Часом щось дуже резонує. Як оце ось. Сподобався опис пісні…”This next song that we’re gonna play for you is called “Welcome to my house”. And when i say “my house” i mean me. Welcome to a part of me and a little bit of how my brain works and how i like to think of myself and not in the nicest ways most of the time which i imagine everyone feels like, but there’s a part in the middle, where i’m like no Theresa. You’re alright i love you. Theresa you’re alright. It’s a bit like a therapy session and i hope you enjoy this as welcome to my house”
Завжди вважав блог більше тою самою “терапією”, ніж чимось іншим. Був довгий шлях до того, щоб бути відвертим з самим собою. Зараз я роздивляюсь себе з різних боків. Часом темних, часом ні. Мені не має бути соромно за жодних обставин за те, ким я є. Хай краще іншим буде соромно за те, що вони ті, ким їх немає. В тому і є суть терапії – бути собою..
Розмірковуючи над Дар’їною цитатою з фільму “…Чи можна сказати, що у людей на першому місці не розвиток, а привласнення?” – десь підсвідомо, я крутив то в голові і так і сяк і всяк. Як завжди – “приміряння на себе” дало свої результати. Прийшов до думки, що ціную зв’язок не за “кількістю років”, а за зв’язок як такий. Себто, колись була думка, що наша цінність для іншої людини полягає у спільно пережитому досвіді, і от чим більшу тривалість мав цей досвід – тім цінніша для когось є якась конкретна людина. Це викликало певний смуток, бо було розуміння, що ти ніколи не станеш людині ближче за когось, кого вона знала до тебе. Такий собі dead end можливостей, котрий міг змінитись тільки якщо та, попередня людина, йшла з життя. Тоді, тільки теоретично, ти міг зайняти її місце.
Розвиваючи думку, інакше почало сприйматись бажання стовідсотково довіряти комусь до першого розчарування. Суть, навіть, не в тому, що ти хочеш відрізати для себе “певний шлях” перевірок, котрі витрачають зайвий час. Як виявилось, це більше про те, що ти бажаєш максимально глибоко відчути людину крізь короткий проміжок часу. І от, якщо на все це подивитись зараз, приходжу до думки, що цінність людини для нас не залежить від того, скільки часу ми її знаємо. Цінніше те – наскільки ви на одній хвилі світогляду. І я кажу собі – “..з цією людиною ми ніколи не будемо ближче ніж зараз”, в той же час “..з цією людиною ми ближче, ментально, ніж з тими, з ким колись були”.
Такі роздуми навивають на мене певний сум стосовно незмінності певних людей і їх світоглядів. З іншого боку…в тих, чий світогляд з нашим на одній хвилі – він, скоріш за все, теж не зміниться. То чи так це все сумно?..
Кожен сам фарбує свій світ у свої кольори. Файно, коли у нас однакова палітра…
Південнокорейський нео-нуарний кримінальний триллер. Який він?
Як це часто буває, історія починається з “зайвих грошей”, котрі знаходить один з героїв. Але ж якщо є зайві гроші – завжди є ті, кому вони потрібні. І картина отримує неочікувані повороти І переплетіння серед персонажів, історія яких здавалося б не мала якось перетинатись одна з одною.
Фільм поділений на глави, і якесь розуміння того, що саме відбувається на екрані, приходить до тебе лише тоді, коли ти дивишся десь другу-третю історію. Для людини, яка не дивилась раніше південнокорейські фільми, половина персонажів виявляється схожими один на одного, від чого ти ще більше починаєш плутатись між тим хто є хто, і чого він жадає в тій ситуації, в якій опинився. І коли до тебе приходить це розуміння – фільм починає грати зовсім іншими барвами, і в тебе складається відчуття, наче ти склав якийсь надважкий пазл.
Що цікаво, не дивлячись на певну плутанину, якщо в загальному подивитись на хід історії – тобі її показують у вірному порядку і зі всіх боків. Але все одно пів фільму тобі здається, що якийсь алкаш вирішив розповісти тобі анекдот, котрий він вважає дуже смішним, а за фактом він втратив половину деталей, від чого анекдот став вже не смішним, а досить сумним. Так і тут – комедійність певних моментів вважається такою, коли ти бачиш все це на екрані, але якщо хоч на мить уявити, що все це відбувається насправді – одразу стає ніяково.
Мені фільм сюжетно і по тому, як все розповідається, нагадав чимось анімешки у дусі “Durarara!!” або, скоріш, навіть “Baccano!” – де нам показують багато незрозумілих переплетінь, які стають зрозумілими тільки ближче до середини.
