Позначка: думки

Феміністичний ретелінг

Так он воно, як зараз називається, крадіжка чужих творів – “феміністичний ретелінг”.


За фактом, я мабуть більша “феміністка” ніж самі феміністки, бо знаю як часто чоловіки бувають козлами у різних випадках. І, середньостатистично, більше повірю позиції жінки ніж чоловіка при рівних обставинах (це коли жінка не істеричка), втім…хтось пояснить, чому мене все ще бісять “феміністичні ретелінги”? Чи не це саме знецінює жінок, як…бажання “пересказати” твір чоловіка? Чим це відрізняється від “о…я краще знаю що хотів сказати чоловік, і зараз я вам скажу як це б виглядало, якби він був жінкою”.

Не має більшої чуйні, як оці ось “вічні срачі” на тему “Жінки з Вєнєри, мужчіни з бодуна”((с)Свінсіті). Є крайні прояви свинства з обох боків в тих чи інших випадках, і ситуацій, коли, наприклад, жінка кинула дитину, часом не менше, ніж чоловіків, котрі лишили жінку з дитиною. Це когось робить кращим? Чи як?…

Іноді відчуття, що світ сам генерує реальність для срачів…той випадок, коли не можу не згадати (все ж таки) ОП…”І всі вони шукають різницю. А я шукаю те, що нас об’єднає..”

Надто багато води

Намагаюсь дивитись на себе зі сторони. Певні пережиті моменти. Речі, з якими стикаєшся. Речі, якими займаєшся. Звик думати, що навколо все змінюється, а лише я один такий незмінний. Той самий, що був колись. Насправді, воно до бісового дідька не так. Кожен період часу свого життя я робив щось таке, про що не розповідав, і про що ніхто не знав. Тобто, технічно, я лишався таким як і був колись. Але для когось, не для себе. Це типу як ти забиваєш х…ї на інтереси своєї дитини чи те, чим дитина займається, а потім такий “обана! Хіба це могла зробити моя дитина? Чи так я її виховував/-ла?!”. І тій “дитині”, що я є, завжди було чим здивувати. Бо поки світ стояв на місці – я розвивався.

Я не той, хто похизується, що він перепробував 100500 психотропів чи ще чогось. Бо мої “психотропи” то дещо інше. Людська психологія, наприклад. Першопричина дій, логічність послідовності дій. Відносини між людьми. Згадується цитата про “мені достатньо всього пів стакана, а тобі однієї…пігулки”. Достатньо музики у вухах, і ось цього всього “Pitiful lies keep fucking it up, When you realize it’s never enough..” (відсилка, потім покажу).

Чи змінює це щось? Мабуть, що ні.

Загалом, людям треба від тебе те, що ти можеш зробити чи дати. Не більше, не менше. З плюсів – зрозумілість взаємовідносин. З мінусів – ти не отримуєш того відгуку, якого потребуєш. З цієї точки зору взаємовідносини з людьми, котрі базуються на грошах, мають більше шансів на існування. Типу ти отримуєш хоч…щось? Мабуть. Але я людина, котрій срати на гроші. І всяк це приходить до нуля. Заздрю тим, в кого звичніші цінності – бухнуть, потрахатись, погульбєніть по закладам чи з’їздити кудись на відпочинок. З цієї точки зору, найбільш щасливою людиною за останні X років я був, коли ми (гг) займались листуванням з Дар’єю. Ти ділишся своїм всесвітом, ти дізнаєшся про всесвіт людини, вони місцями пересікаються, з одних думок народжуються інші. Це приклад взаємовідносин “по-моєму”. Коли юридично дві людини у шлюбі, втім вони діляться один з одним особистими речами, і це, зворотно, наповнює їх звичайні взаємовідносини. Наприклад, нерідко після наших розмов в нас було з Сашкою про що поміркувати, типу “а от людина вважає так. А як ти думаєш на цей рахунок?”. Варіант зовнішніх взаємовідносин без взаємовідносин як таких, котрі живлять твої внутрішні взаємовідносини.

Мені завжди цікаво, як виглядає внутрішній світ тої чи іншої людини. Речі, про які вона не розповідає нікому. Легше за все вважати життя і думки інших пустими, але що, якщо це не так? Якщо щось є?..Дослівний переклад тої цитати щось на кшталт “Жалюгідна брехня продовжує це псувати, коли ти розумієш, що цього ніколи не буває достатньо..”. Я б це, дещо, переінакшив для себе. “Люди різні та всюди пусті, але ніхто не зна, які вони на самоті”..

