Дисморфофобія

Хотів було винайти новий термін, а, виявляється, все вже придумано до нас. Ну…тоді покористуємось чужим.

Останнім часом зробив за звичку проговорювати ти речі, коли хвилюють мене відносно себе і відносно інших людей, з котрими я взаємодію. Якщо сенсу з мовчання про це не було, то може хоч так буде ясніше для себе, ну, або, для когось, буде ясніша моя поведінка відносно нього (ніт, бо я говорю потайки про всіх).

Вчора, чи то позавчора, знімав відео про роботу генератора. Паршиве відео, паршива ідея, бо тест був паршивий (бо на холоді я не вмію працювати. Не якісно, а просто не вмію), але ж писав пост і думаю “ну дай-но гляну. може скріншотів наклепаю для запису”. Часом мені кажуть що погано виглядаю, перепитували чи все норм. І загалом. Але вчора я сам себе побачив зі сторони. Тобто, не у дзеркалі, де я до себе звик. А на відео. І може зайоб, може настрій, може в цілому…але я не думаючи одразу видалив те відео. Бо якщо мій зовнішній вигляд на ньому злякав навіть мене самого, то…це дійсно паршиво. Видалив, та й грець з ним. Але мозок мій, часом, такий “егееееж…Руся, а ти не хочеш поговорити про…” – я боюсь таких думок приблизно так само, як коли хтось каже, що щось від мене хоче, а я не впевнений, що зможу позитивно вирішити питання. Я взагалі не люблю питання, які я не можу вирішити і гублюсь, коли людині потрібна підтримка (чи я вважаю, що вона потрібна), а сам розумію, що в цій ситуації людину ну просто ніяк не підтримати.

Проблема в тому, що не відволікаючись від дороги, коли я кудись їду, попутно в мозку пролітають різні думки. Достатньо було на 20 хвилин лишитись сам на сам зі світом, як в голові думка “така людина не має ні з ким спілкуватись. Загалом, краще такій людині залізти в чорну скриньку і сидіти. Треба обірвати всі зв’язки і…просто депрувати. Типу безвихідна ситуація, в котрій нічого не можеш поробити”. “- І чи ти не вважаєш, що людям ти потрібен не через зовнішність, а тому що потрібен саме ти, саме такий як є?” – запитаєте ви…і навіть, якщо припустим, що це розуміння є, воно нічого не змінює. Не змінює у моїх взаємовідносинах з моїм мозком.

Феномен спілкування з Дар’єю полягає в тому, що часом мені хочеться спитати її “- ну чому ти так себе знецінюєш? Чому??” – і це ж питання в такі моменти є маю задати тому, хто не знає на нього відповіді. Півтора місяці як спілкуємось, місяць як все вирішили по спілкуванню, і людина пише “Добре що все зараз добре.” – і це не про “добре”. Це про самооцінку двох співрозмовників навіть відносно один одного.

Є безліч речей, котрі можуть відбиватись так на зовнішності. Починаючи з зайоба (бо ж я питав, чим розплачуватись за те, що так фартить? От вже розплачуюсь замовниками-ідіотами), закінчуючи станом здоров’я в цілому. Мені просто не подобається, що я не можу щось з цим поробити. Та й що поробиш, коли ти живеш рік як в країні, де війна? Вона далеко, але торкається тебе частіше, ніж здається. І добре, що основний пул знайомих, хто воює, живі. І ти все одно не розумієш і не усвідомлюєш, скільки тобі потрібно ночей і днів прожити, щоб якось вийти з цього всього і відійти. І справа не в місці знаходження – ті, хто за кордоном, так само проживають це все, просто на відстані. Бо їх життя теж, все одно, означається терміном “не норм”.

По зимі хронічні хвороби підступають до нас ближче. По зимі все що треба нам – просто не впасти нижче…

Раніше я не знав, нащо мені йти вчитись стріляти, якщо я не збираюсь вбивати звірів. Тепер є розуміння – треба йти вчитись стріляти, щоб один за одним винищувати всяких виродків зі своєї домівки…і, я думаю, що це не тільки в мені таке розуміння. І, я думаю, що Ізраїль скоро перестане сприйматись такою вже “армійською країною”, після того що буде з нами.

Почали з себе, закінчили тим самим…