Твій смак, твій стиль

Це мої улюблені чашки для фото, які я найчастіше використовую як для чаю, так і для робіт. Дивним чином мені сподобалось як фото виглядає з камери (ха-ха, воно ж вже отримало свій фільтр). Але “дороблений знімок” я теж додав. Бо він по-своєму мені подобається.

Взагалі, кожен знімок це наше сприйняття кольору. Тож якщо комусь подобається наше сприйняття кольору – ми з ним на одній хвилі.


Чашки підсвічені світлодіодною підсвіткою для квітів, яка зараз використовується не для них, а просто як вечірнє світло на кухні. Кухня в неонових тонах виглядає незвично, але цікаво. Рекомендую.

Маленькі роботи

Я ніколи не сприймав дописи у блог як щось велике. Навпаки. Коли ти починаєш вести новий блог (а я ще пам’ятаю, як це відбувалось з OFU, більше 10 років тому), ти думаєш “окей. Це допис. Але він лише один. Кому буде цікавий один допис? Їх має бути багато! Лише тоді кожен знайде щось своє! І буде повертатись до тебе”. Але зараз я замислився над тим, що кожен такий допис це велика робота. Це велике досягнення. Це те, що вже є і буде в цьому світі, і з часом люди будуть повертатись до нього. Якщо він корисний. І так відбувається зі старим блогом, де в мене читають статті котрі були написані кілька років тому, а стали актуальні саме зараз, під час відключення світла.

Кожна стаття це велика робота. Навіть якщо вона наспіх написана – головне сенс, який ти в неї вкладаєш. А успішно написана стаття може зробити твій блог відомим як якась відома пісня, котра відгукнулась в серцях багатьох. Тож не варто недооцінювати кожен окремий допис.

Пахло смертю…

Люди навколо відчувають смерть. Люди дзвонять мені, і кажуть про смерть. Люди говорять зі мною і кажуть про смерть. Мій погляд став більш похмурий, а реальність ставала такою, що я б давав відсотків 75 що ми не виживемо, якщо кудись не поїдемо, і 25 що дотягнемо в тому стані як є до кінця війни. Бо обстріли стали частіші і точніші, ніж в часи…коли їх не було? Саме так. Будь-який снаряд, дрон, бомба – знесе будинок і, вірогідніше, нас разом з ним. Це факт. Сухий, але факт.  Замислився, що треба проплатити хостинг хоча б на рік, щоб людина не дарма відправила мені ту гру за посилання на сайт, бо ж…реальність темнішала.

Коли я надягаю якесь плаття чи перуку – я задумуюсь, що якщо зараз прилетить – саме в такому вигляді мене знайдуть. Мені пофіг. Як і їм буде. Просто факт. Цікаво читати блог, коли  кожен допис може бути останнім? Чи він сприймається живішим в такому випадку?

 

Бургер Кінгс

Одне з наших сімейних хобі – це приготування бургерів. Ми кожен раз щось змінюємо чи додаємо, щоб досягти “того самого смаку”, який ти отримуєш, коли відвідуєш бургерну.

Іноді ми щось забуваємо додати (як то солоні огірки, яких у нас може не бути), іноді ми вибираємо інше м’ясо (не свіжоприготовлену котлету). На цей раз ми взяли готові булочки, намазали на нижню половину кетчуп, потім свіже приготовлена котлета з курячого фаршу (фарш робили самі), засмажена на електрогрилі. Далі свіжа цибуля, солоні огірки, які самі маринували, і кілька шматочків сиру Чедер. Закриває це все верхня половина булочки і ставиться у духовку під гриль з конвекцією.

На цей раз смак був вже досить наближеним до того, що ти отримуєш у спеціальних закладах. Я б сказав, що десь відсотків на 85-90 було “тим самим”.

Хто зна, можливо колись ми відкриємо бургерну на колесах? Можливо. Хто зна… 🙂

Легко відпускаю людей

Є тип людей, яких я легко відпускаю. От вона. Живе під Луцьком. Це гріх? Ні. Ми самі там жили. Недалеко…їздить в Словаччину – це гріх? Ні…мова не про те. Це просто той фрагмент котрий був у останньому листі з одного майданчику, на який вона пише. Вона пише на російськомовному блогомайданчику – це гріх? Так.

В такі моменти у мене складається відчуття, що західна Україна це, дійсно, “окремий світ”, де немає війни, тож…можна писати на ворожому майданчику, де кожні 4.5 з 5 хочуть твоєї смерті? Так…мабуть. Бо люди з “мирного світу” – вони як золоті рибки. Не довго пам’ятають, чому вони, взагалі, на початку війни, виїжджали із своєї країни. І зручно зараз мотнутись у Словаччину, чи Німеччину, чи ще кудись, щоб “розвіятись” від цієї війни.

Була колись гра Dr. Mario. В моєму дитинстві ми грали в неї на старому телевізорі на приставці, яка була аналогом Nes. Картинка була чорно-біла, а там треба було знищувати мікробів. Білого, жовтого і червоного кольору. На монохромі білий і жовтий були як один колір, ледь-ледь відрізняючись якщо придивлятись. І от відчуття, що для цієї людини війна в монохромі. Вона є – але можна й пописати. Бо ж “війна десь там…”

Подивились Банди Нью-Йорка (2002)

Дивно дивитись фільм, якому ледве не стільки ж скільки і тобі. Одразу прокручуєш в голові скільки тобі тоді було, що в тебе було в житті, які події припали на цей час. Приблизно так само ти дивишся фільм, і намагаєшся зрозуміти, як саме і чим жили люди в ті часи.

