень було достатньо залетіти з військоматом. Такий собі варіант. Чи буде далі, у якийсь частині, стільки ж жаги до написання думок? Хто зна, в тому числі чи буде там час. А зараз ми просто у літньому таборі. Життя йшло далі…

Дні починали йти швидше…

Тиждень пройшов. Наче й недовго, а наче і пів життя.

Якась певна ясність відбувається з майбутнім, тож є перспективи що кудись попаду у більш-менш знайомі місця. Куди б я не попав, все одно знаю що не виправдаю очікувань людей відповідно рівню моїх знань. Та й чого, взагалі, можна чекати від мене?..

Емоційні гойдалки стали крутіші ніж будь-коли. Часом це виливається у дискомфорт типу вчорашнього. Не створений я для роботи у компанії, ох, не створений…

Час покаже. Не хочу чогось загадувати. Просто буду пливти течією…

Get ready ’cause this is war..

“Another day in the right direction
I’m okay but I’m left to question
How did I get so far behind the rest?
Why am I so inclined to forget?
All the days that you made me crazy
Nowadays you don’t even faze me
It’s all the same and I don’t stress none
Sick and tired of all this tension..“

Смішно, але..

Чоловіки у 25-60 років ведуть себе на ,парах” так само як і в 15-20. Якісь сміхуйочки, нулі в аудиторії, дотепні викрики. Відчуття, наче помолодшав у два рази. Ще смішніше, що дядьки з інших взводів виглядають саме дядьками. Хоча різниця між нами тільки у парі тижнів навчань.

Дивно те все, але, чиму дивуватись. Чоловіки у типовому середовищі.. 🙂

Що нового?..

Та, загалом, нічого. Почалися лекції, триватимуть до…із, навчання триватиме до 5 липня. Поки жодних позитивних перспектив, втім якось і різниці немає. Вже як буде так буде. Загалом, з’ясував, що навіть з перспективою отримувати 20к на місяць десь у штабі, я б, скоріш, обрав свободу. Та чи був в мене вибір?..

Хочеться викреслити себе з цієї ситуації і цієї країни, але до того ще, мабуть, довго. Але жодного бажання лишатись військовим з досвідом, з перспективою бути знову і знову призваним. З мене буде достатньо одного разу.

Шкода, що колишнє життя не повернути, втім, колишнім колись стане і теперішнє. Просто тоді я сам буду обирати, коли..

Хіба ж ти забув…

..що ти designer?…твори! Бо ж Back up, back up, we’re in trouble again..

Мені здається, що вихід десь на поверхні. Лишилось тільки його знайти..

Загалом, кроків не так вже й багато. Окліматизуватись, знайти жертву, вичепити її з простору. На це все цілком є час. Хоча й швидкоплинний.

Загалом, обстановка не змінилась. Я знову в лікарні, а військомат хоче від мене справку, що я дійсно і ній лежу…

Am I ever gonna change, ever gonna change, change my past?

Feeling a type of way ’bout the past that I run from
Night and day fade to black when I’m undone
I feel lost constantly exhausted, double-crossed
Still haunted by the monster I once was
And when the sun’s gone and there’s no escape
I feel the darkness take shape and show face
There’s no place, I never feel safe
There’s no change, hope fades, and I’ll never be okay
Never be the same, but I always feel close to
Losing everything, it’s almost like I’m supposed to
I chose you, let you in and gave you a home to
Become a part of me, but now I’m looking to ghost you
I hoped you disappear, but you’re attached
I painted the mirror, I tried breaking the glass
I see my face in the cracks, a refraction, I’m abstract
Can’t run from the past, but I’m keeping my bags packed