Позначка: відгук

Подивились Звірі, які чіпляються за соломинку (2020)

Південнокорейський нео-нуарний кримінальний триллер. Який він?

Як це часто буває, історія починається з “зайвих грошей”, котрі знаходить один з героїв. Але ж якщо є зайві гроші – завжди є ті, кому вони потрібні. І картина отримує неочікувані повороти І переплетіння серед персонажів, історія яких здавалося б не мала якось перетинатись одна з одною.

Фільм поділений на глави, і якесь розуміння того, що саме відбувається на екрані, приходить до тебе лише тоді, коли ти дивишся десь другу-третю історію. Для людини, яка не дивилась раніше південнокорейські фільми, половина персонажів виявляється схожими один на одного, від чого ти ще більше починаєш плутатись між тим хто є хто, і чого він жадає в тій ситуації, в якій опинився. І коли до тебе приходить це розуміння – фільм починає грати зовсім іншими барвами, і в тебе складається відчуття, наче ти склав якийсь надважкий пазл.

Що цікаво, не дивлячись на певну плутанину, якщо в загальному подивитись на хід історії – тобі її показують у вірному порядку і зі всіх боків. Але все одно пів фільму тобі здається, що якийсь алкаш вирішив розповісти тобі анекдот, котрий він вважає дуже смішним, а за фактом він втратив половину деталей, від чого анекдот став вже не смішним, а досить сумним. Так і тут – комедійність певних моментів вважається такою, коли ти бачиш все це на екрані, але якщо хоч на мить уявити, що все це відбувається насправді – одразу стає ніяково.

Мені фільм сюжетно і по тому, як все розповідається, нагадав чимось анімешки у дусі “Durarara!!” або, скоріш, навіть “Baccano!” – де нам показують багато незрозумілих переплетінь, які стають зрозумілими тільки ближче до середини.

Не дивлячись на те, що другу половину фільму я примудрявся напів-спати (а от нема чого стомленим сідати дивитись фільми об 11-й ночі), історія мені сподобалась, тому раджу переглянути, особливо якщо для вас, як і для мене, південнокорейські фільми здавались раніше чимось дивним і далеким 🙂

Подивились Наступного разу я стрілятиму в серце (2014)

Досить незвично було бачити Гійома Кане у ролі серійного маніяка, але..

Дивлячись французьке кіно – ти звикаєш або до комедій, або про якісь романтичні мотиви. Тим дивніше бачити історію засновану на реальних подіях, котрі відбувались у 70-80-х роках в департаменті на півночі Франції під назвою Уаза. Жандарми розслідують дивні вбивства і напади на людей і не можуть знайти вбивцю, котрий за цим всім стоїть.

Зазвичай такі історії розповідають від лиця слідчих, тим самим показуючи хід розслідування і сліди, по яких вдається відшукати вбивцю. В цьому фільмі все трішки інакше і всі історія розповідається, якраз таки, очима самого вбивці. Автори фільму попереджають, що певні моменти були додані до історії штучно для зберігання цілісності картини, втім, вони навряд чи вплинули на основі події, які відбувались у фільмі.

Сам по собі фільм цікавий і ти не можеш продумати як буде розвиватись сюжет далі, тож не відриваєшся від перегляду до останньої хвилини. В чомусь це нагадує фільм “Звабливий, Поганий, Злий” в якому була розповідь про життя іншого маніяка – Теда Банді. Втім, певні моменти показані, але не зовсім розкриті у фільмі (як, наприклад, частина про те, що у нього була схильність до гомосексуалізму), що заставляє нас самостійно шукати додаткову інформацію в мережі для уточнення на тему “що це було?..”.

Чи радив би я цей фільм для перегляду? Так, цілком. Особливо враховуючи реальність історії і те, як все було показано. Але більше для фанатів таких фільмів, ніж для всіх 🙂

Подивились Пінкі (2020)

Дивно, як часом співпадають певні речі. Як от, наприклад, коли випадає якийсь фільм зі списку з 86 позицій, і ним виявляється Пінкі, котрий якось мені порадила Дар’я (до речі, українською ім’я набуває цікавого сенсу, але мова не про те).

