о-третій ночі хтось, певно чпокається. Хтось, певно, чпокається з держпереворотом в рашці. Я ж чпокаюсь з трьома камерами від Пентакс. Точніше дочпокався. Вдало. Трішки “річ.доків” з нашої груповушки..
З трьох камер було зроблено…три. Всі працюють, хтось краще ніж раніше, хтось просто працює. Завтра ще перевіримо, про всяк…але суть – десь на Ебеї 40 баксів коштує “іпонський солєноїд”. А на ОЛХі камера з двома такими коштує 32 бакси з урахуванням доставки. Такі справи…
Коли закінчили дивитись фільм, я замислився – а після скількох років комедія вже вважається “старою”? Бо ж фільми нашого дитинства це картини, котрим по 30 років. А це безліч часу. Тож, як сприймати комедію, котрій п’ять років?..
Слухаючи Delilah, згадую людину, від якої до моїх лапок потрапив цей гурт. Як згадка, в мене навіть корабель вісить з написом Ship to Wreck, котрий і став тою самою першою піснею.
Та частина мене, котра “про людяність”, згадує як було добре у спілкуванні. Та частина, котра темна, каже словосполучення з назви запису.
Це не про мене як особистість і іншу людину. Це про особистість, одна половина якої вдячна і любить той досвід, а інша, котра її захищає, називає причини, через які це все того не варте. Не згадування, не бажання, нічого іншого.
Don’t touch the sleeping pills, they mess with my head..
ps смішно, що після Ship заграла “Бий”..бо ж..
“Замало слів, щоб пробити цю стіну,
Принаймні відколупати шматок,
Набридло довбати її без зупину,
На зустріч робити невдалий крок.
Мої аргументи прийматись не будуть,
Навіщо треба було мене злити?
На жаль, мій голос тепер не почують,
В таких випадках залишається бити!”
Мабуть варто виділити, що є люди, котрі не люблять не нас, не щось в нас. І, в якомусь сенсі, легше від’єднати від себе щось чи когось розумінням, що та чи інша людина щось зробила відносно нас не випадково, а тому що не любила/не цінила нас.
Міркування це мій комент до запису блогу “Мозги на полку” – Тварь я дрожащая или?
Ти знаєш,
Іноді так хочеться втекти
Забути про реальність,
Зануритись
Туди – де не потрібно битись
Де зможеш всього разом
Досягти.
Втекти з очей, з думок
Усіх охочих
І творчих тих очей, очей робочих.
Де будеш сам на сам
Зі своїм “ти”.
Ні-ні, не про музику…
Замислився, що певні події чи люди заставляють нас наче перестрибнути на іншу стежку дороги нашого життя. Часом вона проходить вище, часом нижче. Ні, думка не про людей.
От в мене купили зараз камеру, котра є основною. І замість питання “а хто її купить?” виникає питання “..і що далі?..”. Загалом, нічого. Не впевнений, що під мої потреби “на часі” брати G9, в іншому…просто вкласти гроші і “чекати свого моменту”. Часом, в тих чи інших ситуаціях, краще, що ти можеш зробити – це не робити нічого. А там вже вода тебе викине на якийсь берег…
Дивно, але саме ця версія з цим кавером віднесла мене в той далекий не пам’ятаю який…тоді по Радіо Maximum грала вона і ще якась…котру якось знаходив, а потім так і не зміг. Не суть важливо…
Мабуть, просто дивно, коли кавер народжує спогади. А ще у них мерч кайфовий…
а загалом…в них і своя творчість непогана. Зацініть..
Історія почалась ввечері, точніше опівночі. Далікупамату
Що тобі треба? Продовжувати читання Люди як кораблі
“Тобто стандартно ми маємо проблему і людина або ігнорує її, або ж грузиться нею. В даному випадку ми маємо ситуацію, котра однакова і для тих і для інших. Тобто ти не можеш щось з нею зробити, але й не робити нічого не можеш. Не дуже розумію, як почуваються і що відчувають люди за кордоном, але як у людини, котра лишилась в Україні, є відчуття, що всім нам буде потрібен “відпочинок після війни”. Ну типу…як поїхати у відпустку після року роботи, наприклад. Питання лише в тому, як цей самий відпочинок отримати.
Можливо трішки незрозуміло висловив думку, мова про те, що для мене (особливо враховуючи, що живемо на “західній”) є питання (поки) без відповіді – як закінчити війну для себе? Тобто, як організм може після такого стресу повернутись у поза-стресовий статус? Чи не буде сприйматись життя після війни приблизно тим самим що і під час, з постійним побоюванням, що знову щось прилетить? Єдиний варіант який бачу, це коли людина міняє дислокацію, проблема в тім що багато хто і так її “змінив” і…не факт що вирішить повернутись. Вони бояться “повернутись у війну”, а ми боїмось продовжити жити “у війні” без війни як такої..
