Лікарка перепитала мене сьогодні, чи є в мене якісь плани на майбутнє. І я не знав, що їй відповісти. Кілька днів тому, в суботу, я наковтався пігулок, вирішивши залишити цей світ. Впав у кому. Був в реанімації. Вийшов з коми. Потрапив у військовий шпиталь. Не знаю, коли мене звідси випустять і куди саме. І певним чином в мене обмаль думок про те, яким взагалі я бачу своє майбутнє.
Від мене мало що залежить, тож як буде так буде. Чи страшно було в той момент? Я набрав в руку пігулок, здавалось що є ще шанс зупинитись. Проковтнув їх і запив. Навіть в той момент було зрозуміло, що шанс зупинитись ще є. Але я спитав себе – “..то нащо взагалі ми тут зібралися?..” і просто сів чекати. Ефекту не було і я вирішив просто піти далі виконувати важку роботу. Забіг за яблуками, мене зупинив зам. по психологічній складовій частині. Не пам’ятаю як йому про це все сказав, але він схопив пляшку з водою, і ми вибігли на вулицю. Де я пив воду і намагався викликати рвоту. Щось з мене виходило, але то вже було залишками від того що випив. Не снідав і не обідав у той день, бо думав що так буде більше шансів.
Чи шкодую, що так вчинив?..чи поміняв би я щось?..думаю, що ні. Бо це було виключно моє рішення. І розуміння, що я не вивезу це все далі. Чи повернусь я після цього всього в ту ж частину? Скоріш за все так. Бо інакше і не буває. І ніхто нічого наче й не помітив…чи була б тоді ще спроба?..не знаю. Зараз я просто нічого не знаю..будемо бачити…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.