Автор: revolytion

Дивне відчуття свободи 2.0

Якось дивно легко. Звик, що моя відкритість є “дзвіночком” до того, що “завжди можна звалити”, а зараз я якийсь-то надто вже відкритий. Щось внутрішньо відчуваю?

Вже встановив певний “робочий дедлайн”, і це, можливо, ще один такий-собі дзвіночок, що до зими маю або почати якусь свою справу, або…повертаємось до планів “звалити в закат”? Зараз в мене є чітке розуміння, що якщо тут щось не вийде то нас завжди чекає завод десь в Чехії. Сьогоднішній приклад роботи показав, що без різниці де рвати спину – на заводі за 1.5к євро, чи у нас за 127. Тож, може, не так вже й страшно те все?..

Помічаю, що чекаю якогось знака, щоб “зірватись”. Щось радикально поміняти. І мабуть файно було б жити з думкою, що ти “осів на місці”, але яскравіше вважати, що все ще попереду.

Я не хотів би дожити до дня, коли мені скажуть “або так або ніяк – в тебе немає вибору”. Бо я хочу щоб він був.

Вже зараз бачу, що не вистачає сил щоб повірити в себе і зайнятись чимось, що б приносило нормальний дохід. Щось стабільне і зрозуміле. Бо хибним було думати, що я виїду на тому що є зараз. Не виїду. Я ніколи в житті не бачив вугра у продажу, а тут він є і по 1.5к грн за кг. Але при цьому люди не готові платити нормальні гроші за виконану роботу. Дивина? Егеж…

Мабуть, я хочу вкластись у творчість. Знайти людей “на хвилі”. Котрі скажуть “Друже! Ти крутий! Айда до нас, ми тобі допоможемо влаштуватись! Ти нам потрібен тут!” – і все закрутиться…
Тож…вітру нам у вітрила…

Ролі

Непопулярна думка полягала в тому, що жінки не визнають чоловічу слабкість через те, що, зазвичай, саме жінкам доводиться “тягнути на спині” дитину, город, ще й роботу зверху, не рахуючи вже побутових питань. Чоловік же, в кращому випадку, приносить додому гроші. Або ще й його треба тягнути на своєму горбакові. Іноді щось робить по дому. Особливо якщо його пнеш. Разів два-три-п’ять. І з цими прикладами я стикаюсь постійно. Бо це “стандарт”. Але я намагаюсь зробити в себе по дому роботу, допомогти комусь, зараз ходжу на офіційну роботу, за можливості допомогти по готовці/прибиранню. І я маю право на слабкість.

Люди різні, кожен унікальний. Мені не подобається світ, де дівчата і жінки несуть на своєму “горбочку” всі тягості цього світу. Починаючи з “тимаєшнародити”, закінчуючи нерідко зустрічающимися фізичним чи моральним насильством. Втім, соціальні ролі є як для жінок, так і для чоловіків. І радий, що навчився класти уй на все що починається з “…ти ж мужик!”. Де треба – я буду мужиком. А де мені треба – я буду собою.

Що потрібно для дружби?

Цікаве питання, на яке в мене немає відповіді. Які критерії мають бути, щоб з кимось дружити і чи потрібні вони взагалі?

Я дивлюсь на людей в реальному житті, і бачу, що у них менше параметрів чи критеріїв для дружби. В віртуальному ж всесвіті ми обмежуємо себе параметрами, котрі нам необхідні для взаємодії. Щоб людина добре жартувала, цікавилась чимось суміжним з тим що нам цікаво, слухала щось більш-менш схоже і…тільки тоді бачимо сенс у взаємодії?..

Щось всередині каже, що ти маєш щось з себе являти, щоб бути комусь цікавим. Чим старшим ти стаєш – тим більшим “мультиінструменталістом” маєш бути. Стрибати вище голови? Так, можливо. А за фактом…

Я думаю, що достатньо бути собою. І створювати свій творчий світ далі. Творчість це те, за що тебе будуть або яро любити, або ж яро ненавидіти. Не раз вже впевнився в тому, що найбільш цінні люди це ті, в кого тебе відбувся синхрон по творчості – коли тобі подобається те, що робить інша людина, а їй твоя творчість. Це взаємонатхнення дає найбільші плоди. Вірю, що саме так ми знайдемось з тими самими людьми 🙂

Іноді я дивлюсь на цифри, і бачу не ті, що хотілося б. Загалом це про нові сайти, де майже без переглядів. Але я дивлюсь на Тредс, де є півтора десятка людей, які зовсім не взаємодіють, і розумію що мені не треба навіть стільки. Бо суть не в кількості, а в якості. А вона буває тільки з часом. Тож…будемо творити 🙂

Подивились Плаття (1996)

Фільм Плаття, також відомий як De jurk/The Dress – артхаусний проект голландського режисера Алекса ван Вармердама, який також зіграв в ньому одну з головних ролей.