Не дивлячись на те, що другу половину фільму я примудрявся напів-спати (а от нема чого стомленим сідати дивитись фільми об 11-й ночі), історія мені сподобалась, тому раджу переглянути, особливо якщо для вас, як і для мене, південнокорейські фільми здавались раніше чимось дивним і далеким 🙂
Дар’я задала цікаве питання – чи можу я спокійно реагувати на те, що щось пішло інакше, ніж я звик. Сподобався свій приклад-відповідь, тож…
“- то дуже залежить від якогось внутрішнього стрижня. Мабуть, давай так. Уявімо увесь свій день як башту води. Часом ця башта більш заповнена. Ледь не через край вода ллється. Часом багато хто мився, тож заповнена наполовину чи менше. Від цього самого “наповнення” залежить те, як сприймається мною (а може і не тільки) ситуації, коли все йде “не так”. Мабуть є дні, коли більше ніж хотілося б “йде не так” – і це вибиває з колії. А є дні, коли ти такий веселий, все добре навколо і загалом. І навіть постійні фейли сприймаються з посмішкою.
Зараз є якесь постійне відчуття наповненості цієї самої “башти” – коли намагаєшся зайвий раз не “витрачати воду”, бо завтра, можливо, її перекриють.
Я думаю, за ці роки ми навчились бути дуже обережними. В першу чергу обережними відносно самих себе. Не шукаєш зайвих знайомств, пригод на п’яту точку, і загалом. Намагаєшся постійно переклеювати обої, котрі постійно відпадають зі стіни.”
..тобі просто хочеться, щоб тебе почули. Щоб потрібна людина почула про твою проблему і така “о! Я можу йому допомогти! Я знаю як це зробити! Я в змозі це зробити!” – і тобі хочеться вірити, що така людина є. Загалом..я читаю оці всі закони про “…ухилянтів, що не прийшли по повістці надісланій на поштову скриньку..” – і цілком розумію людей, котрі виїхали і не планують повертатись. Я розумію керівників країн, котрі не планують видавати військовозобов’язаних і повертати їх в Україну. Тобто, об’єктивно, ок. Є котел, в котрому “варюсь” я і ще кілька мільйонів українців. І ми з цього котла як ті раки з тої каструлі – нікуди вже не дінемось. Бо є “раки” в морі, а є ми. Ми по різні боки цієї самої каструлі. Який в нас вибір? Насправді, якщо так подивитись, у рашистських мобілізованих і наших спільне одне – по ним або чужі будуть стріляти, або свої. Тільки свої не буквально, а мова про закони і обмеження законних прав. І коли країна обмежує мої права, чи маю я хотіти бути частиною цієї країни чи цього суспільства? Чи маю я обирати президентів, котрі захотять мене знищити?..чи маю я будувати бізнес в країні, котра не може мені гарантувати, що завтра буду я, котрий займається цим самим бізнесом?..
Наступає момент, коли мене не настільки їбуть оці всі статті про штрафи і інше, а є одне законне питання – якщо ви так хочете мене вбити, то в чому проблема?..бо ситуація зводиться до смішного – зараз піти і вкрасти щось в магазині, сівши на пару років у в’язницю, має більше сенсу, ніж намагатись вижити в цей час в цій країні. Бо це легше. Це дає чітке розуміння твоїх ближчих пари років життя. І чи багато ви пам’ятаєте ракет, що прилетіли по в’язницях? Я ні…
Чесно – мене заїбала ця історія з тим всратим ртцк, котрий зараз вважає себе “царьом і богом”. Ок. Не дали мені спокійно виїхати на постійне місце проживання. Знайшов я гроші і повернувся я туди. Пішов на навчання. Отримав зброю. Повернувся у відпустку. Приїхав в той ртцк і розїбав його гранатою чи джавеліною. Стало комусь краще? Так, мабуть що мені. Бо в країні, де немає законів, мене посадять через те, що я прибрав з країни частину банди корупціонерів, котрі не виконують закон і не дають мені на законних правах виїхати на місце постійного проживання, знявшись з тимчасового обліку.
можна слухати з 23 хвилини. Де я перепитую у працівника, чи маю я право по закону знятись з тимчасового обліку у зв’язку зі зміною місця постійного проживання, на що мені відповідають лише, що то я маю йти з тим “до юристів”. Ок. До юристів я піду з оцим записом, якщо до мене прилетить хоч якийсь натяк на штраф чи ще щось…
Мені не дуже віриться, що цей запис потрапить “…саме тій людині”, але ж, блог мені вже не раз допомагав. М?..
Ps чи варто пояснювати, що цей запис анульовує оцей аргумент?
Бо важко знятись з обліку, коли тобі не дають ані прикладу заяви, котру ти маєш написати, ані можливості написати цю саму заяву…
Знайомтесь – мій Ремблер..Враховуючи мою любов до незвичних речей, хіба міг я собі відмовити у придбанні ще одного “мотоблока”, на цей раз заснованого на двигуні з “інвалідки” або ж ІЖ’а Юпітера 3, якщо не помиляюсь. Залишилось трішки відновити і…можна в дорогу ^_^