Іноді хочеться, щоб певні речі мали якесь раціональне пояснення

Втім…мало коли це пояснення можна знайти. Я звик сприймати людей і речі такими, якими вони є. Це дає мені певну свободу. Розширення кругозору, якщо так можна сказати. Мені подобається, що люди різні. Різні мови, різні інтереси, різне сприйняття світу, колір шкіри, різний світогляд, котрий, часом не пересікається з моїм.

Я обожнюю дивакуватих людей, бо в них сила. Зламані механізми системи. І справа в тому, що коли навколо багато цих самих дивакуватих людей – ти сприймаєш себе і світ навколо “в своїй тарілці”. Наче так і має бути. І що головніше – серед дивакуватих людей немає злих. Тобто тих, хто злий по своїй натурі.

Дивно про те казати з такої точки зору, але певний час життя я прожив на різних заспокійливих. Та й зараз, час від часу. Одного разу я зловив себе на думці “гм..а тепер я можу казати про щось особисте і не думати про те, як це сприймуть, бо через таблетки в мене розвинувся пофігізм”. З часом прийшло розуміння, що або через велику кількість тих самих таблеток в організмі, або ж через те, що з часом наша особистість змінюється, ти вже просто почав більш легко сприймати ті чи інші речі.

Десь внутрішньо, я думаю що мені було б легше, якби людей навколо мене було менше. Звичних, “нормальних”, людей. Бо, загалом, енергію отримуєш, якраз таки, від дивакуватих..

“If I’m what you want, then you should know
(I’m raging, I’m starved of that cold)
But I love you more than is possible
(A dream so pure and clean, a home)
If you take a dip with me, I will fill your fantasies
But will you still love me tomorrow when I’m a creature?”(с)Ynk

Хто скільки…

Всіх часто цікавлять питання про “хто скільки заробляє”, але, як на мене, завжди цікавіше питання “хто скільки витрачає”.

Певно, якщо пекло є – я горитиму в ньому за транжирство. Але, знову ж, що є “транжирство”? Ми можемо розглядати сенс життя в різних напрямках – діти, самопізнання, добра пам’ять після себе. Так само “транжирство” не є транжирством, якщо воно приносить комусь радість.

Можна розглядати це все ще з одного напрямку. Люди кажуть, що “чоловіки вибирають собі дівчат схожих на…їх матерей”. І якщо б воно було так, то я б, мабуть, не був таким транжирою, бо ж не дай боже матері дізнатись про мої “взіки” на тему подарувати щось людині, котру я ніколи не бачив і…не побачу. І Олександра, хоч-не хоч, а розуміє, що то робиться не “тому що…”, а просто тому що мені приємно зробити комусь якесь “диво”.

Хтось каже, що “ми те що ми їмо”. Я б хотів, скоріш, вірити, що “ми те, що ми робимо”.

В одному місці комусь щось дарується, в іншому купляються овочі по уцінці. Коли настане день, і з мене “спитають” – я просто знайду ще один спосіб заробити. Пів життя це працює, і не бачу причин змінюватись, бо це працює. Всесвіт, в якому я існую, все ще живе. Рідко це звучить з мого боку, але цей всесвіт все ще існує завдяки Олександрі.

Не доречна згадка, чи примітка. За той час, що ми разом (12 років?..) встигли побачити як закінчились кілька відносин, розпалося кілька сімейних пар в яких були діти. Про відносини без шлюбу і казати нема чого, скільки було прикладів за цей час. Дивно, якщо замислитись що і кілька творчих пар, яких ми знали, за цей час розпались, і, як би сумно не було, це не завжди пішло їм на користь з точки зору творчості. Тож, про що це я…ах так. Озираючись назад, я бачу, завдяки кому я, о-пів на третю, пишу цей постік після пару партєйок в теніс на Вії. Іноді здається, що для щастя всім не хватає Вії з тим клятим тенісом. З радістю б розтранжирився на “всім по консольці”, але, на жаль, це так не працює…
А хотілося б.. 🙂

Диявол завжди в деталях

Так і з мелодіями на дзвінок. Для мене то завжди було щось сакрально-ритуальне. Коли спочатку тебе має щось зачепити. Потім до тебе те має дійти. Потім ти сидиш з пів години і вибираєш кращий фрагмент, котрий, як тобі здається, зможе щось комусь пояснити. Чи може? Я думаю, що ні. Бо в кращому випадку для когось то набір звуків. А для тебе то – цілий світ.

Тим не менш, я вважаю, що по мелодії на дзвінку людини можна зрозуміти більше, ніж по відбитку її пальців. Хтось ставить на дзвінок щось “трендове” – щоб бути “своїм” для тих, хто його оточує, навіть якщо то чужі люди. Хтось не вдається в деталі і лишає стандартний дзвінок – постійно відловлюючись через це на звук повідомлення чи дзвінка, коли він грає в такої ж самої людини, котра не приділяє тому значення.

