Позначка: думки

Трішки поділюсь

Смішно, але не пишу сюди бо відчуття що пишеш сам собі. Загалом то так і є всі ці 10 з невеличким років, але дивує коли за місяць тут 240 переглядів, а “там” 90, хоча сайту трішки більше пів року…такі справи.

Роблю зараз ось таку і подібну наркоту. Бо…можу? Так, можу. Взагалі ця історія з цим блогом нагадує нещодавнє онлайн-знайомство, коли мені у Телеграм написала якась дівчина з ЮК, і, як з’ясувалось, головна ціль в її житті це “успішний успіх”. І типу наче спілкування є, а наче ти типу і не вкурюєш, нащо воно тобі таке треба. Так і тут. Наче я зараз в Україні живу і мав би писати в першу чергу тут, але я не відчуваю в тому сенсу. Бо бачу, де корисніше щось публікувати. Просто тому що почують. Просто тому що побачать. І я частіше пишу щось англійською, не володіючи нею вільно, ніж пишу українською. І, перекладаючи текст з української, я його сюди не публікую. Бо не розумію, нащо. Вже не розумію нащо.

Ps це як Тредс, куди ти тільки і робиш що “кидаєш кістки”, бо тобі не хочеться там бути. Бо там звичне українське середовище, сфокусоване на собі…

Колись давно

Я мріяв мати унікальне ім’я, по якому мене легко буде знайти. Зараз я спеціально пробив нове, і…зрозумів, що по ньому нічого не знаходиться.

Рай там, де ти можеш існувати поза межами простого запиту в Гуглі, за яким можеш когось чи щось знайти. Питання не в тому що я переховуюсь. Але поки я не хочу бути тим, кого можна легко знайти.

Десь поруч…

Вночі був приліт по Одесі, точніше по багатоповерхівці, де в той час був мій брат. Добре що не постраждав. Але часом те, все “темне”, десь дуже поряд. Не зі мною, звісно, бо я і так під кордоном живу, через нас все тільки летить. Але ж…

Буває думаю, що буде з ресурсами, які вів, коли мене не стане. Типу хоп! І тиша. Це викликає певний сум. Що воно помре зі мною. Коли не стає людини не стає цілого всесвіту, який існував завдяки їй. У брата стільки проектів, три дитини, і взагалі. Що страшно уявляти, як би цього всього разом могло не стати.

Мені не страшно померти. І це те, з чим я живу і житиму до останнього дня. Але мені страшно втрачати когось в тому сенсі, що я всі свої “втрати” звик контролювати, і зазвичай це називається “перестав спілкуватись”. А такі втрати. Вони більш страшні…тому і не уявляю, що б відчувалось, якби таки щось трапилось…

Часом життя це фільм, який ти не хочеш дивитись, бо знаєш, чим закінчиться його сюжет.

Як живуть страшненькі люди?

То питання не до когось, а в першу чергу до себе. Бо я не знаю, як живуть страшненькі, але в той же час тактильні, люди?

Сьогодні мені наснився сон, де я сидів на лавочці, поруч якась особа. По відчуттях молодшого віку. І от відчуття, що протягом всього сну ти намагаєшся увійти у довіру, стати ближче. І наче щось і виходить, і наче щось і ні. А “страшненькі” це, навіть, не про зовнішність, а про загальну енергетику. Тобто, знаєте, як коли бачиш людину, котра хоче щось фанатично показати і тебе починає лякати не стільки те, що вона говорить, як з якою експресією це відбувається. Легше кажучи – з певного етапу і певної міри твої спроби з кимось подружитись стають не “о…привіт, давай будемо друзями!”, а мають, дещо, ознаки божевільності, через що ти більше відштовхуєш людей, ніж приваблюєш. Мабуть, саме тому кажуть – перестань чогось хотіти, і ти отримаєш це.

В голові люди-люди-люди, від кожної з яких ти знаєш, що б ти отримав у спілкуванні, якби ви “..все ще спілкувались”. Як така-собі добірка покемонів у кишені. Але це, здебільшого, нагадує кладовище, де ти ходиш повз могилки, прибираєш, приносиш квіти. Тим, хто для тебе помер при житті. Тому організм вдається до хитрощів, і надсилає тобі людей, котрих ти не зможеш поховати просто тому що вони в твоїй голові, а не в серці.

Вчора мені згадались слова сусіда, в котрого певний час тому не стало дружини. І він мені якось обмовився, що “..йому б молоденьку знайти”. Чимось серйозним той сусід не відрізняється, тож я задався питанням – що в ньому такого, щоб якась “молоденька” йому знайшлась. Питання навіть не в “молоденькій” чи “старенькій”. Чисто технічно навіть в моєму віці знайти просто цікавого і близького за духом співрозмовника, а не когось більше, дуже важко. Бо в кожної людини є безліч “гострих голок”. Яких з віком стає лише більше. Бо ми починаємо “знати що нам треба”, не розуміючи, що тим самим йдемо до думки що нам не треба нічого. Плюс маючи певний досвід і знання, все менше цікавих людей трапляється з думками чи речами, котрих ти ще не знаєш чи до яких ще не дійшов. Тому “знайтись” стає все важче…

Всякі дурниці

Останні дні голова забита всякими дурницями, як то збірка акумулятора для електровелосипеда або ж майстрування ящика, що буде закривати труби опалення біля котла. Взагалі-то це корисні справи, але якось воно відчувається “не тим”. Здається що я маю постійно десь щось розміщувати, наче та моделька, в котрої від того залежить заробіток.

