Навіть намагаючись…

Знаходитись десь подалі від війни, війна тебе наздогоняє. Наздоганяє болем, який в собі несе…

Не завжди треба знати особисто людину, щоб вважати її своїм другом. Втім, знаючи Елю, важко було уявити, що ж то залюдина така знайшлась у цьому всесвіті, яка змогла захопити її думки і серце. Втім така людина знайшлась, і це був Олег.

Ми знали його з розповідей Єлі, і було дивовижно, як вона про його розповідає. Це той самий випадок, коли ти бачиш, що людина розповідає про свою споріднену душу. Про того, кого вона нарешті знайшла. І нас дуже хотілось з ним познайомитись. Ми планували, що як тільки переїдемо, один з перших наших візитів буде у Запоріжжя, де ми нарешті побачимо острів Хортиця, і познайомимось з цією вкрай зацікавившою нас людиною. Втім, часом життя вирішує інакше. Сьогодні прилетіла сумна новина, що Олега не стало 18 березня.

На жаль, я реаліст. І з першого дня війни я розумів, що вона не пройде для мене без втрат. Я переживав за кожного, хто знаходився в зоні бойових дій, котрою на той час була вся Україна. Я переживав за кожного, хто лишався в Києві, Запоріжжі, Кропивницькому, Одесі, і ніших містах, де у нас є друзі. Було дуже страшно розуміти, що вони саме там, де йде війна. Не дивлячись на те що ми знали, що Олег пішов воювати, ми не думали, що з ним щось може статись. Бо ця людина – це вибір Елі, а це означає, що в неї на одного персонального янгола більше. Навіть коли Олександра набрала зранку і сказала, що трапилось лихо, я подумав на кого завгодно, але тільки не на цю людину. Бо коли хтось іде воювати – єдине, у що ти віриш, що з цією людиною все буде добре.

Сумно від того що сталося. Сумно від розуміння того, що це сталося з Елею. Сумно від розуміння, що ти не можеш хоч чимось допомогти людині, і від того, що вона не зможе провести його в останній раз. Багато речей, розриваючих тебе на шматки, з розумінням того, як мало від тебе і твоїх невеличких можливостей залежить все в цьому світі…Часом обставини вище наших можливостей…

Вічна пам’ять тобі, Олеже…