Питання міграції завжди викликає суперечки, особливо серед корінного населення. Все це веде до воїн і розподілу влади на різних територіях. Саме про це і ведеться розповідь у фільмі Мартіна Скорсезе – Банди Нью-Йорка. Я не хочу переказувати сюжет і згадувати персонажів, давайте просто пройдемось по відчуттях. Це той самий фільм, котрий ми вдвох досі не дивились, тим цікавіше було дізнатись, що ж саме так викликало захват у людей, що фільм отримав стільки нагород.

В більшості випадків список імен акторів може сказати тобі, яке кіно ти будеш дивитись. І якщо звернути увагу на те, хто був у фільмі на ролях – можна сміливо сказати, що фільм просто не міг провалитись хоча б за безліч відомих імен. Але що ховається за ними?

Історія досить звична, коли в дитини вбивають батька і вона планує помститись. Це не перший і не останній раз, коли вже з початку фільму ти розумієш, який в нього буде кінець. Але сюжет розкручується, і тобі починає здаватись, що все буде зовсім не так, як здавалось. Ти навіть робиш теорії про те, хто ж буде “тим самим”, хто переверне історію у свій бік і напише її. Але…

Щось починає йти не так приблизно у другій половині фільму. Коли карти відкриті, ти розумієш хто є хто і які в нього цілі, але, що важливіше – персонажі знають те ж саме. І тут ти стикаєшся з дурістю, котру неможливо ніяк пробачити. Чому? Ну…бо ж. Пів фільму нам показують персонажа, який живе на принципах. Він розповідає про те, що “ніколи не вбивав чесних людей, окрім…” – але… В інший момент він же починає резко ненавидіти людину, яку ще кілька хвилин тому восхваляв і возносив до небес. І в тебе виникає певний дисонанс – як так? На чому заснований світогляд персонажа, якщо він в один момент каже і робить одне, а в інший змінюється так, що тобі стає важко зрозуміти “що то було?” – першу половину фільму.

Головна трійка акторів (хоча відомих імен тут половина списку) зіграла чудово першу половину фільму, і…дивно другу. Є певні елементи романтики, які не розкриваються. Є певні елементи дружби, яка руйнується. І в цілому, якщо так замислитись, увесь фільм про те, що усі гівнюки. Просто одні через те, що ними народились, а інші – бо їм здається, що в цьому світі так легше жити.

Фільм було цікаво дивитись всі майже три години. Але є мало причин, через які б я міг порекомендувати його до перегляду. Він не гірший за схожі фільми, але чи кращий?..

Hell

Коли ми приїхали в свою частину, нас зустрічав напис над входом “Welcome to Hell”.

Часом мені здається, що моє життя котиться в пекло, хоча я чую за вікном кулеметну чергу, вибух від збитої цілі чи прильоту і розумію, що життя не може котитись туди, де воно вже знаходиться. Тож…чи так страшно померти з боргами? Думаю, що ніт. Неприємно, але не смертельно. Я намагаюсь вирішити всі питання і одночасно. Банк повідомляє про “дивні справи з моїм рахунком”, і, часом, лишається думати – що раніше прилетить, шахед у будинок чи блокування карток? Ох…

Як для людини, котра хотіла закінчити рік без боргів і кредитів – я взяв на себе (надто) великий тягар, котрий маю якось винести. Мені треба якось дожити ці два місяці, не згоріти в цьому всьому (маю на увазі в зайнятості), вивезти це все і вийти переможцем. І я вірю, що з весни мені буде легше, бо ж буде повноцінна робота, я зможу повноцінно оформитись і…до неї ще треба дотягнути. У всіх сенсах.

Я зробив велику ставку. Я поставив, фактично, все на ідею того, що я буду займатись чисткою димарів. Мене запитали “Рус, в чому ти впевнений?” і я відповів – в тому, чим займаюсь фізично. Бо тільки це реально. Тільки те, що ти робиш руками, в тебе не зможуть забрати. Бо ти це робиш сам. Цими самими руками. І я вірив в цю ідею настільки, що у нас з’явився Жужик. Фактично на останні збереження. Ще клаптик збережень пішов на літієву батарею до нього, котра ще не доїхала. Смішно, але вона може обійтись десь майже в половину його вартості.

Зимою в нас майже не буде роботи, тож сподіватись що я щось вивезу взимку не слід. Так, пару робіт може і трапиться. Але це не те, що врятує моє фінансове становище. Те, що трішки його врятує – я цим і так займаюсь. Наскільки можу собі це дозволити.

Мені потрібна людина, але зараз її немає в моєму оточенні. Я кажу собі “о…є цей” – але ловлю на думці, що той чи інший не дасть мені зараз того, що мені потрібно від нього чи неї. Ті що є самі потребують моєї уваги, а не навпаки. А я хочу якоїсь такої підтримки, чи фз. Я хотів би найти “примарну людину” – з якою ділитись музикою. З якою ми б могли у щось побігати через Стім втрьох чи вчотирьох. Живу людину, а не це все. Але не маю ресурсу зараз щоб от прям думати про те. Навіть страшусь написати в місцеву групу про те, чи є взагалі такі “динозаври” як ми, які в 30+ років грають у щось кооперативне. Хоча…ризикнув, нарешті. Подвимось…

Не обіцяй що будем разом вічно тут і в радості і горі…

Бо наші душі вже не тут лікують їх
Невиліковно хворі…

Продовжувати читання Не обіцяй що будем разом вічно тут і в радості і горі…

Диптих “Порожнеча”

Іноді в мене в голові певні речі складаються у композицію, зрозумілу, здебільшого, тільки мені. Продовжувати читання Диптих “Порожнеча”