Автор: revolytion

Насправді, якось дєпрєсівнєнько…

І справа не в тому, що нас кинуть тупо як м’ясо після 30 днів навчання. Справа в тому, що люди навіть не розуміють, куди вони попали. А я розумію, більш ніж…саме тому розумію, чим для мене це закінчиться.

Звісно, мені хотілося б перевестись в іншу частину, послужити там до кінця війни, а потім?..

Потім ми поїдемо нахуй звідси. Не суть важливо, у комп’ютерній частині я буду служити далі чи там, куди мене кинуть. Я виживу. Як той паразит, котрого неможливо знищити. І ми поїдемо, як тільки це стане можливим для чоловіків. Мені не настільки важко вивчити німецьку, наскільки жити в країні, система якої вбачає в тобі лише шмат м’яса з автоматом.

Мабуть, більш зваженого рішення, від мене не слід було чекати..і ця думка буде єдиним, що за будь-яких умов заставить мене все це пройти. Просто щоб не мати нічого спільного з цією системою…

Мабуть, той випадок..

Коли в тебе стало ще більше поваги до військових, з розумінням в яких станах і вигляді їх відправляють, і менше розуміння, як можна бути такими виродками і відправляти всіх попід ряд…

Звідси було два шляхи..

..обидва вели на смерть . На жаль, це не гра слів чи “цитати великих самогубців”. Просто сьогодні я…повноцінно став військовослужбовцем. До речі, у військовий час в них ще менше прав ніж у цивільних. Тож…молитися? Гм. Це тут не допоможе. Бо з сімох кругів пекла я вдало приземлився десь на другий або шостий – дивлячись, звідки рахувати.

Проблема навіть не в моєму небажанні створювати комусь (а, точніше, Олександрі) проблеми. Проблема в тому що якщо щось зі мною трапиться це буде ще гірше.

Сьогодні одна психологіня розтлумачувала мені, як тупо померти скоротивши собі віку, і як би пишалася мною Олександра, якби я помер героєм, підірвавши себе з кимось ворожим. Я не хочу називати жінку тупою звіз…кхм, але в неї якесь жахливе уявлення про наші взаємовідносини..

Життя воно ширше, ніж його бачать працівники навчальних центрів. .

Now put your fingers in the air screaming, “Fuck ’em, I don’t care”..

..Gotta do what you do to get by, yeah..

Післязавтра їду на навчання, тож…як ви розумієте, навряд чи тут будуть часто з’являтись думки чи ідеї. Але, сподіваюсь, що будуть. Що буде час і можливість (бо цього рота ніхто не заткне, гг). Загалом, відчуття двоякі. Не добре, не погано. Просто все є як є. Час покаже що там буде зі мною, де я буду, чим це закінчиться для мене. Чим “бравіше” мої речі, тим епичніше, зазвичай, буває, коли я повертаюсь через день. І такий “ну кмон! Я ж так старався загнати в сльози своїми речами”.

Якщо так вже трапиться, що поїду “аждоперемоги”, то най буде ціль повернутись – поїхати на концерт Yonak’и у Європу. На подив, від “та шо тут слухати окрім двох пісень”, зараз це музика, яка мене підтримує. Кожен раз, коли їхав у РТЦК, я вмикав саме її. Сьогодні це знову була Call me a saint.

Страх наповнює серце, біль наповнює мозок. Мені важко, навіть на хвилину, лишати людину, з якою я вже майже пів життя. Але просто зараз так треба зробити. Просто така ситуація і просто такий момент. Згадується OH…
“Жаль сегодня мой день
Сегодня не мой год
И все люди не интересны, все мои планы на оборот
Может быть в следующий раз
Может быть в следующей жизни
Воздух всего лишь – газ, даты всего лишь – числа

Пой мне ночью под
Солнцем. В тесной
Квартире, из пьяных
Стен

И я держу тебя за руку
И мы переживем эту зиму, воздух скурим и заново
Ведь всё что мне нужно, просто лишь держать тебя за руку
Под снегом там наверху, вместе вернемся из темноты, и ты
Держи меня, держи меня, держи..”

Я розумію, що не можу знати, наскільки це все і коли я повернусь додому, тим важче окреслити свої думки. Сподіваюсь, що вернусь цілим і живим. Сподіваюсь, що здоров’я не похитнеться більше ніж зараз. Є ще багато слів, котрих я не сказав близьким людям, тож сподіваюсь що неодмінно встигну їх сказати. Обійняти близьких – мати, брата, племінників. Побачити їх нарешті, вони вже зовсім дорослі. Сподіваюсь, що зможемо з Сашкою з’їздити на могилку Аделаїди. Вона завжди зі мною, де б вона не була.

