обрАзами-Образами

Вам бувало сумно через картинки з вашої голови? Мені так. Я б сказав навіть, що досить часто. Згадалось одно з “Інструкції”. Скоріш саме її варіант…

“За снегами, за полями, за грехом беззащитных стихов,
За алмазными воротами безумных идей и штыков.
За немыми площадями всех бойцов за нетленную плоть,
От нелепого кошмара, от обиды и боли назло –

Цивилизация построила июль – на жёлтых пальцах чёрная смола,
И близко осень, и на асфальте мёртвая пчела…
И металлический не плачет дом, хотя в нем вешаются столько лет,
Непобедимо сострадают все, и продолжает падать чёрный снег.

Жалко первого слова, жалко плачущих глаз,
Жалко снова и снова, жалко слова “приказ”,
Жалко в ядерном небе потайную звезду,
Жалко первого снега, даже если в аду.

Красный смех гуляет по стране!..”

Завжди вона в мене була якимись образами…мабуть мені те й подобалось в цих авангардних, чи як це можна ще назвати, композиціях відсутність конкретики і начерки речей. Воно виливалось у щось таке…зрозуміле, що ти бачиш і відчуваєш, але в той же час ніколи не зможеш комусь показати чи пояснити. Припущу, що саме через це мені завжди здавались ближчими люди, котрі слухали цю ж музику – було відчуття, що вони тебе більш зрозуміють. Твій світ і бачення. Не дуже впевнений, наскільки воно так і було.

Це не про музику, не про людей. Та й…люди…Капітонов згадався…двотомник…том перший:

Знаешь, эти люди они неплохие, но понимаешь, они не мои
И через пару лет все повториться снова
Играть не положено мне.

Том другий:

Знаешь, эти люди им не доверишься
Они… не такие, как ты
А ты – это все. И, наверное, в этом моя беда.
Знаешь, как становится одиноко, когда я вдруг вижу тебя
И через пару лет все повториться снова
Играть нет смысла теперь.

Все одно це не про людей чи людину. Це про того, з ким я лишаюсь вночі наодинці..

---

Іноді хочеться сісти і помедитувати думками. Щоб вони тебе кудись привели. Але якщо вони ведуть тебе до Капітонова і в сум, то краще не треба. Піду, краще відповім