Сумно, що я нічого не роблю для того, щоб отримати кращі умови в майбутньому місці роботи, з іншого боку сьогодні замислився що якщо говорити про “сімейну справу” то це або торгівля (від матері), або ремонти чогось (від батька). Тобто, чисто технічно, ти (скоріш за все) будеш працювати або в першому, або в другому напрямкові. І я думаю, що “десь там” я б мав попит, за умов що знав би мову і пройшов хоч якісь мінімальні курси. Час покаже. Я все ще вважаю, що мову краще вчити по місцю, ніж намагатись зараз і робити купу помилок. Але і тут час покаже, як воно було краще.

А ще не навчився “вимикатись” коли треба. Тобто коли тобі треба не “щось обов’язково робити”, а вимкнутись і не робити нічого. Хоч в ігри грати, хоч щось майструвати – просто забити і забути про “важливість навколишнього світу” і поринути в себе. Займатись тим чим хочеться, а не тим, чим треба.

Літо важка пора, зі всіх сторін. З одного боку грошей завжди не вистачає, з іншого відчуття, що постійно десь не встигаєш. Плюс темніє досить пізно для творчості. В іншому…мені б хотілось, щоб були ще теплі дні, і можна було з палаткою на увесь день кудись махнути у ліс як і планувалось. Така собі міні-подорож. А ще як погода буде і збереться друга батарея – випробувати їх, поїхавши у найближчий населений пункт. Тут недалеко, близько 25 кілометрів. Батареї має вистачити на дорогу туди і назад. Але це в теорії, на практиці хто зна, як воно буде. Втім, це була б дуже цікава подорож саме через реальність того, що туди можна доїхати на велосипеді з собівартістю дороги в копійки.

Як би там не було, цей рік має видатись найбільш продуктивним з точки зору кількості зроблених справ. І я сподіваюсь, що до від’їзду вдастся привести будинок до ладу і зі спокійною душею поїхати, як мінімум, на заробітки, а там вже буде видно що і як. Не хочу чогось загадувати. Просто хотілося б трішки пожити іншим життям. Без війни і новин….

Страх

Сказати, що я не боюсь – це збрехати самому собі. Бо надто багато речей не залежать від тебе в цьому всьому. Більше від випадку. Та й по здоров’ю я бачу, що моя тривожність дається в знаки симптомами по шлунку. Але зараз за вікном летить, такий вже звичний, всратий дрон. Тож..чи так би я сумував по цьому звукові? Навряд чи…

Є біль, котрий тимчасовий. Тимчасовий дискомфорт. І я знаю це, і це треба просто перетерпіти і далі буде краще.

Просто я ще не остаточно дійшов до думки, що в цій країні в мене немає майбутнього. З цими зарплатами в нас немає майбутнього. Тож це єдиний варіант, щоб щось було. Саме тому треба просто рухатись далі, знаючи що чим далі тим краще все буде. Бо інакше бути не може…

Ps цей блог ще існуватиме десь місяць. Після того закінчиться хостинг і я не буду його подовжувати. Якщо тут є якісь читачі (в чому сумніваюсь) – відпишіться десь, кину посилання на “новий” (актуальний) блог. Як ні то ні. Бо ж бо..

Загалом-то, воно працює…

Правило “не їж там де сереш” змушує розділяти блоги, бо ж десь треба писати думки про те, наскільки виправдовують себе ті чи інші речі. І…постінг на Реддіт виправдовує. Опустимо історію про “ефект Реддіта”, але це досить непоганий метод для отримання аудиторії на сайт. Особливо коли розміщуєш свою ж творчість по тематичних сторінках.

Взагалі-то така “реклама” у багатьох спільнотах заборонена. Типу тебе банять, якщо ти розміщуєш контент, коли в профілі вказана хоч якась адреса. І ніхто не дивиться на те, що це не має ані прямої, ані іншої монетизації. Ну…принаймні, мені поки що моя творчість не принесла якогось доходу 🙂

Було б круто знайти “творчих друзів” з різних куточків світу. Можливо це б полегшило переїзд кудись. Хоча про це ще зарано говорити. Але все може піти швидше ніж думалось, бо ніколи не знаєш що буде завтра…

Не так страшна війна…

…як розуміння, що все життя ти проведеш із зарплатнею у 6000 грн, і, дай боже (якщо доживеш) пенсією у 3000 грн. Мабуть, я б став перший, хто тікав не від війни, а від відсутності майбутнього. І на те багато причин…