В житті завжди багато “але”. І з цим доводиться миритись.
Я часто кажу, що жалкую за переїзд, що там було краще і хотілось би повернутись, але… І ось воно це “але”. Я розумію , що повернутись неможливо, бо я цього хочу не фізично, а внутрішньо. У відчуття безпеки, менших проблем, затишніший будинок, у садок, у відчуття теплого вітру, коли катались по трасі…Але реальність змінилась і тих відчуттів більше не має, вони залишись у тому часі, а не в тому місці. І навіть зараз повернувшись, там буде все по іншому. Просто іноді хочеться втекти від проблем, від жорстокої реальності, від всього всесвіту, туди де останній щасливий спогад… Бо з кожним наближающимся вибухом, с кожним пострілом поряд хочеться все більше сховатись, але сховатись можна тільки глибше в себе, там де є теплі спогади. І чим ближче гул моторів і джурчання( далеко не води і птахів) і тим більше розумієш, що спогади вже не врятують, і жити стає важче…Але, я пристосовуюсь, я вмовляю себе ,що колись це закінчиться. А поки якось так
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.