Позначка: думки

З хворобою наввипередки

Якось змирився, що три найближчі тижні буду хворіти і, при цьому, працювати що є сили. Загалом, саме ці три тижні будуть показником, на що я готовий піти заради цілі.

Що буде, якщо ціль не буде досягнута? Перепочину, пролікуюсь, і далі єбашити цей світ у бік того, щоб він ставав таким, як треба мені.

Багато хто змирився з тим, що його чекає. Бат..як там, м? ..I’m designer.. тож сам буду будувати свою історію. Я не буду йти по головах. Я просто буду робити все те, що не роблять інші. Це і є мій секрет.

Хотілося б битись за славетну ідею і все таке, але, на жаль, я зрозумів що для цієї країни і системи я просто хробак. Ви ж кажете, що “українці б’ються до останнього”. Тож я українець по паспорту. По внутрішньому світу. Але я українець не тої України, котра виборюючи свою свободу стала катувати своїх же “синів”. І ніколи не пробачу і не зрозумію, чому ці всі виродки, що їздять тут київщиною на своїх теслах, виїжджають на людях, яких я тут зустрів. Вони ніхуя не зупиняються, навіть, коли бачать перед собою колонку військових. Молодих і старих. Вони летять по своїх справах, і мені не шкода, якщо по тим виродкам щось прилетить. Мені шкода, що постраждають звичайні люди. Ті, кого я бачу кожен день…ті, з ким я проходжу це навчання..

Чи українці ті, хто здоровий, і, в той же час, відправить замість себе діда, котрому під 60-т?..це питання для вас, не для мене..

Захищено: Чому я не буду солдатом

Після доби на вилазці, збираємось пішки додому. Один сержант каже “у нас є три години щоб дійти 5 кілометрів. За цей час можна не тільки дійти, а і виїбати цілий взвод жінок”. І що цікаво, середньостатистичний рашистський солдат міг би сказати щось подібне. Бо знечещування жінок воно однакове. І там і тут це роблять солдати зі званням і без.

Йду собі повз доріжку, слухаю Yonak’у одним вухом, думаю про чоловіків, котрі цьомаюуцься десь у Чехії. Не так огидно, якщо чесно, як вищезгадана історія, котру чую відносно жінок не перший раз. А що кажуть про жінок-військових вам краще й зовсім не знати..рівноправ’я процвітає..

Два -три тижні я буду тим, ким мене хочуть бачити. Якщо та, умовна, домовленість чогось та варта. Як ні, то…перша танкова (думаю) завжди рада..

Два сержанти

Загалом, історія полягала в тому, що один сержант хотів тебе зламати, а інший, в свою чергу, більше переживав за те, що ти зламаєшся. Тож служба тут це як битва бобра і зла. Іноді перемагає одне, іноді…

Моя справа довести цю справу до кінця, бо надто вже багато сил і здоров’я було витрачено. Хтось вважає мій шлях безвихідним, хтось…

Час покаже. Бо поки у нас всі похворіли, і це те ще щастя бути в одному приміщенні із сотнею людей. Знову ж таки, Русь, чи був в тебе вибір між-між? Мабуть, що ні. Тож просто пливи далі за течією.

Я відштовхуюсь від різних дерев, коли бачу камінь на своєму шляху. І це єдине, що я тут можу робити. Побачимо, куди цей шлях мене приведе..

Сум

Є певний сум від того, що менш ніж за місяць нас розкидає по всій країні. Клята емпатія, м?..

Якісь зрозумілі жарти, допомога. Що дивує – немає головних і вторинних, замком мив підлогу в туалеті поки я робив те ж саме у коридорі. Завжди здається, що ваш волойобний взвод краще за інші. Хоча хочемо як попало, запізнюємось, робимо косяки. Зараз це відчувається більше літнім табором, а через кілька місяців то буде вже зовсім інакше життя. На поверсі 100 людей, я знаходжусь у такому-собі вулику, де постійно жужжить то машинка для стрижки, то чайник, то чиїсь пакетики з їжею.

Мені завжди здавалось, що яскраво описувати події можуть люди, у яких постійно щось міняється. У тих, хто багато подорожує. Смішно, але мені для вражень було достатньо залетіти з військоматом. Такий собі варіант. Чи буде далі, у якийсь частині, стільки ж жаги до написання думок? Хто зна, в тому числі чи буде там час. А зараз ми просто у літньому таборі. Життя йшло далі…

Дні починали йти швидше…

Тиждень пройшов. Наче й недовго, а наче і пів життя.

Якась певна ясність відбувається з майбутнім, тож є перспективи що кудись попаду у більш-менш знайомі місця. Куди б я не попав, все одно знаю що не виправдаю очікувань людей відповідно рівню моїх знань. Та й чого, взагалі, можна чекати від мене?..

Емоційні гойдалки стали крутіші ніж будь-коли. Часом це виливається у дискомфорт типу вчорашнього. Не створений я для роботи у компанії, ох, не створений…

Час покаже. Не хочу чогось загадувати. Просто буду пливти течією…

Смішно, але..