Це історія про кількох різних людей, яких об’єднує єдина річ – плаття, з яким вони стикаються в різних моментах свого життя. Що ж такого цікавого в цьому фільмі, що я вирішив про нього згадати?

Рідко коли можна побачити фільм, в якому головним “персонажем” виступає річ, життєвий шлях якої тут і показано. Вона починається з малюнка дизайнера, який побачив своє натхнення в іншому платті, під час сварки будівельників працюючих на вулиці і жителя однієї з квартир З квартири лунала досить одноманітна індійська музика. Під час конфлікту на вулицю вибігла жіночка у вбранні, референсом якого і став дизайн майбутнього плаття. Цікаво, що сам сюжет буде розвиватись наче нитка від цього самого плаття, котра зачепилась десь за гілку і потягнула за собою череду подій.

В цьому фільмі є ідеальне поєднання артхаусу, еротики, трилера і комедії. Картина показана в такому ключі, що вона не може в тебе викликати якусь одну емоцію, тому кожну секунду емоція змінюється – від переживання за головну героїню через епізод, який з нею трапився, і з елементами комедії, котрі тут розбавлені сценами з оголеним тілом.

Я б навіть провів певну алегорію з тим, що життєвий шлях плаття тут дуже нагадує життя людини, розділене на кілька етапів, серед яких дитинство, юність, молодість, “друга молодість”, старість і смерть.

Важко сказати, чи хотів автор фільму зробити певну прив’язку до того, що як річ виникла під час конфлікту, так своєю подальшою історією вона і демонструє, що не може нести якесь світло чи добро, бо ж саме через плаття люди, як правило, стикаються з проблемами. Втім, також актуальна думка що ти не можеш знати історію, яка передувала тому, як річ потрапила до тебе, і іноді ці історії можуть навіть переплітатись.

З іншого ж боку фільм досить важкий, бо в ньому присутні певні елементи насилля до жінок, через які може бути неприємно його дивитись. Тому б до списку жанрів я б додав, мабуть, ще й трилер.

Чи раджу я його до перегляду? Так. Це той самий фільм, котрий викликав достатньо емоцій, щоб було бажання про нього написати. Ставлю йому сміливих 8 з 10.

 

Задався невдячною справою..

..шукаю кавери, котрі звучать чи так само чи краще за оригінал. От зараз намагаюсь знайти кавер на…Whispers in the dark. Але коли оригінал звучить вже потужно, важко знайти  щось що буде ще якось нереальніше. Частіше легше знайти легку пісню в потужному звукові, ніж навпаки.

Так дивно і так…звично

Чути, коли батьки “перемивають” чиїсь кості. Розповідають речі, котрі тобі не цікаво (й не треба?) знати, вивалюють тобі на голову свою думку і своє сприйняття інших людей. Загалом-то тобі по боку, що саме вони розповідають і про кого, бо в тебе завжди була своя голова на плечах і ти давно вже не сприймаєш точку зору батьків як щось важливе. Просто тому що вони сто-п’ятсот разів довели, що їх точка зору нічого не варта. Що хочеш зробити щось правильно – спитай у них, як тобі слід зробити, і роби навпаки.

Одна доросла людина іншій дорослій людині розповідала про те, як чужі діти ходили до неї їсти. Чи слід взагалі про таке розповідати? Думаю, що ні. Бо ти або робиш добрі справи і “про себе”,  або на…й то не добрі справи, якщо ти хочеш перед кимось побути “добрим”.