Дякую всім, кого знав. Хто освітлював моє життя своїми променями. Я обов’язково повернусь, щоб бути. Просто не маю права лишити Сашку саму. Всіх люблю, всім радий. Ваш Руся..

 

Ps сподіваюсь, що буде час і можливості писати сюди нотатки. Тож…не губимось..

Здравствуй жизнь, непростая штука

..Хочешь быть стервой или с…..?(c)Bahroma

Похід по повістці вже починає нагадувати похід до стоматолога – чим ближче дата, тим менше ти туди прагнеш. Та й загалом, чи не самі військомати винні в тому, що люди так неохоче туди звертаються? В Одесі, коли тобі треба було щось вирішити – треба було 3 дні відстояти в черзі, коли кабінет приймав 1 чи 2 дні на тиждень. У місті-мільйоннику, Карле…

Зараз все змінилось через бажання видавати “бажане за реальне”. Зі всіх дуп летить про “оновлення даних це тільки про оновлення”, але за своїм досвідом я знаю, що це тільки на словах так. За фактом – навіть не 50х50, а скоріш 80х20 що тебе відправлять на навчання. 20х80 що твоя ВЛК буде “про ВЛК” а не про галочку “придатний”. Чим краще ППО в тебе на районі (мова про місто) – тим більше шанс, що тебе випхають з маршрутки і запхають у інший “бусік”. І це не десь окремо, це по всій країні так. Всі ці моменти призвели до того, що у людей немає довіри до військоматів, а там де немає довіри – немає легітимності. Багато людей, котрих “запхали у бусіки”, можуть повернутись з фронту, прихопивши трофейну зброю. І що тоді? Мені, наприклад, навіть думати про те страшно…

Як би не закінчилась війна, результатом вона всіх пересварить. Тих хто виїхав з тими, хто лишився. Тих, кого “запхали в бусіки” з тими, хто підписував закони і закривав очі на ці не поодинокі випадки. Половина людей буде покалічена фізично, інша половина душевно. Про демографічну кризу зовсім хотілося б промовчати. Чи буде підтримка від Заходу після закінчення війни? Ну…як ми бачили, підтримка закінчується, коли закінчуються причини для її надання. Тож, що страшніше – похід до військомату завтра, чи майбутнє після закінчення війни? Фз. Якби не сталося що сталося, дитині б зараз було 9 років. Чи хотілося б мені, щоб вона жила в такі часи?..риторичне питання. “Вибач, дитинко. Ти не маєш права на щасливе дитинство, бо політики вирішили за тебе..”

В 90-х була боротьба за виживання у нас і наших батьків. У 00-х була боротьба за політичне виживання . У 10-тих постало питання виживання нації, а у 20-тих ще й застав геноцид з обох сторін. Я фз, де серед цього всього, за 34 роки свого існування, я мав застати “щасливе життя”.

Пора спати. Хто зна, може це остання спокійна ніч, коли можна виспатись…

Ми помрем не в Парижі..

Дивно було, знайшовши знайоме прізвище, побігти шукати “…а чи не ту людину я знав за часів лі.рушки”, знайти ту (та, все ж таки, не ту) людину, купу спогадів і загалом. Смішно було побачити пісню з заголовку. Бо в далекі часи я вважав, що “по розвитку, дівчата випереджають хлопців на 2-5 років”. 2-5, а не 10-15, Карле..

Обертаючись назад, я дивлюсь на події, що відбувались 12 років назад. Це вже здається таким далеким. Цьогоріч 15 років як немає батька. Майже “пів життя”. У хронології, якщо б мені було вже 60-70, то вже здавалося б зовсім далеким і примарним. Таким самим як і спогади по ті часи. Я дивлюсь на людей, котрих знав тоді – і відчуття, що вони в мені викликають, більше нагадують промінь сонця, наче в Одесі в коридорі, де сам коридор холодний, а цей промінь тебе ледь-ледь зігріває. З роками емоції згорають. Загалом, як і спогади. Я б сказав навіть, що зустрівши людину з минулого десь на вулиці, можливо нас приваблює не те, що це “та сама людина”, чи що “ви нарешті її побачили”. Вас, скоріш, привабить самообман, створений на хибних відчуттях. Тобто, це як куштувати 10 різних грейпфрутів зі шкалою гіркості від 1 до 10, а потім спробувати цукор, і тобі почне здаватись, що він ще гірший за 10 попередніх грейпфрутів.

Я маю на увазі, що наш досвід “тут і зараз” з реальною людиною буде не таким самим, якби те ж саме відбувалось 10-15 років тому. Цікаво, що за цей час людина могла тебе забути. Тож, для людини ти будеш новим лицем. Це як створити десь на форумі другий нік і спілкуватись з кимось з-під нього.

