Позначка: люди?

Легко відпускаю людей

Є тип людей, яких я легко відпускаю. От вона. Живе під Луцьком. Це гріх? Ні. Ми самі там жили. Недалеко…їздить в Словаччину – це гріх? Ні…мова не про те. Це просто той фрагмент котрий був у останньому листі з одного майданчику, на який вона пише. Вона пише на російськомовному блогомайданчику – це гріх? Так.

В такі моменти у мене складається відчуття, що західна Україна це, дійсно, “окремий світ”, де немає війни, тож…можна писати на ворожому майданчику, де кожні 4.5 з 5 хочуть твоєї смерті? Так…мабуть. Бо люди з “мирного світу” – вони як золоті рибки. Не довго пам’ятають, чому вони, взагалі, на початку війни, виїжджали із своєї країни. І зручно зараз мотнутись у Словаччину, чи Німеччину, чи ще кудись, щоб “розвіятись” від цієї війни.

Була колись гра Dr. Mario. В моєму дитинстві ми грали в неї на старому телевізорі на приставці, яка була аналогом Nes. Картинка була чорно-біла, а там треба було знищувати мікробів. Білого, жовтого і червоного кольору. На монохромі білий і жовтий були як один колір, ледь-ледь відрізняючись якщо придивлятись. І от відчуття, що для цієї людини війна в монохромі. Вона є – але можна й пописати. Бо ж “війна десь там…”

Або так…

Нові часи, нові виклики. Якщо подивитися на дії зі сторони, стає зрозуміло що це просто нова вісь стабільності. Точніше її побудова. Музикальні смаки, люди..я намагаюсь в незрозумілому світі робити зрозумілі мені дії, котрі дозволяють отримати такий – собі купол, що захищає від всього поганого і незрозумілого навколо мене. Його, часом, стає все більше, і виникає потреба у нових методах. Певним сенсом це про ті ж самі “запобіжники”, про котрі я колись говорив, виставляючи той знімок. Чи означає це, що все настільки погано? Ні. Просто страховка на випадок “ядерної війни”.

Навіть в цьому я бачу ознаки певного паразитування зі свого боку. Бо ж..завжди в таких випадках пені потрібно більше, ніж я можу дати.

Інша половина мене каже, що це я просто шукаю виправдання своїм діям, і, скоріш за все, так воно і є. Просто я спитав себе, чи вплине це якось на мої взаємовідносини, або ж ще на щось, і зрозумів , що в нинішньому етапі вже ні. Але я подивився на своє відношення до Олени і Сашки, прикинув по роках, і в моєму сприйнятті, я просто відношусь до людини так само. Тобто з теплом. Я думаю, що мене не згадають, або навіть не підпишуть, і це теж буде прийнятний варіант. Бо загалом, в цьому світі ніхто мені нічого не винен, не враховуючи окремих випадків. Приємно хоч іноді казати все як є, не завуальовуючи це чимось. А якщо так, то…

Мені стали незрозумілими взаємовідносини з Олексієм, котрий час від часу читає блог, бо з Португалії в мене не так вже й багато людей котрих я знаю. І мабуть це все, що я можу чи хочу на цей рахунок сказати. Смішно, що в навушниках саме заграла Open your eyes. Одна з небагатьох композицій на спотіфай Самів у мене. This isn’t me, this isn’t you, but it’s just everything we do…

Як і багато інших шляхів, наші шляхи розійдуться з переїздом як з країни, так і з цього місця. Тож, певним сенсом, не важливо що там і як. Просто факт фактом…

“I lay here sober as a judge
Thick as thieves, yeah, that was us
Now my mind keeps giving me up
Think it’s time to get away
Pockets in my jeans got holes
‘Cause my money, see, it don’t grow
If it’s a lesson, have I learnt at all?
Think it’s time to get away

Fire up the engine I’m leaving home tonight
And cut away my sins, they’re too heavy for the flight

Let hell rain down on my life
And allow me to grow (rain down on my life)
Burn away the parts you don’t like
I don’t care anymore
I wanna feel untouchable
Spread my wings, fly away
Touch the sky and breathe it in
So give me my halo
Come on and give me my halo”

Час обирати

Хотів написати гарну поему на тему того, що “іноді приходиться вибирати”, і…напишу її. Це ж я, кмон! Куди від себе подінешся?..