Чоловіки у 25-60 років ведуть себе на ,парах” так само як і в 15-20. Якісь сміхуйочки, нулі в аудиторії, дотепні викрики. Відчуття, наче помолодшав у два рази. Ще смішніше, що дядьки з інших взводів виглядають саме дядьками. Хоча різниця між нами тільки у парі тижнів навчань.

Дивно те все, але, чиму дивуватись. Чоловіки у типовому середовищі.. 🙂

Що нового?..

Та, загалом, нічого. Почалися лекції, триватимуть до…із, навчання триватиме до 5 липня. Поки жодних позитивних перспектив, втім якось і різниці немає. Вже як буде так буде. Загалом, з’ясував, що навіть з перспективою отримувати 20к на місяць десь у штабі, я б, скоріш, обрав свободу. Та чи був в мене вибір?..

Хочеться викреслити себе з цієї ситуації і цієї країни, але до того ще, мабуть, довго. Але жодного бажання лишатись військовим з досвідом, з перспективою бути знову і знову призваним. З мене буде достатньо одного разу.

Шкода, що колишнє життя не повернути, втім, колишнім колись стане і теперішнє. Просто тоді я сам буду обирати, коли..

Хіба ж ти забув…

..що ти designer?…твори! Бо ж Back up, back up, we’re in trouble again..

Мені здається, що вихід десь на поверхні. Лишилось тільки його знайти..

Загалом, кроків не так вже й багато. Окліматизуватись, знайти жертву, вичепити її з простору. На це все цілком є час. Хоча й швидкоплинний.

Загалом, обстановка не змінилась. Я знову в лікарні, а військомат хоче від мене справку, що я дійсно і ній лежу…

Am I ever gonna change, ever gonna change, change my past?

Feeling a type of way ’bout the past that I run from
Night and day fade to black when I’m undone
I feel lost constantly exhausted, double-crossed
Still haunted by the monster I once was
And when the sun’s gone and there’s no escape
I feel the darkness take shape and show face
There’s no place, I never feel safe
There’s no change, hope fades, and I’ll never be okay
Never be the same, but I always feel close to
Losing everything, it’s almost like I’m supposed to
I chose you, let you in and gave you a home to
Become a part of me, but now I’m looking to ghost you
I hoped you disappear, but you’re attached
I painted the mirror, I tried breaking the glass
I see my face in the cracks, a refraction, I’m abstract
Can’t run from the past, but I’m keeping my bags packed

Здравствуй жизнь, непростая штука

..Хочешь быть стервой или с…..?(c)Bahroma

Похід по повістці вже починає нагадувати похід до стоматолога – чим ближче дата, тим менше ти туди прагнеш. Та й загалом, чи не самі військомати винні в тому, що люди так неохоче туди звертаються? В Одесі, коли тобі треба було щось вирішити – треба було 3 дні відстояти в черзі, коли кабінет приймав 1 чи 2 дні на тиждень. У місті-мільйоннику, Карле…

Зараз все змінилось через бажання видавати “бажане за реальне”. Зі всіх дуп летить про “оновлення даних це тільки про оновлення”, але за своїм досвідом я знаю, що це тільки на словах так. За фактом – навіть не 50х50, а скоріш 80х20 що тебе відправлять на навчання. 20х80 що твоя ВЛК буде “про ВЛК” а не про галочку “придатний”. Чим краще ППО в тебе на районі (мова про місто) – тим більше шанс, що тебе випхають з маршрутки і запхають у інший “бусік”. І це не десь окремо, це по всій країні так. Всі ці моменти призвели до того, що у людей немає довіри до військоматів, а там де немає довіри – немає легітимності. Багато людей, котрих “запхали у бусіки”, можуть повернутись з фронту, прихопивши трофейну зброю. І що тоді? Мені, наприклад, навіть думати про те страшно…

Як би не закінчилась війна, результатом вона всіх пересварить. Тих хто виїхав з тими, хто лишився. Тих, кого “запхали в бусіки” з тими, хто підписував закони і закривав очі на ці не поодинокі випадки. Половина людей буде покалічена фізично, інша половина душевно. Про демографічну кризу зовсім хотілося б промовчати. Чи буде підтримка від Заходу після закінчення війни? Ну…як ми бачили, підтримка закінчується, коли закінчуються причини для її надання. Тож, що страшніше – похід до військомату завтра, чи майбутнє після закінчення війни? Фз. Якби не сталося що сталося, дитині б зараз було 9 років. Чи хотілося б мені, щоб вона жила в такі часи?..риторичне питання. “Вибач, дитинко. Ти не маєш права на щасливе дитинство, бо політики вирішили за тебе..”

В 90-х була боротьба за виживання у нас і наших батьків. У 00-х була боротьба за політичне виживання . У 10-тих постало питання виживання нації, а у 20-тих ще й застав геноцид з обох сторін. Я фз, де серед цього всього, за 34 роки свого існування, я мав застати “щасливе життя”.

Пора спати. Хто зна, може це остання спокійна ніч, коли можна виспатись…