Так от. Дивним чином співпало те, що у фільмі мова є про “енергетичних вампірів”, і от, нещодавно, мені почали надходити листи з…дайрі.ру. Бо ж колись в мене там був блог, котрий я видалив, але, якимось дивним чином, лишилась підписка на блог і вона запрацювала знову. Видалити я її не можу, бо ж видалив логін, але листи приходять. І листи з дописами людини, котру я, вважав цим самим “енергетичним вампіром”, бо ж є люди, котрим потрібно підбадьорення. Вони потребують від нас певної уваги, потреби. І емпатичним людям хочеться таким допомогти. Але то є марна справа, бо людям потрібна просто ваша увага без якоїсь уваги навзаєм. Їм не цікаво що у вас і як, ви їм цікаві допоки вони можуть казати своє “нє..”, і на нього буде прилітати ваше “та..”.

З іншого ж боку, у фільмі йшла мова про те, що хлопець міг бачити аури інших людей, і розуміти, що їм, насправді, від нього треба. І з цим теж був цікавий момент. Все частіше замислююсь над тим, що часом ми не помічаємо потреб певних людей в нашому оточені, і що часом ці самі потреби не є стандартними у якомусь гендерному чи ще якомусь сенсі. Вони про щось неосяжне, бо ж у фільмі так само був момент, коли головний герой, наче, “зчитав” потребу людини, підійшов до неї, і каже “зараз ми те, потім це, потім те, бо ж ти хочеш цього” – але на нього подивились як на дивака, і сказали, що “ні, я зовсім не цього хочу і відчепись від мене”. І так і з людьми у нашому оточенні – ти можеш знати чи відчувати, чого (на твою думку) людині хочеться, але якщо ти напряму це запитаєш – скоріш за все, тебе так само сприймуть тим самим диваком. Бо є речі, котрі іншим потрібні за певних “елементів інтимності” – тобто, коли про речі не проговорюється, а вони просто робляться.

І от з часом, в людей стає все більше внутрішніх запобіжників, котрі обмежують взаємодію між ними. Думки про те, що “скажуть” чи навіть просто “подумають” про ту чи іншу твою дію. Хоча, в цілому, нічого такого в тому немає.

Я намагаюсь зрозуміти, як те все працює і як можна покращити взаємодію з іншими, обходячи “мінні поля” з речей, котрі ти можеш невірно зрозуміти. Чи багато я приділяю тому уваги? Так. Бо не тільки кожна дія, а й кожне окреме слово, сказане комусь, має наслідки. В чомусь життя нагадує “графічну новелу”, в якій всі твої дії мають певний вплив, тільки “новели” то про романтичне, а тут просто спроби жити в соціумі.

Подивились Ангели відплати (2006)

Автобіографічний фільм з долею містики і еротики? Це сюди.. 🙂

Почну з цікавого факта, котрий полягає в тому що фільм знімався у 2006 році по подіям 2002 року, в той час як у 2007 році актриси, одна з яких знялась в цьому самому фільмі 2006 року, звинуватили режисера Бріссо в зґвалтуванні, сексуальному насильстві та домаганнях протягом періоду з серпня 2005 року по вересень 2007 року. Тож, це вже не просто фільм, а якийсь мульти-всесвіт заснований на тому, хто його і зняв. І…тим не менш.

Фільм розповідає про режисера “середніх” років, котрий намагається зрозуміти суть сексуальності через те, щоб зняти актрис в умовах, котрі будуть для них некомфортні. Тобто, щоб перед камерою з ними відбулось щось таке, на що вони раніше ні за що б не погодились. І от, відбуваються кастинги, кожна актриса розповідає свою історію і те, чого вона хоче отримати від своєї ролі, в той же час мало хто з них погоджується на те, що потрібно режисеру. Втім, знаходяться кілька актрис, котрі згодні на все, що від них потребує режисер. Навіть, якщо це вплине на їх звичайне життя.