Продовжувати читання Час обирати

Кращий варіант

Завжди є кращий варіант для тебе і для когось іншого. Тобто ти маєш вибір – щоб краще було для тебе, чи краще для когось ще. У випадку проходження служби, наприклад, в мене, як мінімум, не гірший варіант. Бо знаю, як живеться іншим і в яких вони умовах. Тож не маю права скаржитись.

Замислився над тим, який не гірший варіант у площині закінчення війни? Для мене зараз то зрозуміло – чим швидше, тим краще. А у площині країни? Почув новину, що “план Трампа” це про “надання можливості бити зброєю по аеродромах+володіння територіями які були станом на 24 лютого 2022 року”. І, як на мене, об’єктивно, то не гірший варіант. Бо хто зна, скільки людей має бути втрачено, щоб захопити це все силою. Скільки сімей зруйновано, дітей не народжено, і так далі. Тож…чи кращий це варіант “для нас обох”? Можливо…

Було б файно вже взимку чи на весні повернутися додому. І не тільки мені, а всім, кого я зустрів в “учебці” і тут. Щоб могли зустрітись, посидіти…щоб всі були живі…і я перестав відстежувати, коли людина була останній раз в мережі…

Сум

Є певний сум від того, що менш ніж за місяць нас розкидає по всій країні. Клята емпатія, м?..

Якісь зрозумілі жарти, допомога. Що дивує – немає головних і вторинних, замком мив підлогу в туалеті поки я робив те ж саме у коридорі. Завжди здається, що ваш волойобний взвод краще за інші. Хоча хочемо як попало, запізнюємось, робимо косяки. Зараз це відчувається більше літнім табором, а через кілька місяців то буде вже зовсім інакше життя. На поверсі 100 людей, я знаходжусь у такому-собі вулику, де постійно жужжить то машинка для стрижки, то чайник, то чиїсь пакетики з їжею.

Мені завжди здавалось, що яскраво описувати події можуть люди, у яких постійно щось міняється. У тих, хто багато подорожує. Смішно, але мені для вражень було достатньо залетіти з військоматом. Такий собі варіант. Чи буде далі, у якийсь частині, стільки ж жаги до написання думок? Хто зна, в тому числі чи буде там час. А зараз ми просто у літньому таборі. Життя йшло далі…

Смішно, але..

Чоловіки у 25-60 років ведуть себе на ,парах” так само як і в 15-20. Якісь сміхуйочки, нулі в аудиторії, дотепні викрики. Відчуття, наче помолодшав у два рази. Ще смішніше, що дядьки з інших взводів виглядають саме дядьками. Хоча різниця між нами тільки у парі тижнів навчань.

Дивно те все, але, чиму дивуватись. Чоловіки у типовому середовищі.. 🙂

Не соромно

-1 запобіжник в копілку. М?

Думав, з якої сторони почати цей пост. Вирішив почати з кінця. Моя творчість буває різною. Часом дивною. Часом неприємною (комусь). Але вона моя. Сутність кожної людини полягає в тому, щоб бути такою, якою вона є, а не якою її бачать чи хочуть бачити. Всі цукерки різні і не завжди знаєш, яка буде в тому чи іншому фантіку. Моя творчість буває і такою:

І мені було соромно за свою дивакуватість. До сьогодні.

Сьогодні прийшов сусід, і…запропонував собаку. Він охотнєк. А собака, бачте, “нє охотіцца”. Запропонував. Помісь лайки з вовком чи щось таке. Коротше…каже “як ні, то мені доведеться її пристрелити”. Певні люди знають причину, за якою я ніколи не погоджусь брати собаку, “історію сім’ї” якої я не знаю. Тож відмовився.

До мене довго доходить. Я довго обмірковую. Але зараз я не розумію, чому мені має бути соромно за творчість, а комусь не соромно вбити, а не випустити кудись, собаку, котра “йому не підійшла”.

Завжди є з чим порівняти, і це, мабуть, найдоречніше порівняння.

“Диявол, Маріє, керується єдиним правилом..”

Завжди здавалось, що коли робиш для когось щось – треба зробити так, щоб було не соромно…щоб не згадували тобі, як ти щось “не так” зробив. Останнім часом з цим самим “не так” все більше стикаюсь. Стикаюсь із жадібністю. Стикаюсь із дурістю. Багато з чим, загалом. Люди зустрічаються і погані і добрі. Вчора от загубив гаманець. В гаманці було пара карток і 500 грн. Гаманець знайшовся в єдиному місці, де міг загубитись – в магазині, де зазвичай закуповуюсь всяким по ремонту. Приїхав за 10 хвилин до закриття, бо увесь день займались дровами. Не думав вже його знайти, але знайшовся. Лишив гроші продавцю, а сам забрав гаманець і картки. Бо не хотілось їх відновлювати. Гроші віддав за чесність. За те що люди такі, які вони є. За те, що я не розчарувався в них. Повірте, це багато чого варте. Для мене.