Намагаюсь якось підсумувати думку, і вона ось про що – в більшості своїй, ми закохуємось не в особистість, а в образ, котрий самі ж і створили. Тобто ми “плануємо” взаємовідносини з кимось, уявляючи щось у своїй голові. Свої типи поведінки героїв у своїй історії. Свої моменти радощів. Досвід в реальності і з реальними людьми може бути зовсім інший. І мова не про те, наскільки б відрізнялись твої відносини з людиною 15 років тому і зараз. Мова про те, що в обох випадках більшість інформації по об’єкту, яку ми отримуємо, є виключно наша уява. Відповідно до цього, чисто технічно, у нас не може викликати якесь “тепло” людина, котру ми не могли знати тоді, і, тим більше, не можемо знати зараз. Тож, можна припустити, що це саме “тепло” – воно не про людину, як таку. Воно про нашу уяву. Тепло образу, який ми самі і створили.

Можливо, всі наші спогади то і не спогади зовсім, а просто наша уява про те, як все “було”. Ми не пам’ятаємо реальних подій що відбувались, але мозок дозволяє нам бачити ті чи інші речі тільки під певним конкретним кутом. Я думаю, що саме через це у нас в голові лишається приблизно стільки ж спогадів, як коли ми з 10 снів запам’ятовуємо сюжет лише одного. Так само з 10 людей, яких знали, ми запам’ятовуємо лише тих, з ким “спогади” були більш яскраві. Інші просто зникають, особливо якщо про них ніде не згадувалось у блогах чи телефонних книгах…

You could say no, but what’s the price?..

Полюбляю, отак от, виокремити якесь слово, а частіше строчку, котру ніхто окрім мене не зрозуміє, мабуть. Загалом…колись я розшифровував тексти пісень одного виконавця. Спробуємо зараз? Ок…”завтра. 9 ранку.”

Вчора в голові крутилась фраза. “Кажуть – поплач, і тобі стане легше. Я виплакав всі очі, але легше, чомусь, не стало..” 

Влітку я знайшов дві колби. У гаражі дідуся. І хотів їх забрати для декору. Лишив на вулиці. Вони там пережили зиму. Коли я вирішив забрати дві – одна з них випала з кишені по дорозі і розбилася. Точніше відлетіла горловина. В мене таке відчуття, що емоційно, ці кілька днів розтрощили мене так само як розсипалась та колба. Те що я будував. Що з’єднував у одне ціле. В мене таке дивне відчуття, що всю свою накопичену енергію я жбурнув у ці два дні. Коли ти працюєш через силу. Ми майже попрощалися і порішали всі плани на останню частину життя. Наче вже нікого з нас немає. У важких ситуаціях приходиш до думки, що якщо вас розділити – ви швидко помрете. Бо сподіватись буде більше ні на кого. Бо ж, бо…

Мені хотілось би зараз, як вона…ось ця ось..:

“I was cold, I was lonely
No one thought to even phone me
Look at me now, I’m a fighter
I’m a strong bitch, baby, I’m designer
I’m tryna shine a light on, light on, light on
Anybody sitting in the dark and crying
Fix your make-up or your hair, pull up a seat over here
Gotta do what you do to get by, yeah

Back up, back up, we’re in trouble again
Hitman’s out and it’s on my head
Back up, back up, I’m a do it my way
Live to see another day”

Але сил немає, а є ще завтрашній день. І що цікавіше – неважливо, як саме він закінчиться і чим. Просто набридла сама ця ситуація. Факт, що тебе відправлять кудись і в цілому. Далі ніж можуть зараз не відправлять, бо я вирвав у життя цей шанс. Раніше я вірив, що є якийсь “янгол”, який захистить. Але чим далі живу – тим більше бачу, що роблю це сам. Сам себе захищаю від проблем. Котрі сам і створив?..

What if I fell to the floor
Couldn’t take all this anymore
What would you do, do, do?..

Настроение держать на 8…

Часом щось згадається. Не розумієш чому, але чомусь воно якось резонує в тобі. Як от зараз.. Продовжувати читання Настроение держать на 8…

Резюмування

Хотілось якось зарезюмувати той пі..ць, що зараз відбувається в нашому житті, але сил на те (якщо чесно) немає. Я хотів процитувати Лєтова, я цитую його:

“А моя судьба захотела на покой
Я обещал ей не участвовать в военной игре
Но на фуражке на моей — серп и молот и звезда
Как это трогательно — серп и молот и звезда..”

Насправді, рімейк був би актуальніший..ну…там, де..”Но на фуражці на моїй три букви ВlЯ
Як оце трогатєльно – В-о-л-Я…”

Колись ще у школі, чи то вже в технікумі, нам казали що український тризуб розбирається на слово “Воля”. Цікаво, що у 2024 році сам по собі термін “воля” для українського суспільства це щось дике, бо “тризуб” кінчається на першому блокпості. Хіба ж не “трогатєльно”?..