Протягом перегляду фільму ми спостерігаємо на те, як режисер (персонаж) намагається знайти щось таке, що від нього втікає швидше, ніж він встигає це схопити, бо ж часом важко зрозуміти – де дівчина віддає щирі емоції і розповідає те, що думає, а де це просто гра акторки, і вона робить все те, чого хоче сам режисер. Складається відчуття, що не дівчатам років по 20, а самому режисеру, котрий хоч і знаходиться осторонь від всього що відбувається між дівчатами, втім вірить всьому, що вони роблять і говорять.

Сюжетно, я б провів певні паралелі з “Німфоманкою”, але тут фільм, дещо, про інше. Втім, це не заважає йому мати приємні для ока постільні сцени, тож…хоча б через це його слід глянути. В іншому, є відчуття що хотіли донести якусь ідею в якійсь формі, що так і не вдалось зробити. Чи раджу я цей фільм до перегляду?..якщо вам подобаються фільми з елементами еротики – так. Якщо ні – то..ні 🙂

Подивились Обрізання (2012)

Нарешті фільм, про який захотілось розповісти. Але котрий не слід дивитись.

Одразу скажу – фільм не про те що на заголовному знімку. Просто (смішний) момент на тему того “як не варто робити дівчині приємно” ^_^

Але фільм і не про те. Втім, нагота і кров присутні в цьому фільмі в достатку. Тож про що цей “фільм жахів”?

Є фільми, котрі позиціонуються людьми як фільми жахів за рахунок того, що якийсь рецензент пролистав картинки, подивився що на них, і вирішив що то жах, але ні. Бо ж ідея фільму жахів в тому, щоб налякати тебе чимось типу скрімєра. Тут таких моментів немає і, загалом, вас лякає кров? Якщо так – це фільм жахів. Якщо ні – то артхаус. З любов’ю до чорного гумору тут ще й комедію можна знайти, втім. Історія більш трагічна, ніж комедійна.

Є родина, в якій одна дівчина має проблеми по здоров’ю із легенями (Грейс), а друга (Полін) має певні психічні розлади, через які їй сняться дивні сни, в яких завжди присутня кров. Полін мріє бути хірургом, як стає зрозуміло з сюжету – в тому числі щоб допомогти своїй сестрі одужати. Втім, сестра важко хвора і її стан починає лише погіршуватись.

Чимось цей фільм нагадав мені Донні Дарко – якимось, таким собі, сюрреалізмом, в якому люди усвідомлюють, що щось не так, але не приділяють тому відповідної уваги, через що часом трапляються дивні речі. Головний сюжет розвивається від очей Полін, бачення світу якої нам і показують. Це дозволяє нам з більшим розумінням відноситись до речей, котрі вона робить протягом всього фільму, і тим тобі більше хочеться, щоб її проблемам була приділена відповідна увага.

Це той випадок, коли у відгуках пишуть “дивіться фільм до кінця”, і так і є. Втім, мало кому його можна запропонувати, бо фанатів такого жанру не багато. Але фільм вартий перегляду 🙂

Подивились Манускрипт ніндзя (1993)

Старі анімешки мають певний шарм. Не в останню чергу через те, що все що виходило після них – базується саме на них.

Сюжет розповідає як в одній з деревень трапилась дивна епідемія. В неї вирішили направити загін ніндзя, котрий був майже повністю знищений. З’ясовувати, що ж саме трапилось, будуть самурай-мандрівник Дзюбей і остання виживша з загону ніндзя – дівчина Кагеро.

Хоча аніме і має хронометраж у 1.5 години, якимось дивним чином йому вдалося вмістити історію, котру найчастіше знімають у вигляді 20-серійних аніме-серіалів, та й то, не завжди вміщують в один сезон. Персонажі колоритні, кожен наступний персонаж має свої особливі здібності, через що не завжди можна зрозуміти, що з ними буде робити наша відважна парочка.

Анімешки бувають під різний вік глядачів, і певні еротичні елементи в цьому анімаційному серіалі будуть не для дітей, тож це далеко не для “сімейного перегляду”, втім, я б сказав що перегляду це аніме дуже варте.