На моїй пам’яті не зустрічалось людей, котрі б самоідентифікувались через мелодію на дзвінку. Продемонструвати свій внутрішній світ?..пам’ятаю, як в 17-18 хотілось його демонструвати всім навколо – вмикаючи “погромчє”. Хай і в навушниках. З часом з’ясовується, що чужий внутрішній світ мало кому цікавий і розумієш, наскільки то дивно виглядало.

Something better міняється на Barely breathing, бо ж…фз. Здається, я бачу в тому всьому те, що не зможу пояснити. Тай чи треба..

“And nothing else matters
Nothing else matters..”(с)Ynk

Мова подвійних сенсів

З часом, наші слова перестають мати подвійні сенси, бо приходиш до думки, що їх ніколи не розуміють. Більш того, з часом прямо сказані фрази люди теж перестають розуміти, бо сподіваються що твоєї думки в них 10%, а все інше цей самий “подвійний сенс”, котрий вони не так зрозуміли.

Саме по собі словосполучення “подвійний сенс” – дуже вірне. Якщо використовувати слова окремо – виходить, що ти вдвічі більше вкладаєш сили в свою думку. Якщо це скарга на щось – твій розпач від того вдвічі більший. Радість – відповідно, навпаки…але щось радості в житті стільки не буває…

Споглядаю неминуче

Дивно використовувати це словосполучення відносно не-фатальних речей, а, скоріш, навпаки. Як от “неминуче зійде сонце”, чи неминуче прокинешся зранку. Є якесь зараз, в ці миті, відчуття чогось неминуче доброго.

Є думка, що чим гірше реальність, тим теплішими бачаться відтінки райдуги. Мається на увазі, що в стані крайнього розпачу люди знаходять щось світле навіть у дрібницях. І цінують це більше, ніж будь-що колись. Знов і знов згадую Madnotbad – “тільки навесні ми відчуваємо що є сенс і живемо так неначе це наш останній dance..”

Звик сприймати свою реальність не гіршою, ніж в інших, чи не гіршою за ту, якою б вона могла бути.

Знаєте, буває ситуація, коли ти думаєш – як живуть люди, котрі під час війни переїхали в Німеччину, наприклад. Типу “мабуть їм саме в цю хвилину легше ніж тобі”, і це нагадує сприйняття “невідвіданої вечірки” – коли в твоїй внутрішній уяві здається, що на ній було добре, а тебе там не було. Тільки навпаки. Тут ти відчуваєш все сильніше, живіше. Відчуття, наче ти будуєш будинок, зробив великий фундамент, і от, значить, десь всередині є розуміння того, що потім на ньому буде. Хоча поки що там нічого. Час покаже…

 

Підміна понять

Що таке “свобода”? В твоєму розумінні? В чому вона полягає? Що є твоя свобода в 17 років і в 30?

Я думаю, що це є дві діаметрально різні “свободи”. В розумінні того світу, в якому ти живеш саме в той час. Намагаюсь згадати, чим саме була та сама “свобода” в розумінні 17-років. Внутрішній “я” починає розповідати про те що, “ну дивись…свобода може бути матеріальна (три “ха!”), фізична. Духовна?..певно ще пару варіантів запропоную якщо подумати”. Але матеріальна свобода обмежена цими самими “матеріалами”, фізична…що ми розуміємо під фізичною свободою? Що людина не сидить в тюрмі? Що рухається своїми ногами? Чи може вилізти на будь-який дах? З духовною легше – це є незалежність від релігій. Або ж сприйняття релігії не основою, а лише “лавкою в дорозі”. Що таке “свобода” в 30? Гм..

Прийшов до висновку, що свобода в 30+ це можливість бути собою. І от чим більше ти є “собою” у всебічних проявах – тим ти більш вільний.

Життя, робота, оточення, сім’я, діти – все це відбирає у нас частку “нас”. Ті чи інші прояви додають обмеження нам і…ми стаємо тінню того, ким були колись. Ким хотіли бути. Додається така “цікава” штука, як “а що скажуть..” – сусіди, знайомі, чи зовсім випадковий перехожий. На те, як я виглядаю. Що роблю. Про що думаю. Думаю…це найцікавіше – досі буває тремор від “що подумають про мої думки”. Загалом, більш вірне сприйняття полягає в тому, що свої завжди залишаться поруч. Яким би ти не був. Або ж які б думки не були. Всі ж хто лишиться осторонь – завжди там і були, просто ти не помічав їх, за великим парканом під назвою “страх”.