Коли ми приїхали в свою частину, нас зустрічав напис над входом “Welcome to Hell”.
Часом мені здається, що моє життя котиться в пекло, хоча я чую за вікном кулеметну чергу, вибух від збитої цілі чи прильоту і розумію, що життя не може котитись туди, де воно вже знаходиться. Тож…чи так страшно померти з боргами? Думаю, що ніт. Неприємно, але не смертельно. Я намагаюсь вирішити всі питання і одночасно. Банк повідомляє про “дивні справи з моїм рахунком”, і, часом, лишається думати – що раніше прилетить, шахед у будинок чи блокування карток? Ох…
Як для людини, котра хотіла закінчити рік без боргів і кредитів – я взяв на себе (надто) великий тягар, котрий маю якось винести. Мені треба якось дожити ці два місяці, не згоріти в цьому всьому (маю на увазі в зайнятості), вивезти це все і вийти переможцем. І я вірю, що з весни мені буде легше, бо ж буде повноцінна робота, я зможу повноцінно оформитись і…до неї ще треба дотягнути. У всіх сенсах.
Я зробив велику ставку. Я поставив, фактично, все на ідею того, що я буду займатись чисткою димарів. Мене запитали “Рус, в чому ти впевнений?” і я відповів – в тому, чим займаюсь фізично. Бо тільки це реально. Тільки те, що ти робиш руками, в тебе не зможуть забрати. Бо ти це робиш сам. Цими самими руками. І я вірив в цю ідею настільки, що у нас з’явився Жужик. Фактично на останні збереження. Ще клаптик збережень пішов на літієву батарею до нього, котра ще не доїхала. Смішно, але вона може обійтись десь майже в половину його вартості.
Зимою в нас майже не буде роботи, тож сподіватись що я щось вивезу взимку не слід. Так, пару робіт може і трапиться. Але це не те, що врятує моє фінансове становище. Те, що трішки його врятує – я цим і так займаюсь. Наскільки можу собі це дозволити.
Мені потрібна людина, але зараз її немає в моєму оточенні. Я кажу собі “о…є цей” – але ловлю на думці, що той чи інший не дасть мені зараз того, що мені потрібно від нього чи неї. Ті що є самі потребують моєї уваги, а не навпаки. А я хочу якоїсь такої підтримки, чи фз. Я хотів би найти “примарну людину” – з якою ділитись музикою. З якою ми б могли у щось побігати через Стім втрьох чи вчотирьох. Живу людину, а не це все. Але не маю ресурсу зараз щоб от прям думати про те. Навіть страшусь написати в місцеву групу про те, чи є взагалі такі “динозаври” як ми, які в 30+ років грають у щось кооперативне. Хоча…ризикнув, нарешті. Подвимось…