Якщо існують “топи” фільмів, обов’язкових до переглядів, то у списку таких аніме Манускрипт ніндзя точно мав би бути. Приємне графічне виконання, цікаві персонажі, який-ніякий сюжет. І все якось виглядає дуже живо і динамічно щоб сказати, що щось в ньому було не так. Тож…рекомендую 🙂

Ps режисером анімешки виступив Йосіакі Кавадзірі, котрий також відомий по своїй іншій роботі – Vampire Hunter D. Якщо вам сподобалась та анімешка, то…ця обов’язкова до перегляду 🙂 

Подивились Романтики 303 (2018)

Що ви уявляєте, коли чуєте словосполучення “роад муві”? В 90-х і 00-х було безліч комедій цього жанру, загалом американського виробництва. Але цей фільм за своєю суттю і історією трішки не про те і…німецького виробництва. Тож…про що він?

Життєві шляхи Юле і Яна випадково пересікаються, коли одній потрібно приїхати до свого хлопця і поговорити з ним про їх майбутню дитину, якою Юле вагітна, а Ян, котрий все життя ріс з вітчимом, нарешті зважується зустрітись зі своїм біологічним батьком. Їх шлях лежить у два недалеких один від одного місця і перетинати його вони будуть на будинку на колесах – Mercedes 303 “Hymer”.

Основний кістяк сюжету полягає в розмовах двох персонажів і їх поглядах на ті чи інші речі, котрі нерідко відрізняються і кожен має свою позицію. Втім, часом все ж таки вдається знайти спільну точку виходячи з аргументів одне одного. Між тим, нам показують гарні види і місця кількох Європейських країн, а хронометраж у 2.5 години пролітає так, наче це 1.5-годинний фільм.

Історія не те щоб якась унікальна, але фільм приємно дивитись просто тому що він не напряжний. З одного боку в картині є певні зерна для міркувань на тему взаємовідносин між людьми і, окремо, чоловіком і жінкою, з іншого фільм не перевантажений якимись вкрай важкими роздумами, тому підійде для всіх.

Мабуть, це саме той випадок, коли фільм можеш порадити будь-кому, бо комусь буде близька історія, хтось побачить як воно – жити в будинку на колесах. Інші ж зможуть почути історії героїв і їх роздуми.

Саме те кіно під вінішко і гарну компанію з близької людини, хоча зайде й тим, хто на самоті 🙂

Подивились серіал Чепелвейт (2021)

Мене розділяло між “написати гнівний відгук у блог” і “просто нотатку у Нотс”. Як бачите, зійшло все до нотатки. Що могло піти не так з серіалом, де головну роль виконав Едрієн Броуді? Все…

Загалом-то я нормально відношуся до людей з іншим кольором шкіри, орієнтацією і іншим, але…не міг не помітити, що всі троє дітей головного героя не схожі на нього від слова “зовсім”. І тут, зазвичай, з цим можуть бути пов’язані певні моменти. Ну, наприклад, враховуючи, що діти (і дружина) мали східну зовнішність – можна припустити, що сюжет буде якось пов’язаний зі східною міфологією чи чимось на кшталт, але…ні. Більш того – діти не тільки не схожі на головного героя, але і зовсім часом буває відчуття, що зовсім не його. І, знову ж таки, це б можна було обіграти як “усиновив/удочерив дітей жінки, що помирала”, але ні. Може бути не зовсім зрозумілим, чому я одразу, “на коня” причепився до дітей. Вся справа в тому, що вони “пластикові”. Вони не схожі на батька. Емоційно складається відчуття що він наче вкрав тих дітей у батьків, і діти постійно чогось бояться. Зі всіма проблемами, що виникнуть по сюжету, діти вважають винним батька і те, що він вирішив отримати спадщину і зійти на берег, через що і “виникли всі проблеми”. Втім…

Вампіри у фільмах бувають двох типів – як у Сутінках і…як у Чепелвейті. Жартую, але тут якось дивно. То вампіри горять на сонці. То, у фінальній серії, фіфті-фіфті. Вампірів можна вбити відрубуванням голови (грець з ним), сонячним світлом (грець з ним) і…чітким ударом прямо в серце, причому не важливо чим. Тож в цьому серіалі вони якісь надто вже слабенькі.