Ми купили будинок у людей, котрі вивезли все (буквально. Лишився старий стіл, стара лавка, стара “кухня” і мийка з краном, котрий тече). Лишили плиту (і то лише через те що ми сказали, що у нас її немає, і не було. Коли вони казали що заберуть – ми замовили іншу. Ми не горді). Іржаву пральну машинку (плиту, за фактом, теж). Гарнітур котрий мали забрати з двох крісел і дивану. За фактом, ми його могли не віддавати, бо 26 числа минув місяць з дня продажу. Але ж ми…чесні? Так от. Десять разів мене макнули (абстрактно) у своє лайно (котре, кхгм, плавало в туалеті сьогодні не абстрактно. Так-так, сам був здивований), тим що я…ох…що я віддав людині, в котрої плита травила газом, ту плиту. П’ятдесят разів згадували. Навіть коли ми йшли перекривати воду, щоб полагодити трубопровід, котрий заходить у будинок. Котрий вони лишили нам. Котрий не можна перекрити і протікає. Тобто, розумієте, так? Нам лишили ні буя, а самі питають, чому ми це віддали “їх плиту”. Нащо плиту? Ахах..

Позавчора, коли ми завозили плиту, мені сказали “ніяким боком” не віддавати ту плиту. Бо ж…знаєте що? Їм…екгем…в новому будинку їм не лишили плити, а їм потрібно ДВІ. Дві, бо друга “для літної кухні”. Уявляєте, да-а?…бідні люди…

Цей будинок, загалом, то як згвалтована дитина, котру крім того переїхали ще два рази трактором, щоб точно ніхто не здогадався – що то сталося. Тим більше розуміння, що не будинок “винен” в тому всьому, а люди, котрі в ньому жили.

Часом я нахабний більше, ніж треба. Часом я доброзичливий. Більше ніж треба. Але намагаюсь бути десь “посередині”. І так набридає бачити оце саме “крайнє зло”, котре в жадібності. У словах, вчинках людей. Просто не розумієш, як то вони так живуть? Під…богом? Смішно.

В будинку лишились християнський календар. Десь на стіні висів чийсь хрестик. На сараї вісить (сядьте на щось) розп’яття Христове. Якось так. Можу бути десять разів не святим. Можу двадцять разів за це попасти в пекло (та й багато за що ще). Одне тішить – в моєму пеклі буде тепліше, ніж у вашому. Бо ж, хоч в ньому, мені дров не пожаліли 🙂

Атракціон м’яса “по-українськи”

Наткнувся сьогодні в інстахрамі на пост…типу “любахочунафутбол”. А “любавиявиласьяпонкою” і типу “ото казали японкі такі милі і добрі, а на тобі”. Полистав. А там акк в дусі “японка пробує пельмені”. “Японка вимовляє українські слова”. І як я розумію то акк якоїсь “різнокольорової” пари. Один нашинський довбойоб і дехто, кого він вичепив у Японії. І проблема не в тому, що він принижує цю людину. Проблема в тому, що коли ти кажеш “японка” воно нічим не відрізняється від “українка”, і якщо слово “українка” десь поряд з “драє сортіри в Європі”, як було модно ще нещодавно думати/казати (особливо серед руssького населення планети), то це було не про людину, а “про націю”. От і тут я сприймаю це не як “про людину”, а як про націю. І мені не дуже зрозуміло, чому два відброси (один українського походження, інша, мабуть, японського, або просто зовнішності) роблять контент, котрий обидляє і без того (часом) бидляче населення.

Коментарі під записом не відстають. Хтось пише про те “які японкі харошіє в сексі” (українською, коли що), хтось про те, “яка в неї попа” (знову ж, українською), хтось про “оооо…якби я мав таку японку, я б її не на мить не полишав” (знову ж, українською, наче мова про якийсь Ламборгіні, котрий він собі не може дозволити). Наче ти в магазині, навпроти м’ясна вітрина, і ти бачиш натовп роззяв, котрі пускають свої слюні на вітрину…

Огидно, що хтось таке створює. Огидно, що хтось це вподобає. Огидно що ти є частиною цього суспільства…це не нація європейців, це нація мавп. Бо в Європі за оце все було б ай-яй-яй…