В мене в дитинстві був випадок. Коли я був у сусідки, і вони вирішили мене погодувати. Я поїв. Щось якось потім про те дізналась моя мати. І щось буркнула типу що “не треба їсти у цих людей, бо вони самі не багаті”. З тих пір що? Вірно. В 9 випадків з 10 я відмовляюсь від їжі у людей. Бо цей випадок викарбувався в моїй пам’яті до сих прі, хоча те було вже років з 25+ назад. Бо мені соромно в когось їсти, щось не принесши людям. Бо я вважаю що це їм в тягость. І в цілому.

В дитинстві мене нерідко били ременем, або ж, шлангом для зливу води з пральної машини. За що? Гм. Іноді за погані оцінки. Іноді навіть не знаю, бо досі не зрозумів, за що можна так бити свою дитину. Ок, раз був випадок що певний час потайки крав гроші у батьків. Тоді мені заборонили гуляти по вулиці – я й став “домосідом”, став менш соціальним. Перестав спілкуватись з іншими дітьми. Тоді було б зрозумілішим, за що саме мене били, але ж били не за це. Втім, ці два приклади зробили мене тим хто я є. І з тих часів головне що я хотів – не бути схожим на батьків. В першу чергу на мати, бо била мене саме вона. І, в тому числі, ці два приклади, є тою причиною, через яку я не хочу знати точку зору цієї людини відносно інших людей – бо в мене є своя точка зору на всіх.

Для себе я сприймаю цих людей другою родиною. Місцями, скоріше навіть першою. Бо добре ставлення цих людей до мене було не “через щось”. І я дуже добре пам’ятаю все добре, що хтось мені зробив. І ніколи не забуває зле, що зробив ще хтось.

В цей день я хотів би побажати всім дітям не бути схожими на своїх батьків. Не вбирати в себе гірші їх якості. Вберіть кращі – якщо їх немає – краще не вбирайте нічого. Завжди вважалось, що ми маємо бути вдячні нашим батькам за те, що вони нас народили. Але дітей народжують щоб показати їм кращий світ. Щоб зробити для них кращий світ. Не для того щоб був об’єкт для знущань і фізичного насильства. Жодного разу. 20 квітня день народження гітлера. 27 квітня день народження людини, яку я тут згадав. Люблю, ціную, але певні речі з пам’яті не зітреш. І сумно, що оце сьогоднішнє “перемивання кісток” стало цим дописом. Але я з піною у рта буду відстоювати людей, які мені дорогі. Навіть, якщо мовчки.

Легкість

Помітив, що після служби (чи, скоріше, спроби самогубства?) зникла легкість до написання текстів. Тобто тобі важко про щось яскраво поділитись, хай ця і “яскравість” лише у твоїй голові. Ти просто пишеш сухий текст з фактами, не більше і не менше. Я задаюсь час від часу питанням, чому так. Приходжу до висновку, що з “військовою частиною” вмерло ще й щось емоційне. Чи воно зникло ще до того?

Є речі, котрі явно нанесені психіці військовим досвідом, але ти не можеш вимагати за це якогось відшкодування від держави, хоча і мав би на те повне право. Але в такі моменти рахується, що “держава тобі нічого не винна”. А що винен тоді я їй? Мабуть, що теж нічого.

Я знайду в собі сили і натхнення для того, щоб писати тексти. Бо для мене це своєрідна медитація. І до фотографії повернусь повноцінно. Просто потрібен час організму щоб відновитись і знову бути собою, або навіть більше. Тому зараз просто проходжу таку собі внутрішню реабілітацію…

“Все залеплено штукатуркой, замазано свежей краской,Проведено много мелких работ.Как вернуться в другую жизнь,Которая кажется сказкой, когда всюду прошел ремонт?..”

Якось такось

Давно не писав у Нотс. Точніше з Тредсом перестав сюдись писати. Тож вирішив налаштувати кросс-постінг.

Зрозумів, що заїбся. Бо бісить коли твій нервовий стан впливає на фізичний, і ти розумієш що плече ниє то не через плече – то через нерви. І заспокійливих вже не хочеться, і якось інакше воно не працює в нашому світі. Та й…чи мало б?..бо все у світі поєднано, а в нашому організмі то й зовсім. Взагалі, чому б не уявити, що кожна людина і є свій світ зі своєю еко-системою? Тобто така-собі планета. І на кожній свої правила існування.

Зовсім інакше сприймаєш термін “довкілля”, коли ти сам і є це саме “довкілля”, за яким не завжди дивишся як слід.

Мене бісить, що інші планети псують мікро-клімат на моїй…