Серіал наче намагається розкрити якісь важливі теми типу нерівності між людьми (привіт темношкірий робітник, котрий працює, коли “бліді” ганяють лисого на роботі), але щось не вийшло. Намагається показати що за кожен вчинок має бути відповідальність, але смерть двох пасторів протягом 10 хвилин то вже якось занадто, особливо коли ви плануєте піти бити морду головному вампіру. Головний вампір, котрий наче як всіма силами не хоче настання темряви, шукає безліч варіантів (типу того що вмовляє дитину, котра ще вчора була його ворогом, прочитати книгу, котра й приведе цю всю темряву у світ), аби тільки…світ поглинула темрява? Ох…

Єдиний персонаж, котрий викликає співчуття – це шериф. Шериф повірив головному герою і всіляко захищав його. Шериф отримав поранення, коли намагався допомогти головному герою. Дружину шерифа вкусив вампір і зробив її вампіром чоловік, котрий…є родичем головного героя. І коли вже, наче, шериф і без того намучився від того всього, головний герой попросив показати дружину шерифа, котра стала вампіром, людям, щоб ті…”побачили чудовисько і захотіли допомогти головним героям вбивати вампірів”. Чудовисько показали, а шериф побачив, як його дружина згорає у “променях” сонячного світла. Фінальним акордом стала пожертва шерифа, щоб…врятувати головного героя.

В сюжет, звісно ж, вплели історію з “грішним пастирем”, котрий переспав з лівою дівчиною і…як водиться в таких серіалах, в неї від нього народилась дитина. Дитина народилась з серйозними вадами. Потім ми дізнаємось, що хоча на нього через це і обізлилось все місто – дитина не його, а…якогось “Червя”. Тобто істоти, котру, в широкому сенсі, ми так і не побачили. Більш того, коли дитина потрапила до вампірів в руки і ті сказали, що це “дитина їх володаря” – з тих пір про цю дитину і згадок не було. Бо ж…нащо? І отаких сумбурних моментів у серіалі дуже багато.

Творці серіалу вирішили, що 6-7 серій буде замало і…зняли 10. Як результат – вже на 5 серії його не хотілось дивитись. Про 10 серії у говорити не слід, коли половину слів персонажів ти сам проговорюєш ще до того як почуєш. І всі сподівання на який “незвичний кінець” теж зникають у променях сонця.

Фільми, де у складі є Едрієн Броуді, завжди здавались нам цікавими. Тобто це була причина, щоб його подивитись. Приблизно так стало і тут. Але, на мою думку, це найгірша з його ролей.

Сумно за витрачений час і те, що ми вбачали щось цікаве, коли подивились трейлер серіалу. Краще б не дивились і…вам не раджу -_-

Ps серіал “по Кінгу”, і хай йому буде соромно, що дав добро на його зйомки…

Pps знайдфіть 10 розбіжностей у зовнішності дітей і головного героя по знімку до нотатки…ну…або, скоріш, хоч щось схоже…

Колись я зроблю антирейтинг вина

а точніше рейтинг антивівіна, в якому буде фігурувати дешеве вино, котре обісрали на Vivino, але яке є моїм улюбленим, бо ж…то буде рейтинг для жебраків (котрими ми і є, як мінімум з точки зору ціни вина). Бо ж справжні поцінювачі не стануть брати вино по 110-150 грн за пляшку, а в нас то “саме ходове” як то кажуть.

У цього, наприклад, рейтинг на сайті 3.7 (і то ще добре), у іншого (Marquis de Rouge) і зовсім трійка. Бо ж…воно все “не таке”. А нам срати. Нам подобаються винні “компотики”, подобається коли вино легко п’ється, коли ти не думаєш “допити чи вилити”. І це буде саме такий рейтинг. Але всьому свій час…

Ps найдешевше нормальне Fratelli Fragolino у всіх трьох варіаціях – червоне, рожеве і біле. Коштує близько 90 грн і…вже якщо це не дешеве, то я не знаю що вам сказати -_- Good Year теж було непоганим наче 🙂